Тоді походила довкола здобичі, замислено каркаючи, ніби вирішувала, з якого боку починати трапезу. Врешті підкинула шматок угору і проковтнула одним махом.
День уже хилився до вечора. Дікен і Мері сиділи на траві, усе начиння поскладали в кошик. Колін тим часом напівлежав собі у візку, спершись на подушки. Рум'янець цілий день не сходив з його обличчя.
— Шкода, що треба вже йти, — з жалем вимовив хлопець. — Але я повернуся сюди завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.
— Сподобалося, правда? — мовила Мері.
— Ще питаєш! Я приходитиму сюди цілу весну і ціле літо, бо хочу бачити, як усе росте. І сам буду тут рости. Як трава, — весело відповів Колін.
— Угу, — добродушно прогув Дікен. — Тілько тобі ще тре' навчитися ходити і працювати коло землі. Ми тебе навчимо.
Колін широко відкрив очі.
— Я зможу ходити?! Зможу копати землю?! — перепитав він, не ймучи віри.
Дікен обережно поглянув на Коліна. Насправді він досі не запитував, що діється з його ногами. Проте упевнено заявив:
— Певно, що зможеш. Будеш ходити, як от ми з Мері. Тілько сили наберешся, правда?
Мері трішки злякалася, але Колін пояснив:
— Знаєте, я боюся ставати, бо ноги в мене просто підгинаються — такі слабкі.
Діти полегшено зітхнули.
— Ну то ось: як ся перестанеш бояти, то відразу все вийде, — усміхнувся Дікен. — Не бійся!
— І я зможу ходити? — з надією перепитав Колін.
— Зможеш! — запевнив Дікен.
Якусь мить усі мовчали, дивлячись, як заходить сонце. Цей чудовий день, який подарував їм стільки нового, поволі завершувався. Навіть звірята — і ті втихомирилися. Смолька вмостилася на гілці і ліниво спостерігала за тим, що діється довкола. Мері здалося, що пташка ось-ось засне зовсім і, можливо, навіть засопе.
Раптом Колін підняв голову і стривожено прошепотів:
— Хто це? Що це за чоловік?
Дікен і Мері зірвалися на рівні ноги.
— Де? — вимовили стишено.
Колін показав на мур.
— Бачите? Он він! — прошепотів схвильовано.
Дікен та Мері обернулися і… З-за стіни стирчала драбина, а на ній стояв розгніваний Бен Везерстаф! Старий стиснув п'ястук і погрозив у бік Мері.
— Ото мала вертихвістка! Була би ту' близько, то я так би тобі всипав, що пам'ятала би до нових віників! — крикнув він.
Бен піднявся ще на один щабель, ніби хотів перестрибнути через мур, проте дівчинка сама рушила йому назустріч. Старий зупинився і тільки потрясав кулаком.
— Чого не сподівався, того не сподівався! — сердито кричав він. — Ти мені відразу не сподобалася, як тілько тебе зобачив. Ото все випитує і пхає носа де не тре'. А я не міг додуматися, чо' вона так ся підлизує. Баки мені забивала, казала, з малинівкою хоче ся подружити…
— Не сердьтеся, Бене, — озвалася Мері, перевівши подих, — але якраз малинівка показала мені дорогу сюди!
Почувши це, Бен Везерстаф ще більше розсердився і вже, здавалося, зібрався стрибати.
— Ти… ти, мала брехухо! — заволав він. — Звертає на пташку! Малинівка показала їй дорогу, ая'! І до чого той світ коти'ся? Таке придумати!
— Так, малинівка показала мені хвіртку, — вперто повторила Мері. — Може, вона і не знала, що робить, але так сталося. Бене, я більше не скажу ні слова, якщо не перестанете кричати і вимахувати кулаком.
Бен тільки набрав у груди повітря, аби знову щось їй виповісти — і тут раптом розгублено затих, роззявивши рота від несподіванки. Тільки дивився він уже не на Мері.
Річ у тім, що Колін врешті отямився і торкнув Дікена за руку, мовляв, вези мене туди. Отож поки Бен Везерстаф сварився з Мері, Дікен розвернув візок і доправив до муру. І коли Бен уздрів візок із юним господарем, то у нього просто відібрало мову.
