Вони сіли навпроти Здорованя Луї. Од малого тхнуло парфумами.
— Від тебе смердить повією, — сказав Здоровань Луї.
— Я допіру з перукарні.
— Ага, он воно що... Як тебе зовуть?
— Мене зовуть Маріо, — сказав малий. — А приятель мій — італієць. Його зовуть Стараче, він матрос.
Стараче усміхнувся і кивнув мовчки.
— Він не знає французької, але він утішний, — сказав Маріо. — Ти знаєш італійську?
— Ні, — відказав Здоровань Луї.
— Та це нічого, от побачиш: все одно він утішний.
Вони забалакали між собою італійською. Це була дуже гарна мова, здавалося, вони співають. Здоровань Луї був трохи задоволений з того, що вони тут, бо це було хоч якесь товариство, та в глибині душі він почувався самотнім.
— Що вам замовити?
— Ну, — сказав Маріо, — аперитиву.
— Три аперитиви, — сказав Здоровань Луї. — Це що, вино?
— Ні, ні, це ще краще, от побачиш.
Офіціянт поналивав у три шклянки лікеру. Маріо налляв туди води, і лікер зробився шумким білим туманом.
— За твоє здоров'я, — сказав Маріо.
Він випив і втерся рукавом. Здоровань Луї теж перехилив свою шклянку: питво було нічогеньке, пахло ганусом.
— Он глянь на Стараче, — сказав Маріо, — він потішить тебе.
Стараче скосив очі; заразом він морщив носа, задирав брови і ворушив вухами, як той кролик. Здоровань Луї зареготався, та все те не припало йому до смаку: він подумав, що йому не подобається Стараче. Маріо реготав, аж падав.
— Казав же я тобі, — регочучи, мовив він. — Він утішний, цей хлоп'яга. Тепер він покаже тобі фокус із блюдцем.
Стараче поставив свою шклянку на стіл, затиснув блюдце у широкій долоні й тричі провів над нею долонею лівої руки. Після третього разу блюдце зникло. Користуючись подивом Здорованя Луї, Стараче застромив йому руку між коліна. Здоровань Луї відчував, як щось шкрябає йому між ногами, і рука знову виринула над столом, тримаючи блюдце. Здоровань Луї ввічливо засміявся, хоча Маріо ляскав себе по стегнах і просто-таки лягав од сміху.
— Ох ти, старий пройдисвіте! — казав він між двома вибухами реготу. — Казав же я: ти з нами умреш од сміху.
Потроху він угамувався; коли його лице набуло поважного виразу, поміж ними запала тяжка мовчанка. Ця двійця втомила Здорованя Луї, і йому трохи вже хотілося, щоб вони вшилися, та він подумав собі, що незабаром настане ніч і йому знову доведеться навмання іти довгими вулицями, які потонули в пітьмі, нескінченно шукати якийсь закуток, щоб повечеряти, і другий, щоб переночувати, і тоді його серце стиснулося, й він замовив іще три чарчини лікеру. Маріо нахилився до нього, й він відчув його запах.
— То ти, значить, нетутешній? — поспитався він.
— Нетутешній і нікого тут не знаю, — сказав Здоровань Луї. — А єдиного хлопця, котрого я тут знаю, не можу знайти. Може, ви його знаєте, — додав він. — Це мурин.
Маріо невизначено похитав головою.
Зненацька він, примруживши очі, нахилився до Здорованя Луї.
— Марсель — це місто, в якому розважаються, — сказав він. — Якщо ти не знаєш Марселя, то, вважай, ніколи в житті не розважався.
Здоровань Луї не відповів. У Вільфранші він часто розважався. А потім у борделях Перпіньяна, коли служив у війську: ото де було весело! Та він не уявляв собі, як це можна розважатися в Марселі.
— Ти не хочеш порозважатися? — поспитався Маріо. — Не хочеш піти до гарнюніх лялечок?
