Він протягом багатьох років вивчав цю недугу. Я з ним підтримував зв'язки і теж до певної міри вивчав її. І з того, що я чув... але мені треба її оглянути. Джон Пендлтон випростався в кріслі.
— Так, чоловіче, ви мусите оглянути її. А якщо... через лікаря Воррена?
— Боюся, що ні. Воррен — дуже порядна людина. Він сам мені казав, що з самого початку пропонував міс Гаррінґтон проконсультуватися зі мною, але отримав таку рішучу відмову, що більше не наважувався заводити про це мову, навіть знаючи про моє бажання оглянути дівчинку. Крім того, кілька його відомих пацієнтів останнім часом перейшли до мене, і це просто зв'язує мені руки. Але, Пендлтоне, я маю оглянути дівчинку! Подумайте тільки, що це може для неї означати!
— Так, але подумайте й ви, що це означатиме, якщо ви не допоможете! — відказав Пендлтон.
— Але ж як це зробити без виклику від її тітки? А цього я не дочекаюсь.
— її слід примусити запросити вас. —Як?
— Не знаю.
— Отож... і ніхто не знає. Вона надто горда і надто сердита, щоб покликати мене. Ви уявляєте, що це означатиме з погляду того, що вона сказала мені колись? Тільки-но я починаю думати про цю дитину, довіку приречену на недугу, і я уявляю, що міг би допомогти, але через якесь безглуздя, котре ми називаємо гордістю і професійною етикою, я... — він не договорив і, засунувши руки глибоко в кишені, знову почав ходити туди й назад.
— А якщо змусити її... зрозуміти? — не вгавав Джон Пендлтон. [212]
— Так, але хто це зробить? — заперечив лікар, різко повернувшись до нього.
— Не знаю, не знаю, — похитав головою Пендлтон.
На цьому слові Джиммі Біна охопило хвилювання. Досі він, затамувавши подих, слухав усю розмову.
— Що ж, я знаю хто, — піднесено прошепотів він. — Це зроблю я!
Відтак він звівся на рівні ноги, прокрався за ріг будинку І чимдуж помчав у долину з Пендлтонського пагорба.
ДЖИММІ БЕРЕ СПРАВУ В СВОЇ РУКИ
— До вас прийшов Джиммі Бін. Йому треба з вами поговорити, — повідомила Ненсі з порога.
— Зі мною? — здивувалася міс Полі. — Ти впевнена, що не міс Поліанна йому потрібна? Якщо хоче, він може зайти до неї на кілька хвилин.
— Так, мем, я йому теж так сказала. Але він запевняє, що йому потрібні ви.
— Гаразд, я зараз спущуся, — міс Полі стомлено підвелася з крісла.
У вітальні на неї збуджено чекав хлопчик з витріщеними від нетерплячки очима. Побачивши міс Полі, він одразу почав говорити:
— Мем, не знаю, може, я вчиняю неправильно, але нема викруту. Це стосується Поліанни, а задля неї я піду по розпеченому вугіллі, розмовлятиму з [213] вами... усе, що завгодно. Гадаю, ви зробили б те саме, якби взнали, що у Поліанни є шанс знову ходити. Ось чому я прибіг сюди, аби сказати вам, що якщо на заваді лише ваша гордість та ети... ети... ну, щось там таке у фахівців... щоб Поліанна почала ходити, то ви мусите запросити лікаря Чилтона, щоб він оглянув...
— Що-о-о?!! — урвала міс Полі. Подив на її обличчі змінився обуренням.
Джиммі розпачливо зітхнув:
— Заспокойтесь, я не хотів вас дратувати. Я кажу, що Поліанна може знову ходити. Я сподівався, що ви почуєте.
— Джиммі, про що ти говориш? Джиммі знову зітхнув.
— Ну, я ж увесь час хочу, щоб ви розчовпали.
— Кажи вже, тільки по порядку і щоб я зрозуміла. Бо ти починаєш казна з чого, і в мене голова іде обертом.
