ми ніби й не чули улесливої мови військових, котрі приходили в цивільному до нас додому і закликали нас іменем вітчизни вийти на вулиці й гукати: "геть грінго!" — щоб припинити грабунок, — і тут же вони спонукали нас грабувати й підпалювати магазини та вілли іноземців; нам давали гроші, щоб ми вийшли протестувати під охороною армії, солідарної з народними виступами проти агресії, — але ніхто не вийшов, мій генерале, бо ніхто не забув, як військові й раніше давали слово честі, а потім розстрілювали людей під тим приводом, що в натовпі буцімто були провокатори, які почали стріляти у військових, — "отож цього разу й сам народ не з нами, мій генерале!" — і йому довелося взяти на себе ввесь тягар цієї кари, йому довелося самому поставити свій підпис: "Матусю моя Бендісьйон Альварадо, вже хто-хто, а ти добре знаєш, що краще зостатися без моря, аніж допустити сюди морських піхотинців! згадай, як вони придумували накази і примушували мене підписувати їх, вони розтлівали артистів, вони привезли нам біблію та сифіліс, вони втовкмачили людям, що життя легке, що все продається й купується, були б тільки гроші, що від негрів смердить; вони переконували наших солдатів, що вітчизна там, де більше платять, що воїнська честь — це байка, вигадана урядом, аби армія воювала безплатно, — отож, щоб усе це не повторилось, я надав їм право користуватися нашими морськими територіальними водами так, як вони вважатимуть за потрібне в інтересах людства й миру між народами!.." — в угоді йшлося не лише про реальні води, які виднілися в вікні його спальні — аж до обрію, "а про все, що називається морем у повному значенні цього слова, тобто і про флору та фауну вищезгаданих вод, про режим вітрів і зміни атмосферного тиску", — "геть про все! але я ніколи й подумати не міг, що вони здатні зробити те, що зробили!.." — вони вивезли наше добре старе море, вичерпали гігантськими насосами пронумеровані шлюзи, — в розтерзаному кратері морського дна ми побачили зненацька руїни древнього міста Санта-Марія-дель-Дарієн, поглинутого колись потопом, ми побачили флагманський корабель найвеличнішого адмірала всіх океанів, — "чистісінько такий, яким я бачив його зі свого вікна, матусю!" — своїми земснарядами вони вирвали з коренем оброслий черепашками корабель — він не встиг навіть розпорядитися, щоб цій історичній корабельній аварії віддали належну шану; вони вивезли все, що колись було сенсом його війн і рушієм його влади, і залишили нам лише пустелю, вкриту шорстким місячним пилом, — з важким серцем дивився він на неї, йдучи повз вікна і думаючи щоразу: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, освіти мені путь сяйвом своєї мудрості!" — ночами він прокидався від жаху, бо йому ввижалося, ніби всі мерці вітчизни зводяться з могил, щоб він відповів перед ними за продане море, — вони шкреблися в стіни, до нього долинали їхні замогильні голоси, він відчував їхні страхітливі потойбічні зори, коли вони крізь усі замкові щілини дивилися йому вслід, і він насилу тягнув свої величезні лапи ящера, котрий конає в останніх рятівних болотах, у темряві своєї оселі, він блукав, як неприкаяний, а навколо нього свистіли запізнілі пасати й фальшиві містралі машини вітру, подарованої йому послом Еберхартом, аби він не побивався так гірко за проданим морем; аж ген на узгір'ї, яке здіймалося над скелями, він бачив самотній вогник притулку для скинутих диктаторів: "ач, сволота, сплять собі, як бугаї, а ти тут мучся!.." — він згадував хропіння своєї матері Бендісьйон Альварадо в приміському особняку, її спокійний сон в кімнаті, осяяній серед ночі безсонною материнкою, — "добре було їй, — зітхав він, — щасливій заснулій матері, котра ніколи не боялася чуми, котрої не страхало кохання і не злякала сама смерть!.." — він був такий очманілий від ляку, що навіть спалахи полишеного без моря маяка нагадували йому про мертвих: нажаханий, він утікав від фантастичного зоряного світляка, що, обертаючись, розсіював у просторі світляний пил, який був колись плоттю мертвих, — "погасіть його!" — заволав він, і маяк