— Та ні, — відказав Здоровань Луї. — Тільки зараз мені хочеться кинути щось на зуб. Якщо ви знаєте якийсь шинок, то я радо пригостив би вас.
З настанням ночі все немовби розтеклося, лишилася тільки невиразна газоподібна маса, темна імла; вона ішла хутко, нахиливши голову і опустивши плечі, боялася зненацька спіткнутися об линви, а тому трималася біля перегородок; ото розчинитися б у нічній пітьмі, зробитися хмаркою імли в цих велетенських випарах і поволі розлізтися по швах. Та вона добре знала, що її біла сукня була немов сигнальний ліхтар. Вона пройшла палубою другого класу, не почувши ані однісінького звуку, крім вічного хлюпотіння моря; та скрізь були непорушні мовчазні люди, які вирізнялися на темному плоскому тлі моря, й у них були очі: вряди-годи гострий жарук пронизував темряву, вихоплював із неї обличчя, чиїсь очі блищали, дивилися на неї, потім гасли, і їй хотілося вмерти.
Треба було спуститися східцями, пройти палубою третього класу, піднятися ще одними східцями, прямими мов драбина й геть білими; якщо мене побачать, то ніхто й не сумніватиметься, його каюта зверху, вона там одна-однісінька; в цього ж чоловіка є робота, не може бути, що він тримав мене цілу ніч. Вона боялася припасти йому до смаку, а то ще посилатиме щовечора по неї стюарда в салон, як отой грецький капітан, та ні, для такого старого товстуна, як він, я надто вже худа, він буде розчарований, бо знайде одні лиш костомахи. Їй не хотілося стукати, двері були прохилені, він чекав її у пітьмі, він сказав:
— Заходьте, гарнюня моя.
Якусь мить вона вагалася, їй перехопило горло; рука втягла її до каюти, двері зачинилися. Її зненацька притиснули до тлустого черева, старі губи, що тхнули корком, розплескалися об її вуста. Вона піддалася, покірно думаючи собі: "Це ж професія, частка моєї професії". Капітан натиснув вимикач, і його лице випливло з темряви, білки його очей були водянисті й трохи голубі, з темною цяткою в лівому оці. Усміхаючись, вона вивільнилася; щойно засвітилася лампа, як усе стало набагато важче; до того моменту вона уявляла його собі темною масою, але зараз він постав перед нею в найдрібніших, найінтимніших деталях, їй доведеться кохатися з єдиною в своєму роді істотою, як і всі істоти на світі, й ця ніч, як і всі ночі, буде єдиною в своєму роді, ніч унікального й непоправного кохання, непоправно втрачена ніч. Мод усміхнулася й мовила:
— Зачекайте, капітане, зачекайте, ви надто поспішаєте: нам треба познайомитися.
Що це? Насторожившись, П'єр звівся на лікоть: пароплав, здавалося б, завмер на місці. Його вже три чи чотири рази знудило, один раз блювота, дуже бурхлива, зацебеніла носом, він почувався порожнім, але тверезим. Що це? — подумалося йому. І зненацька утямив, що сидить на полиці, скроні йому стискає залізний обруч, а в серці щеміла вже звична тривога. Час знову рушив з місця, це був безжальний, гарячковий механізм, кожна секунда роздирала його, немов зазубень пилки, кожна мить наближала його до Марселя і до сірої землі, де він сконає. Світ знову був тут, довкруг його каюти, жорстокий світ вокзалів, димів, військових одностроїв, спустошених піль, світ, в якому він не міг жити і якого не міг покинути, світ з тим брудним шанцем, який очікував його десь у Фландрії. Боягуз, офіцерський син, який боявся йти на війну: він жахався сам із себе. І все ж таки він відчайдушно хапався за життя. Це було ще огидніше: я хочу жити не тому, що я є цінністю; а... просто так: просто так, тому що я живу. Він ладен був на все, аби лиш порятувати свою шкуру, втекти, благати пощади, зрадити і все ж таки він не дуже тримався за свою шкуру. Він підвівся: що я їй скажу? Що перегрівся на сонці, що в мене була лихоманка? Що був не зовсім нормальним? Заточуючись, він підійшов до дзеркала й побачив, що лице його жовте, мов цитрина. Оттак-пак, я вже не можу розраховувати на свою мармизу. На додачу до всього ще й, либонь, просмердівся блювотинням. Він протер обличчя одеколоном і прополоскав рота водою. Стільки мороки, роздратовано подумав він. Вперше я турбуюся про те, що подумає про мене якась кішечка. Наполовину повія, наполовину скрипалька з оркестри; а в мене ж були заміжні жінки, матері сімей. Вона тримає мене в руках, подумав він, одягаючи піджак, вона знає.
