Маленький лорд Фонтлерой

Френсіс Годгсон Бернетт

Сторінка 28 з 32

Як же це все було дивно!

– Хлопчику мій, – хрипко вимовив граф – і голос його при цьому, хочете вірте, хочете ні, – задрижав, хоча говорив він надзвичайно рішуче, – поки я живий – ти будеш моїм онуком. Присягаю, часом мені здається, що у мене досі нікого, крім тебе, і не було…

Седрикове личко спалахнуло ще більше – бо з його душі ніби звалився тягар. Він запхав обидві руки в кишені і подивився дідусеві у вічі.

– Справді? – ще раз перепитав. – Ну, тоді мені нема чого перейматися тим графством. Байдуже, буду я графом чи ні. Я ж то думав… розумієте, я думав, що тільки той, хто має стати графом – тільки той і може бути вашим онуком. А я – ні… Ось чому мені зробилося так не по собі…

Граф поклав йому руки на плечі і притягнув до себе.

– Вони нічого не зможуть від тебе забрати, – вимовив він, важко дихаючи від хвилювання, – бо я все для цього зроблю. Не вірю, що їм вдасться щось від тебе відняти. Ти просто створений для свого становища – можливо, ти таки його посядеш. Але хай там як повернуться справи – ти все одно матимеш усе, що я буду в стані тобі дати… все!

Старий граф наче говорив з дорослим чоловіком, а не з дитиною – таким рішучим було його обличчя і такий серйозний голос. Здавалося, що граф радше давав обіцянку самому собі – і, можливо, так воно і було.

Він-бо і сам не міг собі уявити, наскільки глибоко полюбив цього хлопчика, наскільки пишався ним. Зараз граф як ніколи виразно усвідомив силу характеру, доброту і привітність свого внука. Бо ж упертому затятому старому годі було збагнуги, як можна так просто відмовлятися від того, до чого він сам був ціле життя прив'язаний – це не вкладалося у жодні його уявлення. Тим-то граф постановив не відступати і боротися до кінця.

Через кілька днів після розмови з містером Гевішемом до замку прибула та жінка, котра називала себе леді Фонтлерой. Вона привезла зі собою сина. Однак її не прийняли. Граф не бажає її бачити – так пояснив лакей при дверях. Справою займається адвокат. Властиво, тим лакеєм був Томас, отож згодом у кімнаті для слуг він ділився своїми враженнями.

– Гадаю, я вже досить часу прослужив у шляхетних домах, аби бачити, хто тут леді, а хто ні, – заявив Томас. – Якщо вона – леді, тоді я зовсім нічого не розумію… Ота, котра живе у Лоджі – американка вона чи не американка, – але то справжня леді. Всякий джентльмен, як тільки її побачить, це визнає. Я Генрі відразу так сказав, як тільки нас до неї закликали, – поважно завершив він.

Отож ту жінку не прийняли. Коли вона це почула, її обличчя аж перемінилося. Злість у ній боролася зі страхом. Містер Гевішем під час розмови з нею зазначив подумки, що претендетка на титул має круту вдачу і доволі неотесана, якщо говорити про манери, але розуму і відваги їй явно бракує. Було видно, що у ситуації, в яку сама себе й поставила, вона чулася непевно. Щонайменше не очікувала жодної протидії.

– Походить вона явно з низів, – ділився адвокат з місіс Ерол. – Бракує їй освіти і виховання, тим-то геть не вміє поводитися у гідному товаристві. Той візит до замку злякав її. Ну так, вона була розлючена –і водночас перелякана. Граф не бажав її бачити, проте я порадив йому поїхати разом зі мною у "Доринкуртський герб", де вона зупинилася. І от: лише побачила графа на порозі, то аж зблідла на виду. А тоді впала в шал: все кричала, погрожувала, вимагала…

Ось як усе це відбувалося. Граф з гідністю зайшов до кімнати, з-під насуплених кошлатих брів розглядаючи претендентку на його титул – ніби вона була якимсь експонатом, що викликав водночас цікавість і відразу. Старий вельможа дав їй викричатися, ані не поворухнувши бровою, аж доки жінка сама не вмовкла, вибившись із сил, а тоді проказав:

– Кажете, що ви були дружиною мого найстаршого сина. Якщо це правда, якщо надасте потрібні докази – тоді закон на вашому боці. Тоді ваш син – лорд Фонтлерой. Можете бути певні: справу буде вивчено якнайдокладніше. Якщо те, що говорите, вдасться потвердити, тоді отримаєте все, що вам належиться. Проте поки я живу – то не хочу бачити ані вас, ані вашого сина. На жаль, по моїй смерті маєток перейде до вас. Ви якраз та жінка, яку лише й міг обрати мій син Бевіс.

