Добрі спаплюжили і перекрутили все аж до самого дна.
Та хто відкрив землю "людина", той відкрив і землю "людське майбутнє". Тепер вам належить бути мореплавцями, відважними і терплячими!
Завчасу, брати мої, випростайтесь, учіться ходити прямо! Море вирує: не один, дивлячись на вас, хоче знову випростатись.
Море вирує: всі вийшли в море. Гаразд! Вперед, гартовані серця мореплавців!
Що там країна батьків! Стерно обирає шлях у країну дітей наших! Туди, де бурхливіше за море вирує наша велика пристрасть!
29
– Чому ти такий твердий! – сказало колись діамантові деревне вугілля. – Хіба ми не близькі родичі?
Чому ви такі м'які? Це я запитую вас, брати мої, – хіба ви – не мої брати?
Чому ви такі м'які, покірні й поступливі? Чому стільки зречення й заперечення у вашому серці? Чому так мало рішучості в погляді?
Якщо ви не прагнете бути рішучим і несхитним, то як вам разом зі мною – здобути перемогу!
Якщо ваша твердість не хоче виблискувати, різати й розтинати, то як вам разом зі мною – творити?
А творці тверді й суворі. І вам повинно видаватися щастям, що на тисячоліттях, мов на воску, ви можете відбити свою долоню,–
щастям, що на жаданнях тисячоліть ви можете карбувати, як на бронзі, – це суворіше і шляхетніше, ніж на бронзі. Тільки найшляхетнішому не бракує твердості.
Брати мої, даю вам цю скрижаль: станьте твердими.
30
Жадання моє! Ти не уникаєш нових знегод, ти – моя неминучість! Убережи мене від дрібних перемог!
Ти ведеш мою душу, і я це називаю долею! Ти суть моя! Мій стяг! Застережи й убережи мене для єдиної великої долі!
Збережи, жадання моє, свою останню велич до останку – щоб, перемагаючи, бути невблаганним! Бо хто не скорявся своїй перемозі!
Ох, у кого не темнішало в очах від цих п'янких сутінків! Чия нога, перемагаючи, не схитнулась і не розучилась – стояти!
Хай буду я готовий і зрілий у час великого полудня: готовий і зрілий, як розжарена бронза, як повна блискавок хмара, як наповнене молоком вим'я,–
готовий сприйняти самого себе і своє найпотаємніше жадання, як лук, що прагне стріли, як стріла, що прагне летіти до своєї зірки,–
як зірка, готова і зріла для свого полудня, палюча, пронизана, щаслива під нищівними сонячними стрілами,–
як саме сонце і невблаганне, як сонце, жадання, готове, перемагаючи, знищувати!
О жадання, провіснику нових знегод, моя неминучість! Збережи мене для єдиної великої перемоги!..
Так казав Заратустра.
ПЕРЕД ОДУЖАННЯМ
1
Одного ранку, невдовзі після повернення до печери, Заратустра, як навіжений, зірвався з ложа, закричав не своїм голосом, замахав руками, наче зганяючи когось, хто лежав і не хотів вставати. І Заратустрин голос так гримів, що орел і змія злякано поспішили до нього, а з усіх поблизьких печер і криївок зірвалася вся звірина – летіла, пурхала, повзла, стрибала, – які хто мав ноги й крила. А Заратустра виголошував таке:
– Виходь, найглибша думко, з моєї глибини. Я твій півень і світанок, заспаний черве, вставай, вставай! Мій голос розбуркає тебе зі сну!
Настав свої вуха, слухай! Бо я хочу почути тебе! Вставай! Вставай! Тут досить грому, щоб чули мене навіть могили!
Зітри з очей сон разом із полудою глупоти! Слухай також очима: мій голос зцілює навіть сліпонароджених.
Коли ж прокинешся, то вже навіки не заснеш! Не такої я вдачі, щоб тривожити сон прабабусь, аби сказати їм: "Спіть собі далі!"
Ти ворушишся, потягуєшся і хрипиш? Вставай! Тобі слід не хрипіти, а говорити зі мною! Тебе кличе Заратустра, безбожник!
Я, Заратустра – оборонець життя, оборонець страждання, оборонець кола – кличу тебе, свою найглибшу думку!
Благо мені! Ти йдеш – я чую тебе! Моя безодня заговорила, свою найглибшу глибину вивернув я на світло!
