Увечері я прийшов – ніякого нападу. Учора йому було краще, сьогодні зовсім гаразд. І не раз протягом своєї практики я спостерігав таке після причастя.
Хворий (до слуги). Принесіть мені курча.
Жак. Йому подають, він хоче порізати й не має сили. Йому кришать дрібно крильце. Він просить хліба, хапає шматок, силкується розжувати, але не може ковтнути й викидає все з рота на серветку. Просить чистого вина, пригублює чарку й каже: "Почуваю себе добре". Так, але за півгодини його не стало.
Пан. Усе‑таки ця дама досить добре взялася до справи. А твоє кохання?
Жак. А умова, на яку ви погодились?
Пан. Розумію… Ти оселився в Деглановому замку, і служниця Жанна наказала своїй молодій дочці Денізі навідувати тебе чотири рази на день і доглядати тебе. Але перед тим як іти далі, скажи мені, чи була Деніза незаймана?
Жак (кашляючи). Атож, гадаю.
Пан. А ти?
Жак. Моя незайманість уже давно степами гуляла.
Пан. Виходить, то було в тебе не перше кохання?
Жак. Чому – виходить?
Пан. Бо кому віддаємо незайманість, ту кохаємо, як і нас кохає та, хто відбирає її.
Жак. Іноді так, іноді ні.
Пан. А як ти її втратив?
Жак. Я її не втратив, а любенько виміняв.
Пан. Розкажи мені трохи про цей вимін.
Жак. Це буде перша глава від святого Луки, нескінченна низка "genuit"[58] від першої до Денізи останньої.
Пан. Що не дістала її, хоч і гадала.
Жак. І перед Денізою дві наші сільські сусідки.
Пан. Що не дістали її, хоч і гадали.
Жак. Ні.
Пан. То невелика штука – двом не принести незайманості.
Жак. Слухайте, пане, по смиканню правого кутика вашої губи й стисканню вашої лівої ніздрі я здогадуюсь, що мушу розказати справу чи з власної охоти, чи з прохання, бо біль у горлі у мене збільшується, продовження мого кохання буде довге, а сміливості в мене вистачить хіба що на одне‑два маленькі оповідання.
Пан. Якби Жак схотів зробити мені велику приємність…
Жак. То що він зробив би?
Пан. Почав би з утрати своєї незайманості. Знаєш, що я скажу тобі? Я завжди був охочий до оповідання про цю велику подію.
Жак. А чому, будь ласка?
Пан. Бо з усіх оповідань такого роду це єдине пікантне. Інші – лише пісні й затерті повторення. Я певен, що з усіх гріхів молодої покутниці сповідач уважний тільки до цього гріха.
Жак. Пане, пане, бачу, що розпусна у вас голова і як помиратимете, диявол може з'явитися вам теж у вигляді дужок, як Феррагюсові.[59]
Пан. Можливо. Але закладаюсь, що тебе вимуштрувала якась стара сільська розтіпаха.
Жак. Не закладайтесь, бо програєте.
Пан. Так то була служниця твого кюре?
Жак. Не закладайтесь, бо знову‑таки програєте.
Пан. Виходить, його небога?
Жак. Його небога чманіла від злості й святобожності; ці якості пасують одна до одної, але не до мене.
Пан. Ну, цей раз я вже вгадаю.
Жак. Навряд.
Пан. Одного ярмаркового або базарного дня…
Жак. Не ярмаркового і не базарного.
Пан. Ти поїхав до міста.
Жак. Зовсім не поїхав.
Пан. І на небі було написано, щоб ти здибав десь у шинку якусь люб'язну кралечку, щоб ти впився…
Жак. Я був натщесерце, а на небі було написано, щоб ви зараз сушили собі голову марними здогадами. Скажу вам, пане, що мене свого часу охрестили…
Пан. Якщо ти збираєшся починати про втрату незайманості з хрестинної купелі, то не швидко ми до неї дійдемо.
Жак. Отож були в мене хрещені батько та мати. Майстер Бігр, на все село стельмах, мав сина. Бігр‑батько був мій хрещений батько, а Бірг‑син був мій приятель. Років у вісімнадцять‑дев'ятнадцять ми обидва разом закохалися в таку собі швачечку Жустину. Вона не була дуже жорстока, але визнала доречним відзначитися першим гордуванням, і її вибір упав на мене.
Пан. Ось одна із жіночих химер, у яких годі будь‑що зрозуміти!
Жак. Усе помешкання стельмаха майстра Бігра, мого хрещеного батька, складалося з майстерні та горища. Його ліжко стояло у глибу майстерні. Бігр‑син, приятель мій, спав на горищі, куди вилазив драбинкою, що стояла на рівній відстані між ліжком його батька та дверима майстерні.
Коли мій хрещений уже добре засинав, мій приятель тихенько відчиняв двері, і Жустина піднімалася драбинкою на горище. Другого дня вдосвіта, коли Бігр‑батько ще не прокинувся, Бігр‑син сходив з горища, знов відчиняв двері, і Жустина тікала геть таким самим способом, як і входила.
Пан. І знову забиралась потім на горище, своє або чуже.
Жак. Чому ні? У Бігра із Жустиною стосунки були доволі ніжні, але вони мусили порушитись: так на небі було написано, так і сталося.
Пан. Через батька?
Жак. Ні.
Пан. Через матір?
Жак. Ні, її живої не було.
Пан. Через суперника?