Після цих слів граф обернувся до неї спиною і так само статечно вийшов з кімнати.

Минуло кілька днів – і місіс Ерол, яка тоді саме сиділа і щось писала у своїй маленькій кімнатці, доповіли, що прибув гість. Молоденька служниця, яка принесла цю новину, була неабияк схвильована і дивилася на свою господиню зі щирим співчуттям.

– То сам граф, мем! – вимовила вона, широко відкривши очі.

Місіс Ерол рушила до вітальні. Перед каміном чекав високий літній чоловік, сповнений гідности і величі. Його суворе вродливе зморшкувате обличчя з орлиним профілем прикрашали довгі сиві вуса. Граф дивився просто на неї.

– Місіс Ерол, сподіваюся? – вимовив він.

– Так, я – місіс Ерол, – відповіла жінка.

– Я – граф Доринкурт, – представився гість.

Далі вмовк на хвильку, мимовільно вдивляючись у звернені на нього очі. А вони так нагадували ті сповнені щирої любови дитячі оченята, які він бачив щодня упродовж останніх місяців, що граф аж змішався.

– Хлопчик дуже на вас схожий, – вимовив врешті.

– Мені часто це кажуть, мілорде, – відповіла місіс Ерол. – Але мені приємно думати, що він також схожий на свого батька.

Як і говорила йому леді Лоридейл, її голос був напрочуд делікатний, а поведінка надзвичайно проста і сповнена гідности. Виглядало, що раптовий візит анітрішки її не збентежив.

– Так, – проказав граф. – Він подібний на мого сина… також.

Тоді провів долонею по підборідді і різко смикнув себе за вус.

– Чи знаєте, чого я до вас прийшов? – спитав.

– Я бачилася з містером Гевішемом, – сказала місіс Ерол, – і він розповів про вимоги, які висунули…

– Я прийшов сказати вам, – заявив граф, – що справу буде докладно вивчено, а вимоги опротестовано… наскільки це вдасться. Хочу сказати, що хлопчика захищатимуть усією силою закону. Його права…

Місіс Ерол делікатно його перебила.

– Він не потребує нічого, що прийшло би незаконним шляхом, навіть якщо закон зможе це йому дати, – сказала вона.

– На жаль, це неможливо, – відказав граф. – Бо інакше це належало би зробити… Ця скандальна жінка і її син…

– Мабуть, вона так само дбає про нього, як я про Седрика, мілорде, – завважила місіс Ерол. – І якщо вона була дружиною вашого найстаршого сина, тоді її син є лорд Фонтлерой, а мій – ні.

Вона так само не мала страху перед ним, як і Седрик, так само спокійно дивилася на нього. І старому графові, який за ціле життя звик, що його всі боялися, – це у глибині душі дуже подобалося. Люди-бо надзвичай рідко важилися йому перечити, тим-то усе це було для графа нове.

– Здається, ви волієте, аби він не став графом Доринкуртом? – спитав він, легко нахмуривши брови.

Обличчя молодої жінки зашарілося.

– Мілорде, бути графом Доринкуртом – це дуже почесно, – промовила вона. – Я чудово це знаю. Однак мене більше турбує одне: щоб мій син став таким, як його батько – сміливою і чесною людиною.

– На відміну від його дідуся, так? – спитав граф, сардонічно посміхаючись.

– Я не маю чести добре знати його дідуся, – відповіла йому місіс Ерол, – але мені відомо, що син вважає…

На якусь мить вона вмовкла, спокійно дивлячись графові просто у вічі, а тоді додала:

– Я знаю, що Седрик вас любить.