Джиммі зважився і облизькав губи.
— Гаразд, почнімо з початку. Лікар Чилтон прийшов до містера Пендлтона, і вони розмовляли в бібліотеці. Це вам зрозуміло?
— Так, Джиммі, — ледь чутно мовила міс Полі.
— Ну, вікно бібліотеки було відчинене, а я полов бур'ян під вікном і випадково почув усю розмову.
— О, Джиммі, ти підслуховував?!
— Йшлося не про мене, і це не підслуховування, — заперечив Джиммі. — І я радий, що почув усе. І ви зрадієте, коли дослухаєте. Адже Поліанна зможе знову ходити.
— Чекай, Джиммі, що ти маєш на увазі? Поліанна зможе ходити? — міс Полі подалася вперед. [214]
— Заспокойтеся, я ж оце кажу — задоволено кивнув Джиммі. — Лікар Чилтон знає десь одного лікаря, який може вилікувати Поліанну, поставити на ноги. Але напевне він скаже тільки тоді, коли сам огляне її. Він увесь час поривається оглянути її, але сказав містеру Пендлтону, що ви не дозволите.
Міс Полі почервоніла.
— Але, Джиммі, я справді не можу! Тобто, я ж не знала... — міс Полі безпорадно викручувала собі пальці.
— Отож я й прибіг сюди, щоб ви знали, — палко переконував її Джиммі. — Вони сказали, що з якоїсь причини — я не розчовпав, з якої саме, — ви не можете запросити лікаря Чилтона і сказали про це лікарю Воррену. А без ваших запросин лікар Чилтон сам не може прийти, бо йому заважає гордість і професійна ети... ети..., ну, щось таке на "ети"... Вони хотіли б, аби хтось вас переконав, проте не знають хто. А я нагодився під вікном і сказав собі: "Хай тому грець, це зроблю я". І одразу прибіг сюди. Тепер вам усе зрозуміло?
— Так, Джиммі, але цей лікар, — гарячково доскіпувалася міс Полі. — Як його звуть? Чим він займається? Вони певні, що він може поставити Поліанну на ноги?
— Я не знаю, як звуть. Вони не сказали. Лікар Чилтон знає його. Він сказав, що той уже вилікував такого хворого, як вона. Принаймні у них з його приводу сумнівів нема. Вони турбувалися через вас, адже це ви не допускали лікаря Чилтона до Поліанни. Але ж тепер ви знаєте все... Ви нарешті дозволите йому прийти?
Міс Полі розпачливо хитала головою. Від хвилювання їй перехоплювало подих. Вона задихалася. Стурбовано дивлячись на неї, Джиммі гадав, що [215] вона розплачеться. Аж ні. Запинаючись, вона насилу промовила:
— Так, я... дозволю... лікареві Чилтону... оглянути Поліанну. А тепер, Джиммі, мерщій біжи додому. Я поговорю з лікарем Ворреном. Він уже прийшов. Я бачила, як кілька хвилин тому він приїхав.
Лікар Воррен був здивований, зустрівши розчер-вонілу і схвильовану міс Полі у коридорі. Але ще більше вразили його задихано вимовлені слова:
— Лікарю Воррен, ви колись просили в мене дозволу проконсультуватися з лікарем Чилтоном. Тоді я відмовила. Наразі я змінила свою думку. Тепер я сама хочу просити вас, щоб ви запросили лікаря Чилтона. Будь ласка, зробіть це негайно. Дякую. [216]
НОВИЙ ДЯДЕЧКО
Наступного разу лікар Воррен зайшов до кімнати Поліанни не сам. Дівчинка лежала, спостерігаючи за мерехтінням кольорових смужок на стелі. За лікарем ішов високий плечастий чоловік.
— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон, як я рада вас бачити! — вигукнула Поліанна. В її голосі було стільки захвату, що в присутніх на очі набігли сльози. — Але, звичайно, якщо тітонька Полі буде проти...
