Вивід-ники донесли, що на острів напав Безскоромець, запеклий наш ворог. Отож і довелося висилати військо... Забудьте про це, мосьпане! І, щоб спокутувати свою провину, я дарую вам острів Дикий. Віднині мої підданці коритимуться* тільки вам та вашому батькові Гаргантюа; вони стануть друзями його друзів і подругами його подруг. І так буде довіку... А на знак своєї відданості остров'яни щороку надсилатимуть йому сімдесят вісім тисяч королівських Ковбас. Ці Ковбаси він їстиме не менше як шість місяців. Чудова закуска!
Королева виконала свою обіцянку. Вже наступного дня до Гаргантюа попливли шість великих бригантин із королівськими Ковбасами. Супроводила ці Ковбаси юна інфанта. Гаргантюа переслав цей дарунок великому королеві Паризькому.
Однак усі Ковбаси незабаром сконали — паризький
7 9-1100
161
клімат виявився для них згубним. До того ж. у Парижі не було гірчиці — єдиних ліків, які допомагали Ковбасам.
За велінням короля їх поховали у Парижі, в тому місці, яке й досі називається Ковбасною бруківкою .
Юну інфанту пощастило врятувати, після чого їй склали належну шану.
Згодом інфанту віддали заміж у благодатний і багатий край. І там вона жила в мирі та щасті, ростила діточок і втішалася ними.
Пантагрюель запевнив королеву Ковбас, що він пробачає їй цей прикрий випадок, і люб'язно подякував, але прийняти острів Дикий відмовився, а натомість сам підніс королеві подарунок — складаний ножик.
Потім він спитав, що то за химерний кабан прилітав на острів, чому Ковбаси стали молитися на нього, як на бога, і навіщо він скинув двадцять сім бочок гірчиці.
Королева пояснила, що той кабан — посланець Масниці, їхньої богині, засновниці й родоначальниці усього їхнього племені. Подобу кабана він має тому, що Ковбас здебільшого готують із свинини. А гірчиця для Ковбас — справжній цілющий бальзам. Мертві Ковбаси від неї воскресають, поранені відразу видужують.
Після цього Пантагрюель попрощався з королевою Ковбас і повернувся на свій корабель.
Друзі його, кухарі та всі вояки й матроси, захопивши зброю і дерев'яну свиню, теж повернулись на свої, кораблі.
Вони підняли вітрила і вийшли в море.
РОЗДІЛ XXIX
Про те, що побачив Пантагрюель на острові Вітряному
Через два дні мандрівники причалили до острова Вітряного. Це був дуже дивний острів, і всі остров'яни — називалися вони вітряниками — жили дуже дивним життям.
Вони не їли й не пили нічого, крім вітру. Замість будинків у них скрізь стояли флюгери. В садках росли тільки анемони . Бідняки жили з пір'яних, паперо-
вих та полотняних віял, багатії — з вітряків. Коли вони справляли якийсь бенкет, то ставили столи під вітряками й досхочу ласували вітром.
Розмовляли лише про вітри: хто вихваляв південний, хто північний, хто східний, хто західний вітер.
Коли хтось занедужає — його лікували вітром.
У всіх вітряників до поясів були причеплені маленькі міхи. Ними вони ловили вітер, коли їм хотілося їсти.
Король острова звелів нам переказати, щоб ми хоч би три години не пускали на кораблі жодного вітря-ника,— бо, мовляв, у нього вкрали посудину з тим самим вітром, що його колись подарував Одіссеєві Еол 133, аби той міг вести свій корабель і тоді, коли немає вітру; король лікував цим вітром тяжкохворих.
Пантагрюелеві дуже сподобався острів Вітряний і життя вітряників.
— Якщо вірити Епікурові 134, найвище благо життя — це насолода. Але не та насолода, яку виборюють у змаганні із страшними перепонами, а та, яка сама йде тобі в руки... Тож, на мою думку, всі ви щасливі. Життя ваше — вітряне життя — нічого вам не коштує. На хліб заробляти не треба. Тільки й маєте клопоту, що вітри ловити.
