Що я скажу і про що тобі потім сам бог нагадає.
Спершу сирен ти зустрінеш, що чаром своїм нездоланним
40] Кожну людину чарують, яка лиш до них підпливає.
Хто до сирен несвідомо наблизиться й тільки почує
Голос їх, той вже додому не вернеться, діти й дружина
Не побіжать уже взустріч йому, не радітимуть шумно,
Дзвінкоголосим-бо співом сирени його зачарують,
45] Сидячи там на лужку; наче гори, навкруг височіють
Кості загиблих людей, тільки шкіра на них дотліває.
Ти ж поуз них пропливи, заліпивши супутникам вуха
Воском медяним розм'яклим, шоб часом вони не почули
Співу того. А схочеш ти сам їх послухати пісні,
50] Хай тебе міцно вірьовками стійма прив'яжуть за руки
Й ноги до щогли швидкого твого корабля, щоб безпечно
Міг ти від співу сирен усю насолоду відчути.
А як благатимеш ти розв'язати й наказувать будеш,
Линвами хай до щогли тебе ще міцніше прив'яжуть.
55] А як зуміють вони провести повз сирен корабель твій.
То не скажу тобі зараз докладно, яку тобі далі
Вибрать дорогу, — сам ти тоді вже порадитись мусиш
З розумом власним, — але про обидві тобі розповім я.
Скелі стрімкі на одній ти побачиш дорозі, під ними
Хвиля реве гомінка синьоокої там Амфітріти.
Скелі блуденні — так їх щасливі боги називають.
Птахи і ті пролітати не сміють повз них ані навіть
Тихі голубки, що носять амбросію батькові Зевсу, —
Кожного разу одну із них рівна вихоплює скеля,
Жоден тих скель не минув корабель, що до них наближався,
Тільки самі їх уламки й тіла мореплавців одважних
Хвиля та вихри вогнисті по морю бурхливому носять.
Тільки один ті скелі минув корабель мореплавний,
70] Всюди уславлений Арго, коли від Еета вертався.
Був би і цей корабель об скелі високі розбився,
Та провела його Гера, що дуже Ясона любила.
В іншому напрямі теж є дві скелі — широкого неба
75] Хмару, — чистим повітря над ним не буває ніколи,
Влітку чи то восени та хмара над ним не зникає.
Смертному ані зійти на ту скелю, ні з неї спуститись,
Навіть хоч би й з двадцятьма руками він був і ногами,
Надто-бо рівна та скеля, немовби обтесана гладко.
80] Є там печера хмурна посередині скелі тієї.
Прямо на захід вона до Еребу лежить, — мимо неї
Ти із доладним прямуй кораблем, Одіссею пресвітлий.
Ще ні один чоловік боєздатний, стріляючи з лука,
З моря не міг досягнути глибокої тої печери.
85] Скілла живе там жахлива, що гавкає несамовито.
Голос її скавучить, немов у щеняти малого,
З вигляду ж — люте страхіття вона, і нікому не мило
З нею стрічатися, навіть коли б якийсь бог її здибав.
Ніг аж дванадцять у неї, і кожна — огидно потворна,
90] Шість в неї ший довжелезних, на кожній страхіття жахливу
Голову має, а в ній — рядами потрійними зуби,
Часто і міцно поставлені, чорної сповнені смерті.
До половини сховавшись у темній печері глибокій,
Голови всі виставляє вона із провалля страшного,
95] Й пильно чигає зі скелі, і ловить дельфіни, й тюлені,
Й більші потвори морські, які тільки може вхопити,
Безліч-бо їх випасає в морях гомінка Амфітріта.
Ще не хвалився ніхто з моряків, що безкарно проїхав
Він з кораблем повз неї, бо кожного пащею Скілла
100] Зразу ж хапає з мужів, що пливуть кораблем темноносим.
Другу скалу, невисоку, побачиш ти там, Одіссею,
Близько від першої, так як із лука стрілою сягнути.