— Усе гаразд, люба, не турбуйся, — заспокоїла її схвильована міс Полі, виступивши наперед. — Я сама сказала лікареві Чилтону, що я хочу, аби він оглянув тебе сьогодні вранці разом із лікарем Ворреном.
— Ой, то це ви запросили його сюди? — втішено пробурмотіла Поліанна.
— Так, люба, запросила. Це... — але було пізно. В очах лікаря Чилтона засвітилося таке щастя і обожнювання, що про помилку годі було й говорити. Міс Полі це помітила. Вона зашарілася і, повернувшись, кинулася з кімнати.
Біля вікна лікар Воррен поринув у розмову з медсестрою. Лікар Чилтон простяг руки до Поліанни.
— Дитинко, ти навіть не уявляєш, що сьогодні повершила найрадіснішу справу в своєму житті! — сказав він голосом, який тремтів од почуттів. [217]
Проти вечора до кімнати Поліанни нечутно зайшла безміру щаслива і від того фантастично не схожа на себе міс Полі. Медсестра вечеряла, і вони лишилися наодинці.
— Поліанно, люба, я хочу тобі першій сказати. По-перше, лікар Чилтон незабаром стане твоїм дядьком. І все це — через тебе. Ой, Поліанно, я така рада, я така щаслива, мила моя дівчинко!
Поліанна заплескала в долоні, та раптом завмерла і вражено подивилася на тітку.
— Тітонько Полі, тітонько Полі, то це ви та жінка, що її руки й серця він прагнув стільки років? Це ви... я знаю, це ви! Так ось чому він сказав мені сьогодні, що я зробила найрадіснішу справу в своєму житті. Яка я рада! Ой, тітонько Полі, я ж не знала, але я така рада... навіть попри свої хворі ноги.
Міс Полі проковтнула клубок у горлі.
— Можливо, незабаром, люба... — але тітка Полі не закінчила. Вона не наважилася сказати про ту велику надію, яку заронив сьогодні в її серці лікар Чилтон. Але й того, що вона сказала, було досить для Поліанни:
— Наступного тижня на тебе чекає подорож. На зручному гарному ліжечку тебе повезуть автомобілем та екіпажем до відомого лікаря, який живе за багато миль у великому будинку, спорудженому спеціально для таких же хворих, як ти. Він добрий друг лікаря Чилтона, і ми побачимо, чи він зможе тобі допомогти.
ЛИСТ ВІД ПОЛІАННИ
Любі тітонько Полі і дядечку Том!
Я можу-можу-можу ходити! Сьогодні я сама пройшла від ліжка до вікна! А це шість кроків! Боже, як це чудово — знову стати на ноги!
Усі лікарі стояли довкола і всміхалися, а сестри поруч плакали... Пані з сусідньої палати, яка пішла минулого тижня, теж заглядала в двері. І ще одну пані запросили: вона має стати на ноги за місяць. Вона лежала на ліжку моєї медсестри і плескала в долоні. Навіть Чорна Тіллі, що миє підлогу, зазирала з ґанку і тільки шепотіла "крихітко моя", бо більше не могла сказати через сльози.
Не знаю, чому вони всі плакали. Мені кортіло співати, кричати, верещати! О-о-о! Подумайте тільки: я можу ходити! Ходити! Ходити! Дарма що на це пішло майже десять місяців, але я не пропустила вашого весілля. Ой, тітонько Полі, яка ви молодець, що приїхали до мене і взяли шлюб біля мого ліжка. Ви завжди дбаєте про найрадісніші речі.
Кажуть, що невдовзі я поїду додому. Шкода, що я не можу дійти туди пішки. їй-їй! Більш ніколи не буду їздити. Найпрекрасніше у світі — просто ходити. Ой, я така рада! Я радію всьому. А найбільше — тому, що деякий час я не могла ходити. Інакше б я ніколи не дізналася, яке це щастя — мати здорові ноги. Завтра я пройду вісім кроків.
Поцілуйте усіх за мене. Поліанна. [219]