— Ви знаєте, хто я? — суворо запитав Колін, піднявши руку.
Бен Везерстаф дивився на хлопця мов заворожений. Візок з барвистими подушками нагадував колісницю якогось царя. І цей хлопець… Старий лише плямкав губами, проте не міг вимовити і слова.
— Ви знаєте, хто я? — повторив питання Колін. — Кажіть!
Бен Везерстаф підняв свою вузлувату руку і провів нею по очах, ніби відганяючи від себе привида, а тоді схвильовано вимовив:
— Ая', як не знати… у тебе мамині очі. Бог його знає, як ти сюди потрапив. Ти ж каліка.
Колін забув про свою спину: він рвучко подався вперед і налився багрянцем.
— Я не каліка! — розгнівано вигукнув хлопець. — Не каліка!
— Він не каліка! — підхопила Мері, також неабияк розсердившись. — Я оглядала його спину — там нема нічого… ніякого горба… навіть ґульки!
Бен Везерстаф ще раз провів по очах. Рука у чоловіка тремтіла, голос дрижав. Цей старий йоркширець зовсім не хотів образити Коліна: просто, за своїм звичаєм, бовкнув навпростець, що думав.
— То ти… ти не горбун? — спитав хрипко.
— Ні! — вигукнув Колін.
— А я чув, що тобі ноги покрутило, — знову бовкнув Бен.
Колін спалахнув. Такого йому ніхто ще не говорив в очі. Юний раджа витягнувся як струна. Його охопив гнів. Зазвичай такі спалахи призводили до істерики. Проте на цей раз гнів і образа розбудили у Колінові якусь неймовірну силу.
— Іди сюди! — крикнув він до Дікена, скидаючи зі себе плед і подушки. — Підійди! Швидко!
Дікен умить опинився біля хлопця. Мері від хвилювання аж зблідла — вона відчула, що зараз буде.
— Ти можеш! Можеш! Можеш! Можеш! — знай повторювала вона.
Тим часом Дікен узяв Коліна під руку. Хлопець переставив ноги з візка на землю — і встав. Тоді випростався. Через свою худорлявість він здавався ще вищим. Очі палали.
— Дивіться! — вигукнув він, дивлячись на Бена Везерстафа. — Дивіться на мене! Дивіться!
— Він стоїть! — скрикнув Дікен. — Він може стояти, як я. Він такий, як всі хлопці в Йоркширі!
Бен Везерстаф затремтів і — з його очей потекли сльози. Цього Мері ніяк не сподівалася.
— О-ох! — сплеснув руками старий. — То люди брехали! Хлопець худий як тичка, блідий як стіна — але нічо' йому не бракує: спина рівна, ноги рівні. З тебе виросте моцний чоловік, хлопче. Благослови тебе Боже!
Дікен тримав Коліна за руку, але в цьому не було потреби: хлопець впевнено стояв на своїх ногах.
— Коли нема батька, то господар тут я. Ви повинні мене слухати, — проказав Колін, дивлячись просто в очі Бену Везерстафу. — Це мій сад і я буду сюди приходити. Тільки нікому про це не кажіть — ні-ко-му. А зараз злазьте з драбини: міс Мері зустріне вас на доріжці і приведе сюди. Досі ми все тримали у таємниці, але тепер ви знаєте. І я мушу з вами поговорити. Ходіть, я чекаю!
Бен Везерстаф ніяк не міг відірвати очей від Коліна, але став поволі спускатися.
— О-ох, хлопче, мій милий хлопче! — розчулено шепотів старий.
Врешті хитнув головою, приклав руку до капелюха і промовив:
— Так, сер! Слухаю, сер! — і зник за стіною.
Розділ 22
При заході сонця
Як тільки голова старого садівника сховалася за муром, Колін обернувся до Мері.
— Піди зустрінь його, — мовив він і дівчинка побігла до хвіртки.
Дікен пильно спостерігав за кожним рухом Коліна. Але хлопець зовсім не збирався падати.
— Бачиш, я стою, — промовив Колін, високо піднявши голову.