Він відчинив двері й вийшов; капітан був голісінький, в нього була гладенька вощана шкіра, без волосся, крім чотирьох чи п'яти геть сивих волосин на грудях, інші, мабуть, повипадали від старості, він реготався, він скидався на вгодоване пухке немовля. Мод торкнулася пучками пальців його гладеньких тлустих стегон, і він здригнувся, пробурмотівши:
— Ти лоскочеш мене!
Він знав номер їхньої каюти: двадцять сьомий; він звернув у коридор праворуч, а потім ліворуч; перегородки гриміли від мірних гучних ударів; двадцять сьома, це тут. Молода жінка лежала на спині, бліда, мов небіжчиця; на полиці сиділа стара пані, очі її були червоні й набряклі, вона їла канапку з сиром.
— О, — сказала вона, — три дами? Вони були такі люб'язні. Та вони вже вибралися звідси, їх поселили в другому класі; я так шкодуватиму за ними.
Капітан здивовано глянув на неї й поклав їй руку на грудну кістку.
— Ви така нічогенька, і писок гарнюній, але яка ж ви худа!
Вона засміялася: коли торкалися грудної кістки, їй завжди розбирав сміх.
— А ви не любите худеньких, капітане?
— Ні, чому ж, люблю, люблю, — хутко відказав капітан.
Він бігом піднявся східцями; йому треба було побачити Мод. Тепер він ішов коридором другого класу, це був гарний коридор, із килимовими доріжками, двері й перегородки були пофарбовані сіро-голубою емаллю. Йому пощастило: він наткнувся на Рюбі, за нею йшов стюард із валізами.
— Добридень, — сказав П'єр. — Ви в другому класі?
— А певно! — відказала Рюбі. — Франс боїться, що занедужає. То ми й погодилися: якщо йдеться про здоров'я, то потрібно жертвувати.
— А де ж Мод?
Мод лежала на боку, капітан з неуважною чемністю лапав її за сідниці; вона почувалася глибоко приниженою. "Якщо я йому не до смаку, то не треба вважати себе зобов'язаним". Вона провела долонею по його стегнах, щоб відповісти на чемність; це була стара шкіра.
— Мод? — перепитала Рюбі своїм гострим, пронизливим голосом. — Хтозна, де вона може бути. Ви ж її знаєте: може, їй захотілося позалицятися до кочегарів, якщо не до капітана, їй страх як подобаються морські мандрівки, вона завжди гасає по всьому кораблю.
— Ач, яка допитлива крихітка! — сказав капітан. Він засміявся і стиснув їй зап'ястя. — Зараз ви зможете обстежити всі угіддя.
І його очі вперше зблиснули. Мод скорилася йому, вона була збентежена через оту зміну кают, все ж таки треба було йому віддячити, вона страх як шкодувала, що така худа, в неї було таке враження, ніби вона обманула його; капітан усміхався, він опускав очі, в нього був цнотливий і потайний вигляд, він стискав зап'ястя Мод і з наполегливою ніжністю спрямовував її руку; Мод була задоволена, вона думала: "Не можна відмовляти в тім, що йому хочеться, після того, що він ото влаштував для нас, тим паче що він не любить худих".
— Дякую! Дякую вам!
Він схилив голову і пішов далі.