— Так-то воно так,— відповів король,— проте на цьому світі нема повного щастя. В нас свої халепи. Буває, тільки сядемо обідати — дощ. І вітер де й дівся! Тоді сидимо голодні. Та це ще півбіди. Справжня наша біда — це велет Бренгнарійль, який живе неподалік од нашого острова. Він слабує на шлунок, і лікарі йому порадили кілька разів на рік приїздити сюди й ковтати замість пігулок наші вітряки. Бренгнарійль приїздить і ковтає їх з великою охотою — дуже ласий на вітряки!— а для нас це велике лихо. Хоч-не-хоч постимо кілька разів на рік. Ще добре, що на відправи не ходимо, у гріхах своїх духівникам не сповідаємось та молитов не читаємо.
— І ви покірно терпите сваволю цього велета?— здивовано спитав Пантагрюель.
— Ні,— відказав король.— Наші лікарі дали нам таку пораду: перед тим, як приїде Бренгнарійль, посадити у вітряки курей та півнів. Ми так і зробили. За першим разом усе вийшло чудово: кури та півні почали літати у велета в животі, а потім розкудкудакались і розкукурікалися так, що Бренгнарійль ледве не вмер. І корчило його, і судомило, і млоїло, і вогнем під серцем пекло. Він кричав, що в живіт йому заповзла змія.
— Та ні!— обізвався брат Жан.— Я знаю напевне, що від змії, яка залізла людині в живіт, ніякого болю не буває. До того ж, її легко виманити. Треба підвісити людину за ноги, а до рота їй піднести чашку з молоком.
—Ну, напевне цього ніхто не знає,— заперечив Пантагрюель.— Хоч Гіппократ і описує такий випадок в одному із своїх трактатів, все ж таки відомо, що той нещасливець сконав... Ну, а що ж ви робили далі?— повернувся він до короля.
— Лікарі порадили Бернгнарійлю ковтати лисиць,— відповів той.— Велет наковтався тих лисиць, і вони подушили всіх курей та півнів. Однак вилазити назад не схотіли. Тоді велет наковтався хортів. Хорти половили всіх лисиць, і Бренгнарійль, на безголів'я наше, одужав.
— Ну, тепер уже вам нічого боятися цього велета,— мовив Пантагрюель.— Він помер. І знаєте від чого? Від грудки свіженького масла — лікарі звеліли, щоб він їв те масельце, сидячи біля гарячої груби. Тож Бренгнарійль і вдавився ним.
РОЗДІЛ XXX
Про те, як Пантагрюель приплив на острів Папгдулію
Рано-вранці мандрівники побачили ще один острів і причалили до нього. Це був острів Папідулія. Жителі його колись були вільні, багаті й геть усі веселі та безтурботні на вдачу. їх навіть прозвали веселунами, а острів називався Веселий. А тепер це були жалюгідні злидарі, якими орудували й попихали папома-ни 135.
Ось послухайте, як це сталося.
Якось веселуни поїхали на сусідній острів Папома-нію — подивитись на свято Жезлів. Під час цього свята на вулиці виходять усі релігійні братства, несучи на довгих палицях зображення своїх святих покровителів та заступників. І один із веселунів, побачивши зображення папи римського, взяв та й показав йому дулю. Папомани, звісно, обурилися з такого небаченого зухвальства й спалахнули жадобою помсти. Через кілька днів вони напали на острів Веселий, скарали майже всіх чоловіків і сплюндрували острів, а з уцілілих веселунів почали живцем здирати шкіру й тягти жили. Ті мусили коритися — адже їх лишилася жменька!... А папомани ще й прозвали їх папідулями, а острів із Веселого перейменували на Папідулію.
Відтоді на папідулів як із мішка сиплються пошесті, голод та інші напасті й лиха.