мерщій погасили; він наказав законопатити дім ізсередини та ззовні, щоб ні в одну шпарку не просочився нічний повів смерті, і зостався мучитися в пітьмі, задихаючись від затхлої спеки та безвітря, насилу впізнаючи себе в темних дзеркалах, — він ходив і ходив, бо йому незмога було подолати страх, — і зненацька почув тупотіння копит по сухому морському кратеру: то сходив місяць зі своїми споконвічними снігами, він був страшний, цей місяць: "погасіть його! — заволав він, — погасіть зірки! к чорту! ім'ям господнім!" — проте ніхто не слухав його лементу, окрім паралітиків, які попрокидалися в колишніх канцеляріях, та сліпих на сходах, та прокажених у перлистому нічному тумані: вони вилазили з— під росяних кущів, на яких розпускалися перші троянди, — щоб випросити в нього з рук цілющу сіль, — "і тоді це сталося, — слухайте, ви, маловіри! — проходячи, він погладив кожного з нас по голові, і доторкнувся до наших виразок своєю ніжною мудрою рукою, рукою самої істини, — і тої ж миті до нас повернулося тілесне здоров'я і душевний спокій, де й узялися сили та жадоба життя, і ми побачили колишніх сліпців, котрих засліпило вже сяйво троянд, побачили паралітиків, що бігли сходами, — а погляньте лишень на цю ніжну, наче в немовляти, шкіру, якою затягнулися мої давні рани, — цю шкіру, що пахне розквітлими лілеями, я показую на ярмарках по всьому світу, хай усі взнають про диво, і хай це буде наука недовірливим і пересторога розпусникам!" — так вони гукали в містах і селах, на танцях і під час процесій, з усіх сил намагаючись навіяти людям страх перед цим чудом, але ніхто не йняв тому віри, ми були певні, що це його придворні, яких розсилали по всій країні із зграями ошуканців, аби змусити нас повірити, буцімто він зцілив прокажених, повернув світло сліпим і моторність — паралітикам; ми гадали, що це — остання спроба режиму привернути увагу до цього дивного президента, якого на той час охороняв лише патруль із новобранців, дарма що члени уряду в одну душу наполягали: "ні, мій генерале, вам необхідна більша охорона — ну, хоча б стрілецька рота!" — проте він затявся: "кому це в голові — вбивати мене! от хіба що вам би цього хотілося, нікчеми ви, а не міністри, та ще моїм ледацюгам-командирам, — але ви якраз і не вб'єте мене, духу не вистачить: самі добре знаєте, що потім вам доведеться вбивати одне одного!" — отож він залишив при собі тільки охорону з новобранців у цьому занепалому домі, де корови вільно гуляли собі від вестибюля до конференц-залу, — "вони пожерли гобелени з квітучими луками, мій генерале, геть пожерли архіви!" — але він того не чув, — якогось жовтневого вечора, коли надворі лило, як з відра, він уперше побачив корову, що підіймалася сходами, і замахнувся на неї: "ану гей звідси!" — і раптом згадав, що "корова" пишеться через "о"; потім він бачив, як вона об'їдає абажури, а трохи згодом, коли вже збагнув, що не варт завдавати собі такої мороки — бігти аж до сходів, щоб прогнати якусь там корову, в банкетному залі надибав уже двох: на спинах у них сиділи кури й видзьобували кліщів, — отож ми ночами бачили в палаці світло, схоже на корабельні вогні, й чули за фортечними мурами тупотіння ратиць якоїсь великої худобини, — то він із лампою в руці блукав покоями, відвойовуючи в корів місце для сну, — а тим часом його офіційне життя тривало й без нього: щодня в урядових газетах ми бачили фальшиві знімки урочистих прийомів, на які він нібито з'являвся, — в різних мундирах, залежно від обставин; ми слухали по радіо його урочисті промови, котрі повторювалися рік у рік на всі національні свята, — він був незмінно присутній у нашому житті, чи то ми виходили з дому, чи входили до церкви, їли чи спали, — він належав усім, хоч ледве тримався на ногах, тиняючись ветхим своїм палацом у своїх грубих чоботях невтомного подорожнього; на той час уся його прислуга складалася з трьох чи чотирьох ординарців, які годували його, поповнювали запаси меду в тайниках та ще проганяли корів, бо ті наробили шкоди в штабі порцелянових маршалів, у забороненій кімнаті, де йому