— Я ж казав тобі: як перестанеш ся бояти, то все в тебе вийде, — втішено відповів йому Дікен. — І ось, вийшло.
— Так, вийшло, — потвердив Колін.
Тут він згадав, як Мері говорила про Дікенові чари.
— Дікене, може, це ти мені допоміг? Може, ти чарівник? — спитав несподівано.
Дікен усміхнувся.
— Коліне, ти сам це зробив, — відповів йому. — Ти зробив диво. Може, тобі помогла земля. Вона пробудилася — і диви, — мовив хлопець, показуючи черевиком на кущик крокусів. — Може, вона тобі дала силу.
Колін глянув на крокуси.
— Ая', — промовив повільно, — годі знайти більші чари понад ті, що ту' є… і будуть. Дікене, допоможи мені: я хочу пройти он туди, — сказав він далі, показуючи дерево за кілька кроків від себе. — Зараз прийде Бен Везерстаф, то я його там чекатиму. Якщо стомлюся, то сяду й відпочину. І прихопи ще плед з візка.
Колін тримався за Дікенову руку, але йшов сам. Він добрався до дерева, став рівненько і сперся об стовбур.
Мері провела Бена Везерстафа через хвіртку і вони йшли по стежині. Старий ще здалеку побачив хлопця і знову прикипів до нього поглядом. Тим часом Мері щось бубоніла собі під ніс. Це відволікало увагу Бена від хлопця, тому старий невдоволено спитав:
— Що ти там кажеш?
Дівчинка, здавалося, не почула — така була зосереджена. Вона також невідступно дивилася на Коліна і всією душею намагалася його підтримати.
— Ти можеш! Можеш! Я ж казала: можеш! — знай повторювала вона, поки вони ішли.
Колін і справді чудово тримався. Він почекав, поки Бен Везерстаф підійшов зовсім близько, а тоді суворо глянув на нього.
— Подивіться на мене! — звелів він. — Добре подивіться! Бачите у мене горб? Чи покручені ноги?
Бен Везерстаф іще не зовсім прийшов до тями від усього, що сподіялося, але зробив над собою зусилля і відповів:
— Нема нічо'. І спина в тебе рівна, і ноги в порядку… Але… але хлопче, чому ж ти від всіх ся ховав? Таж люди думали, що ти каліка, що несповна розуму! — не витримав старий.
— Несповна розуму?! — гнівно вигукнув Колін. — Хто таке базікає?
— А, та баламутів ніколи не бракує. Їм не тре' бачити — їм аби молоти язиками, — махнув рукою старий Бен. — Але все одно: скажи мені, чого ти ся закрив був вдома? Чого ся не показував?
— Бо всі думали, що я скоро помру. І витріщалися на мене, — відказав Колін. — А тепер я знаю: я не помру! — завершив він рішуче.
Бен Везерстаф здивовано зміряв його поглядом з ніг до голови.
— Хто помре, ти? — вигукнув старий. — Та де-де! Та ти он як з візка ся зірвав! Та ж то тре' мати силу! Як я то зобачив, то вже знав, що з тобою все буде добре. Сядь собі ту', хлопче, і кажи, що маю робити, бо ти — мій господар.
Ця грубувата ніжність старого Бена Везерстафа зворушила всіх, у тім числі Коліна. Чоловік з цілого серця бажав здоров'я і добра своєму юному господарю. Поки він ішов сюди, Мері встигла йому пояснити, що Колін почувається щораз ліпше і що це сад йому допоміг. Отож Бен хотів нарешті порозмовляти з хлопцем.
Колін вмостився під деревом.
— Що ви робите, Бене? — поцікавився він.
— Все, що скажуть, — відповів старий. — Взагалі ту' є досить садівників. Мене тримають з ласки, бо… бо вона мене любила.
— Хто — вона? — перепитав Колін.
— Твоя мати, — проказав Бен Везерстаф.
— Моя мати? — тихо вимовив Колін. — Це був її сад, так? — спитав, обвівши поглядом довкола.
— Ая', то правда! — потвердив Бен Везерстаф. — Вона 'го найбільше любила.
— Я також люблю його.