Побачивши, в яких злиднях живуть папідулі, мандрівники вирішили на цьому острові не баритися. Зайшли тільки в напіврозвалєну капличку, що стояла недалечко від гавані,— помолитися на дорогу. Там, у купелі зі святою водою, лежав накритий єпітрахиля-ми чоловік.
З води стримів лише кінчик його носа. Біля нього стояли три священики — всі з тонзурами 136— і вичитували з грубої книги якісь заклинання.
Пантагрюель здивувався і спитав, що тут таке коїться.
Священики розповіли йому ось що.
Три роки підряд ходила по острову чума й косила людей. Вигубила майже половину папідулів. Чоловікові, який лежить у купелі, пощастило — він не захворів.
Навесні він подався на своє поле, ретельно зорав його і став засівати пшеницею.
Того самого дня один молодий біс, не вельми досвідчений і досить недолугий, випросився в сатани на острів Папідулію — погуляти й розважитись.
Побачивши на полі папідуля, біс спитав, що той тут робить.
— Сію пшеницю, аби було що їсти взимку,— відповів папі дуль.
— Отакої! — вигукнув біс.— Та це ж не твоє поле! Воно моє! Адже після того, як котрийсь із вас показав папі дулю, всі ваші землі віддано нам і за нами закріплено. Проте я не люблю хліборобської праці. Тому сій собі, як уже почав, а врожай ми поділимо: половина — тобі, половина — мені.
— Ну що ж, поділимо — то й поділимо,— відповів папі дуль.
— Ні краще, поділимо так,— провадив біс.— Те, що під землею, забираю я, а те, що зверху, забираєш ти. Моя воля — закон: адже я — біс давнього й шляхетного роду, а ти — селюк та й годі. Отже, мені — корінці, а тобі — вершечки І Затямив? Ти коли врожай збиратимеш?
— У липні.
— Отоді я й прийду до тебе І А тим часом побіжу дражнити, під'юджувати ченців та інших крутіїв і облудників. А ти працюй, працюй! Ну, бувай!
У липні, як і нахвалявся, біс прийшов на папідулеве поле із гуртом своїх приятелів.
— Ну, як урожай? — спитав він папідуля.— Щедрий чи бідний? Є чим ділитися?
— Є! — відповів той.— Ділитися то й ділитися! Він викосив пшеницю, обмолотив, провіяв, висипав
добірне зерно у мішок та й поніс продавати.
Біс із своїми приятелями викопали корінці, натоптали мішок і теж подалися на ринок.
Папідуль вторгував за пшеницю добрі гроші і склав їх у старий чобіток, що висів у нього на поясі замість гамана.
А біс не продав нічогісінько. Ще й сорому набрався — базарувальники зняли його на кпини.
— Ну, обдурив ти мене! — сказав біс папідулеві.— Та вдруге вже не обдуриш — не сподівайся!
— Схаменіться, пане! Ви ж самі сказали: вам належить те, що під землею. Як по правді, це ви хотіли мене обхитрувати. Побачили, що я зерно в землю кидаю, то й подумали, що все те зерно вам дістанеться. Проте ви ще недовго по землі ходите, то багато чого й не знаєте. Зерно, в землю кинуте, гниє, гине, але з нього виростає колос, повний нових зерен. З одного зерна — цілий колос!.. Ви самі вибрали гірше, на себе й нарікайте.
— Ну, годі вже, годі! Краще скажи, що ти тепер сіятимеш?
— Ріпу,— відповів папідуль.
— Чудово! Дивись же, засій усе поле густенько. А я пильнуватиму, щоб град на нього не падав, щоб вітер над ним не віяв. Тільки затям собі: тепер я заберу те, що буде зверху, а ти — те, що в землі. Ну, бувай! Піду спокушати єретиків. Кажуть, їхні душі, коли їх на жаринах підсмажити — смачнюща штука! А в пана сатани саме живіт болить.