судилося вмерти, — щось таке пророкували йому колись ворожки, але що саме — він уже не пам'ятав; час від часу він віддавав якісь випадкові накази, і нарешті вішав лампу біля дверей, чувся брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок — він зачинявся у спальні, де нічим було дихати з того часу, як не стало моря, — і тоді челядь розходилася до своїх кімнат на нижньому поверсі, гадаючи, що він тепер спатиме до ранку, аж поки не передивиться усі свої сни самітного утопленика, — але він зненацька підхоплювався і стеріг своє безсоння: тягнучи свої величезні, наче в привиду, ноги, він блукав потемки палацом, де в тиші ледь чутно ремигали корови та сонно дихали кури на віце-королівських вішалках; він чув місячні вітри, які свистіли в темряві, відчував течію часу в темряві, бачив свою матір Бендісьйон Альварадо в темряві: матуся замітала тим самим віником із зелених гілок, яким вона колись вимела звідси обгорілі листки — життєписи славетних мужів Корнелія Непота[13] мовою оригіналу, незабутню риторику Лівія Андроніка[14] та Цецілія Стадія[15], — все це стало сміттям тієї кривавої ночі, коли він уперше ввійшов до цього дому без господаря, до оселі влади, поки десь там на вулицях ще захищали останні барикади оті самогубці — прибічники уславленого латиніста генерала Лаутаро Муньйоса, царство йому небесне; в загравах пожеж пройшли вони удвох подвір'ям, переступаючи через трупи охоронців освіченого президента, — він, що аж зубами цокотів од лихоманки, та його матуся Бендісьйон Альварадо, озброєна тільки віником із зелених гілок, — вони піднялися сходами, натикаючись у темряві на мертвих коней із чудової президентської стайні, що й досі стікали кров'ю від головного вестибюля до конференц-залу, важко було дихати від гіркого порохового диму та духу кінської крові, — "ми побачили в коридорах сліди босих ніг, вимазаних кінською кров'ю, побачили на стінах відбитки рук, вимазаних кінською кров'ю, побачили криваве озеро в конференц-залі, де стікало кров'ю тіло красуні-флорентійки у вечірньому вбранні і з шаблею в серці, — це була президентова дружина; а поруч лежала схожа на іграшкову балерину дівчинка, її чоло було пробите револьверною кулею, — це була дев'ятилітня президентова донька; неподалік лежав труп самого цезаря-гарібальдійця, президента Лаутаро Муньйоса, найспритнішого і найрозумнішого з— поміж чотирнадцяти генералів-федералістів, які зміняли один одного біля керма вітчизни протягом одинадцяти літ кривавої боротьби за владу, — він був єдиний, хто посмів сказати англійському консулові "ні" своєю рідною мовою, і ось тепер, покараний за свою хоробрість, він безпорадно лежав на долівці, босий, з розколотим кулею черепом, бо мусив вистрелити собі в рота, повбивавши спочатку свою дружину, доньку та сорок двох андалузьких скакунів, щоб не дісталися карателям із британської ескадри, — "отоді-то й сказав мені командуючий Кітчнер, показуючи на труп: "дивись-но, генерале, це жде кожного, хто здійме руку на свого батька! пам'ятай про це, коли сам дійдеш влади!" — так і сказав, хоч він уже здобув тоді владу, — після стількох ночей безсонного очікування, гамованої люті та принижень він таки здобув її: його було проголошено верховним головнокомандуючим трьох родів військ і президентом республіки — доки в країні не буде відновлено порядок та економічну стабільність: так одноголосно вирішили останні вожді війн за федерацію, за згодою сенату й палати депутатів і при підтримці британської ескадри, — "скільки я намучився за всі ті важкі ночі, коли грав у доміно з консулом Макдонеллом! от тільки спершу ні я, ні інші не вірили в це", — та й справді, як було повірити в гармидері тієї моторошної ночі, якщо навіть Бендісьйон Альварадо аж до самої смерті ще не могла повірити в його успіх, згадуючи сина, котрий не знав, із чого починати своє правління серед того неймовірного безладу, — вони не знайшли ні травини для відвару проти лихоманки в цьому величезному домі без меблів, де не зосталося нічого цінного, крім загиджених мухами портретів віце-королів та архієпископів