Дика смоковниця, листям рясніючи, там височіє.
Чорну там воду внизу божиста ковтає Харібда,
105] Тричі ковтає на день і тричі на день викидає
З себе. Отож не наблизься, коли вона має ковтнути,
Бо не врятує тоді тебе навіть землі потрясатель.
Ближче до Скілли тримайся й пою неї жени якнайшвидше
Ти корабель свій, бо краще супутників шість загубити,
110] Аніж усіх заодно з кораблем їх утратити разом".
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
"Отже, тепер всю одверто скажи мені правду, богине:
В разі Харібди я згубної якось уникну, чи зможу
Скіллу відбить, як супутців почне вона раптом хапати?"
115] Так запитав я, й мені відказала в богинях пресвітла:
"Знову, зухвальче, на думці у тебе лиш битви та ратні
Подвиги? Навіть безсмертним богам поступитись не хочеш?
Скілла не смертна істота, то ж лихо вона не смертельне,
Дика і люта потвора, ненатла, страшна, нездоланна.
120] Сила — ніщо перед нею, найкраще від неї тікати.
Тільки ж зупинишся ти біля скелі, щоб взятись до зброї,
Дуже боюсь я, що встигне накинутись Скілла й схопити
Стільки мужів з корабля твого, скільки голів є у неї.
Ти ж якнайшвидше пливи, Кратеїду на поміч призвавши,
125] Скіллину матір, що людям на горе її породила, —
їй лиш утримать дочку, щоб знову на вас не напала.
Потім прибудеш на острів Трінакію. Мирно пасуться
Гелія там корови численні й опасисті вівці —
Сім худоби черід і овечих отар стільки ж само,
130] В кожній півсотні голів. Ні приплоду у них не буває,
Ні вимирають вони. їх богині пасуть, пишнокосі
Німфи-пастушки, одна Фаетуса й Лампетія — друга, —
Гелію Гіперіону їх світла зродила Неера.
Та, породивши й зростивши, поважна їх мати далеко
135] Жити послала на острів Трінакію, щоб стерегли там
Батькові вівці вони і пасли корів круторогих.
Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,
То, хоч зазнаєте лиха багато, в Ітаку вернетесь,
А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві
но й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті
Й, хоч загубивши супутців, нескоро повернешся з лихом".
Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна —
Знову на острів вернулася свій у богинях пресвітла.
Товаришів я тоді розбудив і звелів їм негайно
145] Стати на свій корабель і причали усі розв'язати.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,
Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —
150] Вітер попутний — послала, що груди вітрил надимав нам.
Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми
Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.
З смутком на серці тоді до супутників знов я звернувся:
"Друзі, не я лиш один і не двоє те знати повинні,
155] Що провістила Кіркея мені, в богинях пресвітла.
Отже, я все розкажу вам, щоб знали, чи смерті нам ждати,
Чи від загибелі вдасться втекти і від Керн умкнути.
Передусім уникати вона нам наказує співу
Богоподібних сирен та їх лук, рясноцвітно квітучих.
160] Тільки мені їх послухати вільно. Але перед тим ви
Міцно до щогли мене прив'яжіть, щоб стояв біля неї
Я нерухомо, путами зв'язаний якнайтугіше.
А як благатиму я розв'язати й наказувать буду,
Линвами хай прив'яжуть до щогли мене ще міцніше".
165] Мовлячи так, докладно супутникам все розповів я.
А корабель наш доладний тим часом за вітром попутним
Швидко до острова, де ті сирени жили, наближався.
Згодом і вітер ущух, і раптом настала навколо
Тиша безвітряна, — бог тоді хвилю морську заспокоїв.
170] З місць повставали супутники всі і, згорнувши вітрила,
Склали на дно корабля їх, самі ж посідали рядами
До кочетів і веслами пінити хвилю взялися.
Взяв тоді воску я круг, подробив його гострою міддю
На невеликі шматочки й міцними став м'яти руками.