Благо мені! Сюди! Подай руку – ха! Відпусти! Ха-ха!.. Гидота! Гидота! Гидота! Лихо мені!
2
Ледь вимовивши ці слова, Заратустра впав, як підкошений, і довго лежав, мов мертвий. А коли він знову прийшов до тями, то був блідий, тремтів, не підіймався і довго не хотів ні їсти, ні пити. Так минуло сім днів, орел і змія не покидали його ні вдень ні вночі, хіба що орел вилітав принести поживи. І все, що він знайшов або взяв силою, клав на Заратустрине ложе, аж урешті Заратустра лежав обкладений жовтими і червоними ягодами, виноградом, рум'яними яблуками, запашним зіллям та кедровими шишками. А біля ніг розпростерлося двійко ягнят, котрих орел насилу викрав у пастухів.
Через сім днів Заратустра нарешті підвівся, взяв У РУКУ рум'яне яблуко, понюхав і запах йому сподобався. Тоді орел і змія вирішили, що прийшла пора заговорити до нього.
– О Заратустро, – сказали вони, – ось уже сім днів ти лежиш із заплющеними очима, – чи не хочеш ти врешті знову стати на ноги?
Вийди з печери: світ, мов сад, чекає твого приходу. Вітер виграє духмяними пахощами, що чекають твого приходу, всі струмки хотіли б текти вслід за тобою.
Все знудьгувалося за тобою, поки ти сім днів був на самоті, – вийди з печери! Все на світі хоче бути твоїм лікарем!
Невже до тебе прийшло нове, гірке і гнітюче пізнання? Ти лежав, мов учинене тісто, твоя душа підійшла й набухла понад усі межі.
– О мої орле і зміє, – відповів Заратустра, – гомоніть, гомоніть собі далі й дайте мені послухати вас! Мене так підбадьорює ваша бесіда, – де гомонять, там світ лежить переді мною, мов сад.
Як мило, що є слова і звуки: хіба слова і звуки не веселка й маревні мости між навіки роз'єднаним?
У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа – потойбічний світ.
Якраз марево схожості між найподібнішими душами найбільше вводить в оману, бо через найменшу розколину найважче перекинути міст.
Для мене – як може щось бути поза мною? Ніякого "поза мною" не буває! Однак, почувши звуки, ми забуваємо про це; як любо, що ми забуваємо!
Хіба речам дають імена і звуки не для того, щоб речі бадьорили людину? Яка прекрасна навіженість – говорити: мовою людина танцює над усіма речами.
Яка мила будь-яка мова й будь-яка омана звуків! Звуками наша любов танцює на барвистих веселках.
– О Заратустро, – озвались на те орел і змія, – для тих, хто думає по-нашому, всі речі танцюють самі по собі: підходять, подають руки, сміються і розлітаються, – і знову сходяться.
Все йде, все повертається, вічно крутиться колесо буття. Все вмирає, все розцвітає знову, вічно тече рік буття.
Все ламається, все знову припасовується – вічно будується той самий дім буття. Все розлучається, все знову вітається – вічно зберігає собі вірність перстень буття.
Буття з'являється кожної миті, довкруг кожного "Тут" перекочується куля "Там". Скрізь середина. Стежина вічності – крива.
– Ну ж хитруни і катеринники! – відповів Заратустра й знову всміхнувся. – Ви добре збагнули, що сталося за ці сім днів,–
що мені в горлянку заповзло те страховище й душило мене! Та я відкусив йому голову й виплюнув її геть.
А ви – ви вже склали з цього пісеньку для ліри-катеринки? Я ще лежу стомлений після кусання і плювка, знесилений власним спасінням.
І ви на це все дивилися? О зміє і орле, вас також не обминула жорстокість? Вам, як і людям, кортіло подивитись на мої великі муки? Але ж людина – найжорстокіша тварина.
Досі найдужче на світі її тішили трагедії, бої биків та розпинання; а коли людина винайшла собі пекло, то воно стало їй небом на землі.
Коли волає велика людина – до неї притьмом, висолопивши язика від насолоди, летить мала. Вона це називає "співчуттям".
Мала людина – надто поет – з великим запалом словами звинувачує світ! Слухайте, та не прослухайте в кожній скарзі втіхи!
Такі вже оскаржники життя: життя долає їх за одну мить. "Ти любиш мене? – зухвало запитує воно. – Потерпи ще, не маю для тебе часу".