могутньої колись Іспанії: решту потихеньку розтягли попередні президенти, — на стінах уже давним-давно не було килимів із зображеннями героїчних подій, спальні більше скидалися на казарми, скрізь виднілися сліди історичних побоїщ, гасла, що їх писали закривавленими пальцями ілюзорні президенти на одну ніч, — і ніде не було бодай циновки, щоб лягти й добре спітніти в лихоманці, отож його мати Бендісьйон Альварадо зірвала з вікна штору й закутала в неї сина — він лежав у кутку біля сходів, а вона тим часом замітала віником із зелених гілок щойно пограбовані англійцями президентські покої, замела весь поверх, відбиваючись віником від нападників, які намагалися зґвалтувати її за кожними дверима, — аж перед світом вона присіла спочити біля знесиленого лихоманкою сина, що обливався потом, загорнутий у плюшеву штору, на останній приступці головного входу спустошеного палацу, і почала його втішати, силкуючись погасити гарячку своїми нехитрими міркуваннями: "синку, ти не лякайся, що тут усе догори дном, — треба тільки купити кілька найдешевших табуреток та розмалювати їх квітами й звірятами, я сама розмалюю, — казала вона, — та ще треба купити кілька гамаків — для гостей, без гамаків ніяк не обійдешся, бо до такого дому, як цей, завжди може наїхати багато гостей, коли й не ждатимеш, — казала вона, — а ще треба купити стола, щоб було де їсти, залізні ложки й виделки, олов'яні миски, більше для нашого солдатського життя нічого й не треба, от іще хіба путній глечик на воду, та грубка потрібна, та й усе, — врешті-решт, платитиме ж за все те уряд", — утішала вона його, але він не слухав її, пригнічений, бо перші проблиски ранку осяяли йому приховану досі правду: таж він усього-на-всього жалюгідний старий, якого трусить лихоманка, — він сидів на сходах і думав гірко: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну його все к чорту, невже влада і є оцей дім, схожий на корабель, що йде на дно, і цей запах горілого людського м'яса, яким тхне від коней, і цей скорботний світанок дванадцятого серпня, такий самісінький, як і щодень? в яку халепу ми вскочили, матусю!.." — він почував якийсь тваринний жах перед новим століттям пітьми, що сходило над світом без його дозволу; співали півні десь над морем, співали англійці, підбираючи в патіо мерців, а його мати Бендісьйон Альварадо скінчила свої радісні розрахунки: "я не боюся ні витрат, ні клопотів, синку, єдине, що мене лякає, — у цьому домі доведеться прати безліч простирадел", — і тоді він зібрався з силами у своєму розчаруванні і навіть утішив її: "нічого, матусю, спи спокійно, в цій країні жоден президент не втримається довго, — не мине й півмісяця, як мене скинуть, ось побачиш!" — він і сам вірив у це — не лише тоді, а й щомиті протягом усього свого довжелезного життя, життя непохитного деспота, і вірив дедалі сильніше, бо раз у раз переконувався, що за всі довгі роки його владарювання не було й двох однакових днів, і вбачав якісь таємні підступи в тому, що прем'єр-міністр несподівано дозволив собі сказати правду у звичній своїй доповіді, яку робив щосереди, — він ледь-ледь усміхався: "не кажіть мені правди, ліценціате, а то я вам, чого доброго, повірю!.." — і однією фразою зводив нанівець усю хитромудру стратегію уряду, розраховану на те, щоб він поставив свій підпис без розпитувань, — "ніколи він не здавався мені таким розсудливим, як тоді, коли все певнішими ставали чутки, ніби він на офіційних прийомах мочиться в штани, сам того не помічаючи", — "як на мене, він робився дедалі суворіший, що більше його змагала стареча неміч, коли він ходив уже в пантофлях, наче тяжкохворий, і в окулярах із однією дужкою, а замість другої була прив'язана нитка", — "його вдача ставала все крутішою, а чуття — несхибнішим, отож він відхиляв усе недоречне і не читаючи підписував усе, що слід було", — "хай йому чорт, зрештою, ніхто на мене не зважає, — усміхався він, — уявіть собі, я наказав зробити у вестибюлі великий дерев'яний засув, щоб корови не сновигали палацом, — і ось, будь ласка: вони знову тут! ану гей