Зі скель котилися якісь клубки, схожі на суцільні величезні скупчення бджіл, вони падали в річку, ніби шматки свинцю. Але не встигав клубок доторкнутися води, як з нього здіймалися бджоли, а труп дхоля підхоплювала течія і несла вниз. Над головами Мауглі і Каа чулося люте уривчасте гавкання, що стихало в гомоні, схожому на грім, — це шуміли крила Маленького Племені Скель. Деякі дхолі потрапляли в яри, що вели в підземні галереї, і там, поміж поваленими стільниками, хрипіли, борсалися, скреготали зубами; закусавши їх на смерть, бджоли виносили їх важкими хвилями з якого-небудь ходу, що вів до річки, і вони скочувалися по чорних купах сміття. Деякі дхолі пробували дертися на дерева і на кам'янисті виступи, але тут же на них накидалися бджоли. Та більшість рудих собак, оскаженівши від укусів Маленького Племені, стрибали в річку, — а, як говорив Каа, вода Вайнгунги завжди голодна!
Каа міцно тримав Мауглі, поки той оддихався.
— Нам небезпечно залишатися тут, — промовив пітон, — Маленьке Плем'я справді розвоювалося. Ходімо.
Мауглі неквапливо плив за водою і часто пірнав з ножем у руках.
— Тихіше, тихіше, — благав Каа. — Одним зубом не уб'єш сотні, якщо це не зуб кобри. А багато рудих собак миттю кинулися у воду, як тільки побачили, що піднялося Маленьке Плем'я. Ті — не поранені.
— Тим більше роботи для мого ножа. Ай! Як женеться Маленьке Плем'я, — і Мауглі знову пірнув; а в цю мить над водою повисла ціла хмара диких бджіл, які глухо дзижчали і кусали все, що тільки зустрічали.
— Ще ніколи нікого не погубило мовчання, — зауважив Каа (ніяке жало не могло проникнути крізь його луску). — У тебе ціла ніч для полювання. Ач, як вони виють!
Мало не половина рудих собак угледіли, що їхні товариші потрапили в пастку; побачивши це, вони круто повернулися і кинулись у воду там, де ущелина нижчала і переходила в круті береги. їхні люті крики і погрози "деревній мавпі", яка довела рудих собак до такої ганьби, перепліталися з гавканням і гарчанням дхолей, покараних Маленьким Племенем. Кожен собака розумів, що залишатися на березі — це рівнозначно смерті. І зграя пливла вниз до Плеса Миру. Але навіть туди за нею неслося зле Маленьке Плем'я і гнало рудих собак у воду. До Мауглі долинав голос безхвостого ватажка, який наказував своїм товаришам зупинитися і перебити всіх Сіонійських вовків. Та хлопець не гаяв часу на прислуховування.
— Хтось убиває позад нас у темряві! — вигукнув один собака. — Гляньте, тут закривавлена вода.
Мауглі пірнув, мов видра, потягнув під воду дхоля швидше, ніж той встиг розкрити рот, і темні маслянисті кола розійшлися по воді біля Плеса Миру, а тіло рудого собаки випливло, перевернувшись на бік. Дхолі силкувалися повернутися, але їх збивала течія, дикі бджоли лізли у вічі та вуха, а поклик Сіонійської Зграї усе гучнішав і гучнішав у густому мороці. Знову Мауглі пірнув, і знов дхоль зник під водою, а потім виринув мертвий. І знову в задніх рядах зграї собак знявся переполох. Одні дхолі кричали, що краще вийти на берег, інші вимагали, щоб ватажок вів їх додому, в Декан, а решта гукали Мауглі, щоб він показався і дав себе убити.
— Коли вони ідуть на бій, то вдвоє злішають і голоснішають, — зауважив Каа, — все інше залежить від твоїх братів там… Маленьке Плем'я повертається спати, і я також. Не хочу допомагати вовкам.
Берегом біг триногий вовк. Він вигинав спину і плигав високо вгору, наче бавився з дитинчатами. Це був Вонтола, Відступник. Триногий звір не промовляв жодного слова, граючись у жахливу гру з рудими собаками, що довго побули у воді і ледве пливли. Вовна на них намокла і обважніла. Мокpi хвости розбухли, мов губка. Дхолі до нестями стомилися і з німою тривогою стежили за двома палючими очима, що не відставали од них.
— Це погане полювання, — сказав, нарешті, один дхоль.
— Доброго полювання! — сміливо піднявшись поряд із звіром, відповів Мауглі і встромив ніж під плече дхоля, ударивши з усієї сили, щоб уникнути зубів умираючого.
— Це ти, Людське дитинча? — запитав з берега Вонтола.
— Запитай мертвих, Відступнику, — відповів Мауглі. — Хіба їх не принесло течією?… Я понабивав їхні собачі роти грязюкою, обдурив їх серед білого дня. А ватажок рудих собак позбувся хвоста. І все-таки дехто з них дістанеться й тобі. Куди їх гнати?
— Я зачекаю, — відповідав Вонтола, — попереду ніч, і я ще їх побачу. Гавкання Сіонійської Зграї лунало все ближче і ближче.
— За Зграю, за всю Зграю ми приймаємо бій! — линуло над річкою.
І закрут річки виніс рудих собак на піски і мілини напроти Сіонійських лігвищ.
