Ніхто не знав цього хлопця, ані його батьків. Він був без роду й племені, безпритульний заблуда, молоде вовченя, що вганяє за здобиччю в джунглях імперії, полюючи на слабших, як на нього самого полюють сильніші.
Дехто пробує допомогти дітям гетто тим, що їх збирають і посилають на одноденний відпочинок за місто. На думку цих людей, мало не всі діти до десяти років бувають хоч один день за містом. Один автор з цього приводу пише: "Не слід недооцінювати зміну в свідомості, викликану одним таким днем. Діти бодай довідуються, як виглядають ліс і поле, так що доти знане тільки з книжок тепер набирає для них цілком реального змісту".
Один лише день у лісі й на полі, і то ще як вони попадуться до рук благодійникам! А народжується щодень куди більше, аніж можна вивезти за місто хоч би й раз у житті. Один день! За все життя — одним-однісінький день! А про решту днів добре сказав один хлопчак епіскопові: "У десять років ми змотуємось; у тринадцять зиримо, де б чого зцибрити; а в шістнадцять даєм бобу фараонам". Це означає, що в десять років вони прогулюють шкільні уроки, в тринадцять крадуть, а в шістнадцять вже такі дозрілі хулігани, що можуть побити й полісмена.
Преподобний Дж. Картмел Робінсон розповідає про хлопчика й дівчинку із своєї парафії, що подалися пішки до лісу. Вони йшли і йшли безкінечними вулицями, все надіючись от-от побачити ліс, аж урешті, знеможені, посідали у відчаї перепочити, і порятувала їх якась добра жінка, що привела обох додому. Не інакше, як цих дітей прогледіли благодійники!
Той самий добродій твердить, що на одній з вулиць Гокстону (район у величезному Іст-Енді) у вісімдесяти малих будиночках живе понад сімсот дітей віком від п'яти до тринадцяти років. І додає: "Лондон замкнув своїх дітей у лабіринті вулиць та будівель і позбавив їх законної спадщини — сонця, поля та струмка. Ось чому з них виростають недолугі чоловіки й жінки.
Він розповідає також про свого парафіянина, що винайняв одному подружжю кімнату в підвалі. "Вони сказали, що мають двоє дітей; та коли поселились, виявилося, що дітей четверо. Згодом народилося ще п'яте, і господар звелів їм вибратись. Вони не послухали. Тоді прийшов санітарний інспектор. Йому часто доводиться дивитись крізь пальці на порушення закону, але тут він мусив заявити власникові, що так недалеко й до суду. Той виправдувався, що не може виселити їх. Вони ж виправдувались, що з такою купою дітей ніхто їх не візьме за божу ціну, — це, до речі, найчастіший аргумент бідноти. Що тут було діяти? Домовласник опинився межи двох вогнів. Нарешті, він вдався до суду, звідти прислано уповноваженого. Але вже минуло двадцять днів, і досі не вжито ніяких заходів. Чи поодинокий це випадок? Аж ніяк; звичайнісінький".
Минулого тижня поліція вчинила облаву на якийсь дім розпусти. В одній з кімнат виявлено двох дівчаток. Їх заарештували й оскаржили нарівні з іншими жінками з того дому. На суді батько дівчаток заявив, що він з жінкою і ще двома старшими дітьми, крім тих, що на лаві підсудних, мешкає в тій кімнаті; він заявив також, що живе там, оскільки іншої кімнати за півкрони не знайти. Суддя звільнив обох малолітніх "злочинниць" і ще застеріг батька, що той виховує своїх дітей в нездоровому середовищі.
Та досить уже цих прикладів. В Лондоні гине більше. безневинних жертв, ніж будь-де за всю світову історію. Які ж нечулі мусять бути ті люди, що вірять у Христа, визнають бога і щонеділі ходять до церкви, а решту днів тижня бенкетують за іст-ендівські прибутки, заплямовані дитячою кров'ю. А вряди-часи — такі вже вони диваки! — візьмуть півмільйона з тих прибутків та й пошлють до Судану на школи для чорних хлопчиків.
Розділ XXIV
НІЧНІ ВИДИВА
Всі вони були колись крихітні й ніжні рожеві немовлята і з них можна було виліпити будь-яку соціальну форму.
Карлейль[52]
Вчора пізно увечері я йшов по Комершел-стріт від Спітелфілду до Уайтчепелу і далі по Ліменстріт на південь, у бік доків. І сміявся ідучи з тих іст-ендських газет, що з патріотичними гордощами заявляють, ніби Східний Лондон цілком придатне для людського життя місце.
Важко описати бодай дрібку того, що я бачив. Багато там такого, що й слів не підбереш. Можу тільки сказати, що бачив кошмар: жахливий людський намул, що мура-шився на хідниках, невимовну безсоромність, що затьмарювала навіть "нічні жахи" Пікаділлі та Стренду. Це був просто звіринець якихось двоногих в одежі, що тільки трохи скидалися на людей, а більше на тварин; і на довершення картини — наглядачі з мідними ґудзиками давали всьому лад, коли звірі гарчали занадто вже люто.
Я був радий присутності тих наглядачів, бо на мені не було "моряцької роби" і я міг правити за здобич для хижих створінь, що сновигали в юрбі. Часом, оддалік від наглядачів, ті самці кидали на мене пронизливі вовчі погляди; і мені аж лячно робилося від їхніх рук, їхніх голих рук, як можна б лякатися лап горили. Вони таки достоту скидалися на горил. Тіла в них були малі, незугарні, присадкуваті. Не мали вони ані набряклих м'язів, ані широких плечей. В них проявлялася скорше стихійна ощадність природи, яка дала їм лишень скільки потрібно печерній людині. Та в тих худорлявих тілах ховалася сила, люта первісна сила, здатність вчіплятися і чавити, шарпати й шматувати. Відомі випадки, коли, накидаючись на жертву, вони загинали її назад так, аж ламався спинний хребет. Нема в них сумління, ані честі, без жалю і без вагання ладні вони вбити людину за півсоверена при першій нагоді. Це нова порода, дикуни з великого міста. Вулиці й будинки, завулки й двори — їхні мисливські терени. Це для них однаково, що гори й доли для первісного дикуна. Нетрі міста — це їхні джунглі, тут вони живуть, тут і полюють.