звідси!" — корова просунула голову у вікно його кабінету і жувала паперові квітки з вівтаря вітчизни, а він тільки усміхався: "от бачите, ліценціате, я ж вам казав, — усе лихо цієї країни в тому, що ніхто на мене не зважає", — "його думки були навдивовижу ясні, як на його вік", — щоправда, посол Кіплінг у своїх заборонених згодом мемуарах розповідав, що в ту пору застав його вкрай безпорадним та по-старечому недоумкуватим, на шкірі в нього виступала якась солона рідина, його всього роздуло, наче утопленика, і сам він був млявий, ніби утопленик, якого несе за водою, — "він розстебнув сорочку, щоб показати мені своє пружне й лискуче тіло, тіло утопленика на суші, обліпленого морськими паразитами: вони геть укрили його спину, мов те днище судна, під пахвами в нього завелися поліпи й дрібнесенькі молюски, але він був певен, що це — перші ознаки стихійного повернення моря, "яке ви забрали, любий Джонсоне, бо моря — немов коти, вони завжди повертаються!.." — казав він, переконаний, що колонії молюсків у нього в паху — таємничі провісники того ранку, коли він відчинить вікно своєї спальні і знову побачить три каравели адмірала всіх океанів, котрого вже стомився шукати по всьому світу, щоб пересвідчитися, чи правду кажуть, ніби в того такі ж гладенькі, без ліній, долоні, як у нього самого, як у багатьох великих людей, знаних історії, — він наказав привести його, хоч би й силоміць, бо інші мореплавці розповідали, що бачили його на власні очі, картографуючи незліченні острівці сусідніх морів та нарікаючи їх найменнями королів і святих — замість колишніх імен завойовників, він шукав у тубільців єдине, що його цікавило насправді, — якийсь надійний засіб проти полисіння; ми вже втратили будь-яку надію знайти того чоловіка, коли це раптом сам президент побачив його з віконця лімузина: перевдягнений у темну рясу ченця-францисканця, він торохтів тріскачкою, як покаянний грішник, серед недільного базарного натовпу, і весь його вигляд виказував таке духовне зубожіння, що годі було пізнати в цьому бідоласі колишнього мореплавця в червоному мундирі, з золотими острогами на чоботях, котрий увійшов колись до конференц-залу врочистою ходою сухопутного загрібного, — та коли він наказав посадити його в лімузин, того тільки й бачили: "наче крізь землю провалився, мій генерале!" — розказували, ніби він прийняв мусульманство, ніби він помер у Сенегалі від пелагри, і його поховано в трьох різних могилах одразу, в трьох містах на різних кінцях світу, — "та насправжки його не було ні в одній з тих могил, земля його не приймала: йому судилося тинятись від могили до могили, поки й роду людського, таку він дістав кару за свої недобрі земні діла, бо цей чоловік був шахрай, мій генерале, і завдав людям більше лих, ніж диявольський метал!.." — проте він уперто не вірив цим балачкам і сподівався, що той колись таки повернеться, плекав цю надію на схилі своїх літ, коли міністр охорони здоров'я витягав пінцетом коров'ячих кліщів, які вп'ялися йому в тіло, а він правив своєї: це, мовляв, не кліщі, це ознаки того, що море от-от повернеться, — він говорив так переконливо, що міністр думав часом: "та він зовсім не такий глухий, як прикидається на людях, і тільки вдає з себе дурня, коли змушений давати якусь не дуже приємну аудієнцію!" — але ретельне обстеження було вкрай невтішне: виявилося, що артерії в нього немов скляні, в нирках повно піску, наче на пляжі, а серце геть потріскалося без кохання, отож старий лікар — на правах давнього приятеля — сказав йому прямо: "час уже кидати кермо, мій генерале! треба вирішити принаймні, в чиї руки ви нас передасте, інакше тут почнеться така веремія!.." — але він поспитав здивовано: "а хто це вам сказав, ніби я збираюся вмирати, любий мій лікарю? хай собі інші вмирають, на дідька воно мені! — і звів усе на жарт, — ось позавчора я бачив себе по телевізору — такий молодчага, що куди там! просто бик для кориди!" — і зареготав, згадавши, як із мокрим рушником на голові куняв перед німим телевізором, бо в ці останні свої самотні вечори вже й не вмикав