Людина – найжорстокіша тварина щодо самої себе; скрізь, де почуєте "я грішник", "я несу свій хрест", "я покутник", – не прослухайте втіхи, прихованої в скаргах і оскарженнях!
А сам я – хіба я не хочу стати оскаржником людини? Ох, орле і зміє, досі я засвоїв тільки таке: для найліпшого людині бракує найзлішого,–
тільки в найзлішому її найбільша міць, найкращому творцеві потрібен найтвердіший камінь, а людина з ліпшої мусить ставати злішою.
Я прикутий не до мученицької колоди знаття про людське зло, а до крику, яким ще ніхто не кричав:
– Ох, чому найбільше людське зло таке мізерне! Ох, чому найбільше добро таке мізерне!
Велика відраза до людини – ось що заповзло мені в горлянку і душило мене; душило й провісництво віщуна: "Все однакове, ніщо не винагороджується, знання душить".
На мене насунули довгі сутінки, налягла смертельно стомлена, смертельно п'яна скруха, що, позіхаючи на все горло, казала:
Вічно повертається людина, від котрої ти стомився, мала людина, – так, розтягуючи слова, позіхала моя скруха і ніяк не могла заснути.
Земля людей обернулася для мене на печеру, її груди запали, все живе стало людською гниллю, кістками та спорохнілим минулим.
На всіх людських могилах сиділи мої зітхання і не могли піднятися, зітхання і запитання каркали, душили, гризли і нарікали день і ніч:
– Ох, людина вічно повертається! Мала людина вічно повертається!
Якось я бачив їх обох, найбільшу і найменшу людину, голими: надто схожі вони одна на одну, навіть найбільша – ще надто людина!
Найбільша надто мала! – ось причина моєї відрази до людини! А вічне повернення навіть наймізернішої людини – причина відрази до будь-якого існування!
Ох, гидота, гидота, гидота! – повторюючи, зітхав і тремтів Заратустра, згадавши про свою недугу. Тоді орел і змія не дали йому говорити далі.
– Не розмовляй більше, ти ще не одужав, – попросили орел і змія, – а вийди з печери. Світ, мов сад, чекає твого приходу.
Йди до троянд, бджіл і голубиних зграй! А надто до співочих птахів, щоб навчитись у них співати.
Адже спів потрібен тому, хто одужує, здоровий обійдеться розмовою. А коли навіть здоровий хоче пісень, то хоче інших, ніж той, хто одужує.
– Ну ж, хитруни і катеринники, замовкніть мені! – відповів Заратустра й усміхнувся своїм улюбленцям. – Ви добре знаєте, якої втіхи зазнав я за ці сім днів!
Мої втіха й одужання в тому, що я знову повинен співати: чи не кортить вам зразу і про це скласти пісеньку для ліри-катеринки?
– Не розмовляй більше, – вдруге попросили його орел і змія, – краще споряди собі спершу, як одужаєш, ліру, нову ліру!
Бо зваж, Заратустро, твої нові пісні вимагають нової ліри.
Співай і вируй, о Заратустро, лікуй душу новими піснями, щоб нести велику долю, котра не випадала ще жодній людині!
Твої орел і змія добре знають, о Заратустро, хто ти і ким повинен стати: зважно, ти – вчитель вічного повернення, у цьому відтепер твоя доля!
А що ти перший мусиш возвістити це вчення, то як цій великій долі не бути ще й найбільшою небезпекою і недугою!
Зваж-но, ми знаємо: ти навчаєш, що всі речі, і ми разом з ними, вічно повертаються, що ми, а з нами й усі речі, вже існували безліч разів.
Ти вчиш, що є великий рік становлення, жахливий рік-велетень, – він, наче клепсидри, завжди мусить знову перевертатися, щоб знову текти і знову порожніти,–
отож усі ці роки у великому й малому схожі один на одного, і ми самі кожного великого року теж схожі на себе у великому і в малому.
А якби тобі, Заратустро, захотілося тепер померти, – зваж, ми знаємо також, як ти промовляв би тоді до себе; та ми просимо тебе ще не помирати!
Ти промовляв би, без дрожу, часто дихаючи від щастя, що ти, найтерпеливіший, позбуваєшся великого тягаря і задухи!
– Ось я помираю і щезаю, – сказав би ти, – і через мить обернуся на ніщо.