– А чи любив би він мене, якби ви йому розповіли, чому я не прийняв вас у замку? – поставив питання граф.

– Ні, – відповіла місіс Ерол. – Думаю, що ні. Саме тому я й не хотіла, аби він про це довідався.

– Що ж, – уривчасто вимовив граф, – зовсім небагато жінок вчинило би так, як ви…

Після цих слів він раптом узявся ходити туди-сюди по кімнаті, із силою сіпаючи себе за вус.

– Так, він мене любить, – проказав. – 1 я його люблю. Досі я навіть помислити не міг, що здатен когось любити… Але його люблю. Він одразу мені сподобався. Я вже старий чоловік і змучений своїм життям. А він дав мені те, заради чого варто жити. Я ним пишаюся. І мені справляло втіху думати, що якогось дня він посяде моє місце і стане на чолі роду.

Граф повернувся і став навпроти місіс Ерол.

– А тепер я нещасний чоловік! – вимовив він. – Нещасний!

Властиво, так він і виглядав. Навіть його голос моментами зривався, руки тремтіли від хвилювання, а у глибоко посаджених очах з'являлися сльози від люті й безсилля.

– Певно, саме тому, що мені так важко, я й прийшов до вас, – проказав, дивлячись на молоду жінку з висоти свого зросту. – Спершу я вас ненавидів, ревнував до вас свого сина. Але ця жахлива історія все змінила. Побачивши ту скандальну жінку, яка називає себе дружиною мого сина Бевіса, я відчув, що полегшає мені лише після того, як подивлюся на вас. Я був останній дурень, старий упертюх. Тим-то, певно, і з вами поводився негідно. Седрик так подібний на вас… а цей хлопчик є для мене всім. Тепер мені погано – і я прийшов до вас… можливо, якраз тому, що ви так із ним схожі. Він піклується про вас, а я піклуюся про нього. Якщо можете, то поставтеся до мене великодушно… заради нього.

Граф вимовив ці слова своїм сухим суворим тоном, однак вигляд у нього був такий пригнічений, що серце місіс Ерол аж стиснулося від співчуття. Вона підвелася з крісла і ступила кілька кроків уперед.

– Сідайте, будь ласка, – лагідно промовила вона. – Певно, турботи і хвилювання геть вас стомили. А вам треба берегти сили.

Цей тон, ця турбота про нього були для графа так само незвичними, як і незгода з ним. Прецінь це знову нагадувало внука… отож граф просто послухався і сів. Можливо, усі ці нещастя і клопоти пішли йому на користь: якби йому не було так важко на душі, то й далі ненавидів би місіс Ерол, а зараз прийшов до неї шукати втіхи. Звісно, порівняно із теперішньою леді Фонтлерой будь-хто видавався би йому цікавішим і приємнішим, – а місіс Ерол мала напрочуд миле відкрите обличчя, делікатний голос, а у її поведінці, у тому, що вона говорила, було стільки гідности… Невдовзі спокій молодої жінки потроху передався і графові: він уже не почувався настільки розчарованим і нещасним, більше вступав у розмову.

– Хай як там воно обернеться, та хлопчика я забезпечу, – мовив він. – Про нього дбатимуть, тепер і потім.

Перед тим як піти, він ще раз окинув поглядом вітальню.

– Вам подобається цей дім? – спитав.

– Так, дуже, – відповіла місіс Ерол.

– Дуже затишно тут у вас, – сказав далі граф. – Чи можна мені ще раз сюди прийти, аби поговорити про усі ці справи?

– Приходьте, коли лиш забажаєте, – приязно відповіла жінка.

Граф вийшов з вітальні, сів у свою карету і поїхав додому.

Томас і Генрі, які супроводжували його, стоячи з обох боків на підніжках, були геть спантеличені таким розвитком подій.

РОЗДІЛ 13

Дік починає діяти

Тільки-но історія про лорда Фонтлероя і про те складне становище, у якому опинився граф Доринкурт, опинилася на шпальтах англійських газет – невдовзі про це стали писати й газети американські.

26 27 28 29 30 31 32