звуку, — тоді він і справді був рішучіший за бика на кориді: його зачарувала дружина французького посла, а може, й турецького або шведського, їх було до біса, і всі на одне лице, спробуй розбери, та й було це так давно, що він уже навіть себе не пам'ятав серед них — у мундирі для вечірніх прийомів, з непригубленим келихом шампанського на святкуванні чи то роковин дванадцятого серпня, чи то перемоги чотирнадцятого січня, чи то дня відродження — тринадцятого березня, хтозна, бо за роки його режиму історичних дат назбиралося стільки, що він уже й сам не міг уторопати, котра з них до якого свята, йому вже не допомагали й скручені папірці, які він так ретельно ховав колись по закапелках, маючи надію на ті записки, — даремна річ, бо врешті-решт він забув, що саме повинен пам'ятати, і, знаходячи в тайниках для меду свої папірці, нічого в них не тямив: "сьомого квітня — день народження доктора Маркоса де Леон, треба послати йому в дарунок ягуара", — прочитав він якось, — то була його рука, але хто цей доктор Маркос — одному богу відомо, і він знову відчув, яка це принизлива і незаслужена кара, коли людину зраджує власне тіло, — він осягнув це задовго до незабутніх часів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, впіймавши себе на тому, що майже нікого не впізнає на багатолюдних прийомах, не може згадати, де тут хто, — і це він, котрий пам'ятав імена й прізвища мешканців будь-якого з найвіддаленіших поселень у своєму безмежному царстві скорботи! а тепер, навпаки, уздрівши в юрбі якогось знайомого хлопця, він злякався, що не може згадати, де його бачив, і звелів охороні заарештувати того хлопця: "нехай посидить, поки я згадаю!" — бідолашний хлопець-горянин просидів у в'язниці двадцять два роки, повторюючи правду, яку слідчі й самі легко встановили першого ж дня: що звати його Брауліо Лінарес Москоте, що він законний син розлучених батьків — матроса річкового флоту Маркоса Лінареса та Дельфіни Москоте, власниці розплідника мисливських собак, із якими полюють на ягуарів, що обоє вони мешкають у Росаль-дель-Віррей, що сам він уперше в столиці, що мати послала його продати двох цуценят на березневі свята, що він приїхав сюди на позиченому віслюкові, що в нього не було ніякого іншого одягу, крім того, в якому його заарештували, що він зайшов до харчівні біля ринку — випити чашечку кави та розпитати перекупок, чи не знають вони кого-небудь, щоб купив двох цуценят мисливської породи для полювання на ягуарів, але перекупки сказали, що не знають, і тут загули барабани, вибухнули петарди, звідусіль загукали: "їде, їде!" — отож він спитав, хто їде, і йому відповіли: "а хто, по-твоєму, може їхати? наш володар!" — тоді хлопець поклав цуценят у перший-ліпший ящик і попрохав перекупок: "нагляньте за ними, будь ласка, поки я повернуся!" — а сам виліз на якесь вікно і через голови юрби побачив охорону верхи на конях у золочених попонах та з плюмажами, побачив карету з драконом, символом вітчизни, побачив руку в порваній рукавичці, бліде, як у мерця, обличчя, скорботні неусміхнені уста володаря, сумні очі, які зненацька розшукали хлопчину, мов ту голку в купі голок, палець, що вказував на нього: "оцього, що виліз на вікно, заарештувати! хай посидить, поки я згадаю, де я його бачив", — наказав він, — "і мене схопили, мене лупцювали, з мене здирали шкіру шаблею, мене підсмажували на вогні, аби тільки я зізнався, де мене бачив раніше володар", — але з хлопця не могли вирвати нічого, крім єдиної святої правди, яку він повторював день у день катам із портової фортеці, так затято й мужньо стояв на своєму, що зрештою він змушений був визнати свою помилку: "я таки не стрічав його, але нічого вже не вдієш, — сказав він, — із ним так погано повелися, що коли б він і не був раніше ворогом, то зробився ним, бідолаха", — отож нещасного хлопця згноїли живцем у в'язниці, поки він самотньо блукав по цій оселі примар, думаючи: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, зглянься наді мною, я гину без твоєї руки!" — бо нащо ж були потрібні стільки славетних діянь, якщо