175] Швидко розм'як він, бо й сила на нього давила велика,
Й Гелія сяйво жарке, державця Гіперіоніда.
Товаришам я по черзі тоді позаліплював вуха,
Потім вони вже за руки і ноги мене прив'язали
Стійма до щогли міцної, ще й линвами туго скрутивши,
180] Веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
А на таку вже наблизившись віддаль, що й поклики чути,
Наш корабель бистрохідний не міг від сирен заховатись,
Що почали йому навстріч виводити пісні дзвінкої.
"Гей, Одіссею преславний, ти гордість ахеїв велика!
185] Ну-бо, спини корабель, щоб послухати нашого співу.
Не пропливав тут ніхто на своїх кораблях чорнобоких,
Поки солодкої пісні із уст він не вислухав наших, —
Нею утішений, далі пливе він, дізнавшись багато.
Знаємо все-бо ми, що довелося у Трої просторій
190] З волі богів і аргеям, також як троянцям, зазнати.
Знаємо й те ми, що діється скрізь на землі многоплідній".
Так вони мовили співом чудовим. І прагнув всім серцем
Співу їх слухати я, і звелів я себе розв'язати,
Товаришам поморгавши, вони ж, все гнучись, веслували.
195] Встали лише Перімед з Еврілохом і, пут іще більше
Взявши та линв, ще міцніше до щогли мене прив'язали.
Тільки як вже проминули той острів і більше не чули
Ні голосів ми сирен, ані їх чарівливого співу,
Товариші мої вірні той віск повиймали, що вуха
200] Ним заліпив я їм, отже, й мене тоді з пут увільнили.
Щойно покинули острів ми той, як здаля над водою
Пару і хвилю побачив велику і гомін почув я.
Повипускали і весла із рук всі гребці з переляку,
Аж зашуміли вони з течією, і враз зупинився
205] Наш корабель, — вже не гнали його гладкотесані весла.
Я ж корабель обійшов, перед кожним спиняючись мужем,
Товаришів підбадьорив, їм мовивши слово ласкаве:
"Не новина для нас, друзі, в лиху потрапляти пригоду!
Лихо нам нині не більше, ніж те, коли силою всіх нас
210] Злобний кіклоп зачинив у печері своїй глибоченній.
А й відтіля ж утекти нам мій розум, порада і вміння
Допомогли, — так само й про це ви згадаєте лихо.
Отже, послухайте й нині мене і робіть, що скажу я.
Сидячи при кочетах своїх, моря глибокого хвилю
215] Веслами дружно гребіть, — можливо, нам Зевс допоможе
Лиха позбутись цього і страшної умкнуть небезпеки.
Отже, й тобі, стерновий, я наказую, — ти ж бережи це
В думці своїй, кораблем доладним керуючи нашим:
Осторонь пари і далі від хвилі цієї спрямовуй
220] Наш корабель та до скелі он тої веди й стережися,
Щоб не втягнуло сюди його й нас до біди не довів ти".
Так говорив я, й вони послухали слів моїх зразу.
Я не згадав їм про Скіллу, про лихо оте неминуче,
Щоб з переляку і весел своїх не покидали наші
225] Товариші і на дні корабля не сховалися раптом.
Тільки, на жаль, тоді зовсім забув я смутливу Кіркеї
Пересторогу — жодної зброї з собою не брати.
Я ж і славетну броню надягнув і, два списи довженні
В руки узявши, на ніс корабля, на передню подався
230] Палубу, — звідти-бо, я сподівався, з'явитися мала
Скілла печерна, що згубу несла для супутників наших.
Та не побачив нічого я, тільки втомилися очі
Скелю, повиту імлою, з туману весь час виглядати.
З стогоном так і плачем ми вузьку пропливали протоку, —
235] Скілла-бо там по один бік, по другий — божиста Харібда
Грізно ковтала із моря глибокого воду солону.
А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло,
Мов у котлі на великім вогні.