Ніжні й викохані люди з казкових палаців у Вест-Енді, завсідники роззолочених театрів, не бачать цих створінь, навіть не підозрюють про їх існування. Але ось вони, живі, аж надто живі, нишпорять по своїх джунглях. І горе Англії в той день, коли скрута зажене всіх її здорових синів до останніх шанців! Бо в той день створіння ці виповзуть із своїх логовиськ і барлогів, і Вест-Енд уздрить їх, як уздріли таких свого часу ніжні й викохані аристократи феодальної Франції, ще й питали один одного: "Де вони взялися? Хіба це люди?"
Та не лише ці звірі водяться в звіринці великого міста. Ці, власне, трапляються тільки подекуди, вони чигають у темних подвір'ях і сірими тінями шмигають попід мурами. Але от жінки, чиї нечисті утроби поприводили на світ цих хижаків, — ті були повсюди. Вони нав'язливо скиглили й плаксивими голосами канючили в мене пенні, і це ще було не найгірше. Вони пиячили в кожному шинку, — нечупарні, розпатлані, неподобні, — підморгували посовілими очима і щось белькотали, а розпусність так з них і перла. Набравшись, падали десь поперек ослону чи прилавка, і таке це все бридотне було, аж страх.
А були там ще й інші почвари із звироднілими обличчями й перекривленими статурами, неймовірні типи п'яндиг, відсівки суспільства, живі скелети, ходячі трупи. Жінки, до того висилені хворобами та пиятикою, що не змогли б продатися й за два пенси у великий базарний день. Залахманені чоловіки, що з них нужда й негоди витравили до решти людську подобу, що їм обличчя все скорчені наче э болю, а зуби по-ідіотському ошкірені; ідуть вони перевальцем, мов ті мавпи, і, здається, що кожен їхній крок, кожен подих — останній. І були там юні, стрункі дівчата по вісімнадцять-двадцять років, їхніх чистих личок ще не торкнулася брезклість, — ці шубовснули на дно Прірви стрімголов, без затримок у падінні. І ще бачив я одного підлітка, років чотирнадцяти, і малюка шести-семи літ, обоє блідаві, хворобливі, явно безпритульні. Вони сиділи на хіднику, підпираючи спинами загорожу, і роздивлялися навколо.
Непридатні й непотрібні! Промисловість не потребує їх. Нема підприємств, де бракувало б робітників. Докери юрмляться під ворітьми і розходяться, лаючись, коли десятник не бере їх. Механіки, що мають роботу, сплачують щотижня шість шилінгів на своїх безробітних братів. П'ятсот чотирнадцять тисяч текстильників протестують проти осуду праці підлітків до п'ятнадцяти років. Жінки працюють на хазяїв потогінок по чотирнадцять годин у день за десять пенсів, і охочих більш, ніж треба. Альфред Фрімен поривається назустріч багнистій смерті, бо втратив роботу. Елен Г'юз Гант волить з мосту в воду, ніж іти до Айлінгтонського робітного дому. Френк Кавілла перетинає горло жінці й дітям, не змігши дістати роботи, щоб забезпечити їх їжею й притулком.
Непридатні й непотрібні! Нещасні, зневажені, занехаяні, гинуть ці бідолахи в лондонських людобійнях. Їх породила проституція — проституція чоловіків, жінок і дітей, проституція тіла й крові, душі й усього святого, коли трудівник змушений продаватися за шматок хліба. Якщо це й усе, що може дати цивілізація людям, краще вже бігати голими дикунами і вити по-звірячому. Далеко ліпше жити десь у природних нетрях чи в пустелі, забитись у печери, аніж бути рабом машини у Прірві.
Розділ XXV
ГОЛОДНИЙ ЛЕМЕНТ
— Мій батько був міцніший за мене, бо народився в селі. Так один тямущий іст-ендський молодик нарікав на свою слабосилість.
— Ось погляньте, які в мене кістляві руки. — Він закотив рукава. — А все через недоїдання. О ні, не тепер. Тепер я їм досхочу. Та вже запізно. А от малим я жив надголодь, і цьому вже не зарадиш. Тато перебрався до Лондона з Лінкольнширу. Мати померла, і лишилось нас шістьох пуцьверінків жити з татом у двох кімнатчинах.
Скрутно йому доводилось, нашому татові. Міг би кинути нас напризволяще, та не кинув. Цілий день упрівав, як віл, а ввечері приходив додому, варив нам, нянькався. Був нам і за батька й за матір. Старався, як міг, але вдосталь, однак, ми не їли. М'ясо бачили рідко, та й то саму негідь. А хліб та кусник сиру — це не обід для дітлахів.
І що з того вийшло? Я виріс хирлявий і не маю тої сили, що в тата. Голод відібрав. За одне-два покоління від таких, як я, і знаку не лишиться. А от є в мене молодший брат, так той вищий і взагалі кремезніший. Сім'я в нас, бачите, була дружна, через це так.
— Не розумію, — сказав я. — По-моєму, в таких умовах навпаки — молодші діти повинні бути слабші.
— Але не тоді, коли сім'я живе дружно, — відповів він. — От ви ходите по Східному Лондону і здибали дитину літ восьми-дванадцяти.