нині вже неспромога навіть згадати їх, щоб утішитися ними, щоб живити ними свою душу, щоб жити ними в цьому болоті старості, коли і найбільше горе, і найбільша радість — усе, чого він зазнав у пору своєї величі, — безнадійно вислизнули в щілини його пам'яті, хоч як він, наївний, силкувався заткнути ті дірки згорнутими папірцями, — він страждав, що так і не взнає ніколи, хто ж така Франсіска Лінеро, дев'яносто шести літ, котру він наказав поховати з королівськими почестями, як того вимагала цидулка, написана колись давно його рукою; він був приречений владарювати наосліп, хоч і ховав у шухляді столу одинадцять пар непотрібних окулярів, які вже давно йому не допомагали, — час від часу він надягав їх, аби ніхто не здогадався, що насправді співрозмовники для нього — лише привиди, чиїх облич він не впізнає, а голосів не чує, і тільки інтуїтивно вгадує, хто перед ним; він був зовсім уже нікудишній — здавалось, от-от помре, отож і не диво, що міністр оборони так перелякався на одній з аудієнцій, коли, на лихо, він чхнув, і міністр мовив йому: "на здоров'я, мій генерале!" — він чхнув удруге, і міністр повторив: "на здоров'я, мій генерале!" — він чхнув утретє, — "на здоров'я, мій генерале!" — "та коли він чхнув удев'яте, я вже не казав "на здоров'я, мій генерале!" — я вжахнувся, побачивши його спотворене обличчя, його витріщені очі, які безжально забризкували мене сльозами, що ринули вже з трясовини агонії, його висолоплений, наче у вішальника, язик, — ця стара звірина конала в мене на руках, і не було нікого, хто б міг посвідчити потім, що я не винен, — отож я кинувся було мерщій тікати з канцелярії, поки не пізно, але він мене зупинив, владно гримнувши між чханням: "не будьте боягузом, бригадний генерале Росендо Сакрістан! стійте спокійно, хай вам чорт, — я не такий дурень, щоб умерти отут перед вами!" — і так воно й було, бо, хоч він і далі собі чхав, — достоту на грані смерті, пливучи в нетямі серед цих полудневих світляків, — та з усієї сили чіплявся за свою віру: його матуся Бендісьйон Альварадо не дасть йому отак безславно вмерти — від чхання, та ще й при своєму підлеглому, — "нізащо! краще смерть, ніж така ганьба, краще жити серед корів, аніж серед людей, котрі ладні покинути тебе здихати всім на посміховище! ну їх усіх до дідька!" — він більше не сперечався про бога з папським нунцієм: навіщо тому знати, що він п'є шоколад із ложечки, — і не грав більше в доміно: боявся, що йому почнуть програвати з жалю, — він не хотів нікого бачити, щоб ніхто не додивився, що він — хоч і стежить за собою з усіх сил, хоч і намагається не тягти свої плоскостопі ноги, які, зрештою, тяг споконвіку, хоч і соромиться своїх літ, — стоїть на краєчку безодні горя, як ті сердешні останні диктатори, котрих він тримав у будинку над скелями, наче якихось в'язнів, а не політичних емігрантів, — щоб вони не заражали світу чумою своєї нікчемності; він мучився, згадуючи на самоті той паскудний ранок, коли він заснув у басейні свого патіо, приймаючи цілющу купіль, — "мені снилася ти, матусю., снилося, що де ти сотворила цикад, які дзвеніли у мене над головою поміж квітучого гілля мигдалю, снилося, що це ти розмалювала своїми пензликами барвисті голоси іволг", — і раптом він прокинувся від нежданого виверження свого нутра, — "я прокинувся, матусю, від безсилої люті, від сорому, прокинувся у споганених водах, де плавали пелюстки мальви, материнки та свіжого помаранчевого цвіту, де плавали черепахи, які зраділи золотавому й ніжному генеральському лайну в пахучих водах басейну, — от тобі й маєш!.." — але він стерпів цю ганьбу, стерпів ще не один підступ своєї старості, — тільки скоротив до мінімуму прислугу, аби менше було зайвих свідків: ніхто не мусив бачити, як він удень і вночі блукає, мов неприкаяний, оцим нічийним домом, обгорнувши голову змоченим у горілці ганчір'ям, та аж виє з відчаю, знавіснілий від запаху камфори й від нестерпного головного болю, хоч навіть своєму особистому лікареві ні разу не прохопився й словом, що в нього болить голова, бо добре знав: цей .