Жак. Та ні, ні, ні, стома чортами присягаюся, що ні! Це вже вам, пане, на небі написано до кінця ваших днів: поки житимете, будете вгадувати, кажу вам, і все помилково…
Одного ранку, коли мій приятель Бігр, стомившись більше, як звичайно, чи то від денної праці, чи то від нічної насолоди, спав собі солодко в Жустининих обіймах, унизу коло драбинки розітнувся грізний голос:
– Бігре, Бігре, прокляте ледащо! Уже й Angelus[60] продзвонили, уже пів до шостої незабаром, а ти все на горищі! Чи не збираєшся ти до півдня там вилежуватись? Чи, може, мені злізти та зігнати тебе вниз швидше, ніж тобі хотілося б? Бігре! Бігре!
– Батько.
– Ти забув, що старий бурмило‑хуторянин чекає вісь? Хочеш, щоб знову сюди лаятись прийшов?
– Готова його вісь, чверть години не мине, як матиме її…
Можете собі уявити, який жах обійняв Жустину й мого бідного приятеля.
Пан. Я певен, що Жустина зареклася приходити на горище і того ж вечора заявилася знову. Але як вона вийде звідти сьогодні вранці?
Жак. Якщо ви вважаєте за свій обов'язок відгадати це, я мовчатиму. Тим часом Бігр‑син скочив з ліжка в самій сорочці, схопивши в руки штани, а куцину під пахви. Поки він одягався, старий Бігр бурчав крізь зуби: "Відколи він злигався з тією мандрьохою, усе шкереберть пішло. Ну, та буде цьому кінець, так не може бути, впеклося вже мені. Коли б же то хоч дівчина путяща, а то ж повійниця, бозна яка повійниця! Ох, якби побачила це моя бідна покійниця, що чесна була аж до пучки на пальцях! Давно б уже його дрюком почастувала, а їй очі привселюдно видерла б після утрені на паперті, бо вона впину не знала. А я занадто добрий був досі, та коли вони думають, що й далі так буде, то помиляються".
Пан. І ці слова Жустина чула на горищі?
Жак. Напевне. Тим часом Бігр‑син подався до хуторянина з віссю на плечах, а Бігр‑батько став до роботи. Не вдарив і разів кілька сокирою, як його ніс зажадав понюху. Шукає він табакерку по кишенях, у головах, ніде не знаходить. "Це той шибеник, каже, потяг її, як звичайно; подивлюсь, чи не забув він її нагорі…" Та й поліз на горище. За хвилину він помічає, що йому бракує люльки й ножа, і знову лізе на горище.
Пан. А Жустина?
Жак. Похапцем схопила свою одежу, зашилася під ліжко й витяглась там без духу.
Пан. А твій приятель?
Жак. Приставивши вісь, приладнавши її та одержавши гроші, прибіг до мене й розказав, у яку він потрапив скруту. Потішившись трохи, я сказав йому: "Слухай, Бігре, іди повештайся по селу, де собі знаєш, я тебе порятую. Одного тільки прошу в тебе – дай мені час…" Ви посміхаєтесь, пане. Що таке?
Пан. Нічого.
Жак. Пішов мій приятель Бігр. Одягаюсь я, бо ще не вставав. Іду до його батька, він аж скрикнув від подиву й радощів, як побачив мене, та й питає:
– Це ти, хрещенику! Звідки ти й чого прийшов сюди так рано?..
Мій хрещений справді був приязний до мене, тому я відповів йому щиро:
– Не в тому річ, звідки я, а як додому вернуся.
– Та й ти вже зледащів, хрещенику. Мабуть, ви з Бігром два чоботи пара. Ти дома не ночував.
– А батько мій за це не пожалує.
– Розумний у тебе батько, хрещенику, що за таке не жалує. Та поснідаймо спочатку, пляшка нас наважить.
Пан. То була людина з добрими засадами, Жаку.
Жак. Відповідаю йому, що пити та їсти не потребую й не хочу, а що ноги мене не держать від утоми й сну. Старий Бігр, що свого часу теж не давав маху, промовив, вишкіряючись:
– Вона була гарненька, хрещенику, і ти порозкошував досхочу. Слухай: Бігр пішов, залазь на горище й проспись на його ліжку… Але одне слово, поки його немає. Це твій приятель. Отож, коли ви лишитеся наодинці, скажи йому, що я ним незадоволений, дуже незадоволений. Ота Жустина, ти її, мабуть, знаєш (бо хто з хлопців на селі її не знає?), розбестила його. Ти зробиш мені справжню послугу, якщо віднадиш його від тої кралі. Раніш він був, мовляв, молодець, а відколи спізнався з нею… Та ти не слухаєш, очі твої злипаються, іди спочинь.
Я виліз, роздягся, підняв ковдру й простирадло, мацаю скрізь – немає Жустини. Тим часом мій хрещений казав:
– Діти! Бісові діти! Морока з ними батькові та й годі…
"Коли Жустини немає в ліжку, то чи не під ліжком вона?" – подумав я. У комірці було темнісінько. Нахиляюсь, нишпорю руками, надибую її руку, хапаю, тягну до себе. Вона вилазить тремтячи з‑під споду. Я обіймаю її, заспокоюю, даю їй знак, щоб лягала. Вона руки складає, кидається мені до ніг, стискує мені коліна. Може, я й не витримав би цієї мовчазної сцени, коли б видно було, але темрява, коли не злякає, то додає завзяття. Та й накипіло в мене на серці. Замість відповіді, я штовхнув її до сходів, що в майстерню. Вона аж крикнула із жаху. Почувши це, старий Бігр промовив:
– Сниться йому…
Жустина зомліла, коліна їй підсіклися, у нестямі вона шепотіла:
– Він зараз прийде… він іде… я чую, він вилазить… я пропала!..
– Ні, ні, – відповідав я глухо, – заспокойтесь, мовчіть і лягайте…
Вона затялась, я не поступився, вона скорилась, і от ми вже поруч.
Пан. Зрадник! Негідник! Чи знаєш, який злочин ти зараз заподієш? Ти зґвалтуєш дівчину, якщо не силою, то страхом.