біль — від старості, і нічим тут не зарадиш; ще задовго до того, як небо облягали грозові хмари, він відчував, що біль наближається кам'яним громом, і наказував: "щоб мене ніхто не смів турбувати!" — — а коли в скронях у нього хтось ніби починав крутити турнікет, кричав: "нікому сюди не заходити, що б там не скоїлося!" — пекельний турнікет крутився й далі, і йому аж череп тріщав: "не впускати нікого, навіть самого Господа бога — волав він, як навіжений, — як здихатиму, й то не впускати! к чорту всіх!" — немилосердний біль засліплював його, не давав йому дихнути, не давав навіть подумати про цей довічний відчай, — та ось починалася благословенна злива, і він ніби вдруге на світ народжувався, і кликав нас до себе, — ми подавали йому на столик перед німим телевізором тушковане м'ясо, квасолю з салом, кокоси, смажені банани, — неймовірна вечеря, як на його вік! а втім, їжа вичахала, бо він так і не куштував нікого, поки дивився якийсь давній пригодницький телефільм і доходив висновку: уряд явно намагається щось приховати від нього, — мало того, що показують той самий фільм, то ще й якось не так крутять, — "хай йому чорт, — заспокоював він себе, — якби там справді щось погане скоїлось, я вже досі знав би", — і він куняв собі й далі, не беручись до вечері, аж поки дзвін собору не бив восьму, — тоді він зводився і викидав страву до вбиральні, як робив це вже давно, в один і той же час, аби ніхто не здогадався про цю ганебну річ: його шлунок не приймає ніякої їжі, — а він же хотів, щоб люди й досі бачили його таким, яким він залишався в легендах славетних своїх часів, бо нині міг жити хіба що самими тими легендами, коли його охоплювала лють на себе самого після кожного принизливого випадку — із тих, які на старість не дивина; він волів би забути, що ледве живий, що це він пише на стінках убиралень: "ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ! СЛАВА СПРАВЖНЬОМУ МУЖЧИHI!"; що він якось тайкома вжив чудодійного зілля, щоб за одну ніч тричі побути з трьома різними жінками, і розплатився за цю свою старечу наївність сльозами — не так від болю, як від безсилої люті, — вчепившись за ланцюжок водозливу в убиральні, він плакав: "матусю моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, покарай мене, очисть мене своєю вогненною водою!.." — а втім, він краще за будь-кого знав, що тоді, як і завжди, в постелі йому бракувало не чоловічої снаги, а кохання, бракувало інших жінок, не таких, як ті нікчемні, котрих йому постачав його приятель прем'єр-міністр, — "аби я, чого доброго, зовсім не відвик од цього діла після того, як закрили сусідню жіночу школу!" — це були безкості самиці, — "тільки для вас, мій генерале!" — їх привозили літаками просто з амстердамських вітрин, з будапештського кінофестивалю, з італійського узбережжя, — "мій генерале, погляньте лишень, яке це чудо!" — це були найвродливіші жінки світу, вони чекали на нього в позі скромних учительок співів у напівтемному кабінеті, артистично роздягалися й лягали на плюшевий диван, — на їхній ніжній, золотавій, наче меляса, шкірі, ніби відтиснуті фотоспособом, залишалися смужки від купальника, і пахло від цих неймовірних красунь ментоловою зубною пастою та квітковими лосьйонами, — та поруч лежав якийсь незворушний величезний віл, — "наче він із цементу зроблений! що я тільки не витівала, щоб розворушити його, до яких способів не вдавалася, а він навіть уніформи з себе не скинув!.." — зрештою йому набридла ця хвалена красуня, ця холодна мертва риба, і він сказав їй: "ну, досить! іди собі, дочко, в черниці!" — проте власна млявість так занепокоїла його, що того ж вечора, годині о восьмій, він застукав у пральні жінку, яка саме несла прати солдатську білизну, і одним махом повалив її на порожні ночви, — вона скочила й хотіла втекти, злякано виправдовуючись: "сьогодні я не можу, генерале, їй-богу, мене якраз навідав вампір!..", — але він притис її обличчям до пральних дощок і взяв її ззаду з таким біблійним запалом, що в бідолашної жінки аж серце хруснуло, і вона простогнала: "ну й звір же ви, генерале!..