І тут дхолі зрозуміли свою помилку: їм треба було вибратися з води хоча б на півмилі вище і напасти на вовків по сухому. Але тепер було вже пізно. Весь берег світився палючими очима, і, крім фіала, який не замовкав з самого вечора, ніщо в Джунглях не порушувало тиші. Здавалося, Вонтола просить рудих собак, щоб вони вийшли на берег.
— Поверніться і нападайте! — заволав вожак дхолей.
Вся зграя попрямувала до берега, борсаючись у мілкій воді так, що вся поверхня Вайнгунги побіліла, звирувала, і на ній знялися великі хвилі, схожі на слід від пароплава. Мауглі кинувся у бійку, колов і шматував собак, які, збившись у тісний гурт, хвилею ринули на прибережний пісок.
Почалася запекла битва. Бійці падали, вставали і, задихаючись, то розбігалися, то знову стиналися на мокрому почервонілому піску серед вивернутого коріння і поміж кущів та густої трави. Навіть зараз на кожного вовка припадало по два дхолі. Але вовки билися за своє існування, за Зграю. Дхолі зустріли не самих сухорлявих широков'язих білозубих ловців Зграї. Ні, на бій з рудими собаками вийшли лагіні з дикими очима — вовчиці лігов, які б'ються за своїх дітей. То тут, то там металися вовки-однолітки, оброслі першою м'якою вовною; вони штовхали і смикали дхолів за боки. Ви повинні знати, що вовки хапають за горло і за боки, а руді собаки кусають нижче. Ну і, звісно, у воді, де рудим собакам доводилося задирати голови, вовки були у виграшному становищі, а на березі виходило навпаки. Але як у воді, так і на березі, довгий ніж Мауглі орудував з однаковою спритністю. На допомогу хлопцеві пробилася четвірка. Сірий Брат затиснувся поміж ніг Мауглі, захищаючи його живіт, інші заступали спину і боки. А коли поштовх дхоля, який кидався, виючи, прямо на ножа, збивав Мауглі з ніг, четвірка миттю ставала над хлопцем. Щодо інших, то вони гарячково металися туди й сюди, великий заплутаний клубок рухався справа наліво і зліва направо вздовж берега, повільно крутився й обертався навколо свого власного центра. То тут, то там, ніби водяна бульбашка, серед виру піднімалася купа тіл і вмить розпадалася, підкидаючи чотирьох або п'ятьох пошматованих собак, які намагалися повернути до центру. А там, дивись, який-небудь вовк падав під вагою трьох-чотирьох рудих собак, які, натискаючи на нього, шурхали в піску. В іншому місці, стиснене з усіх боків розлютованими вовками і дхолями, піднімалося над звірами однолітнє вовченя, забите ще на початку бою. І тут же його мати-вовчиця, збожеволіла від тупої, глухої люті, хапала і шматувала якого-небудь рудого собаку. А в самому центрі бою вовк і дхоль, забувши все на світі, билися, аж поки їх розлучали інші, навалюючись хвилями. Одного разу Мауглі пробіг повз Акелу, з обох боків якого теліпалося по рудому собаці,— а третього старий вовк стискав своїми майже беззубими щелепами. Іншим разом хлопець побачив Фао, коли той саме припав зубами до горла дхоля. Рудий собака борсався, але Фао метляв ним, аж поки кинув однолітнім вовченятам, щоб ті добили його. Але в основному битва являла собою дивовижний хаос у темряві: удари, замішання, виття, гавкання і гарчання, куди не глянеш — скрізь смертний бій.
Ніч минала, і запаморочлива кружанина пожвавішала. Руді собаки знесилилися і вже боялися нападати на дужих вовків, і все ж не посміли втікати. Мауглі відчував, що бій наближається до кінця, і він вдовольнявся лише тим, що ранив, не вбиваючи. Посміливішали й однолітні вовченята. Інколи можна було й перепочити. Часто один виблиск ножа Мауглі змушував дхоля відступити.
— М'ясо обгризено до кісток, — задихався пошматований Сірий Брат, стікаючи кров'ю.
— Але кістку треба розтрощити, — промовив Мауглі. — Ов-ва-ва! От як ми робимо в Джунглях! — і закривавлене лезо, мов вогонь, встромилося в боки рудого собаки, на задніх ногах якого лежало тіло вовка, що увіп'явся в дхоля.
— Моя здобич! — зморщивши ніздрі, пирхнув вовк. — Залиш мені.
— Невже твій шлунок ще пустий, Відступнику? — спитав Мауглі.
Страшенно пошматований Вонтола все-таки зібрався з силами і своїми зубами так скував дхоля, що той не міг повернутися, щоб схопити його.
— Присягаюсь биком, що викупив мене, — вигукнув Мауглі,— гірко посміхнувшись, — це Безхвостий! — І справді, то лежав великий бурий ватажок.
— Не велика мудрість убивати дитинчат і лагінь, — філософствував Мауглі, витираючи з обличчя кров, — коли ти ще не убив батька, і я гадаю, що цей батько уб'є тебе.
Один дхоль кинувся на допомогу своєму ватажкові. Та не встиг він доторкнутися зубами Вонтоли, як ніж Мауглі встромився в його шию. І Сірий Брат доконав рудого собаку.
— Так ми робимо в Джунглях, — промовив Мауглі.
Вонтола не сказав ні слова, тільки щелепи його стискалися все дужче й дужче в міру того, як життя залишало ватажка. Дхоль здригнувся, його голова повисла, і він завмер; Вонтола миттю навалився на його труп.
— Годі! Кривавий Борг сплачений, — сказав Мауглі. — Заводь пісню, Вонтоло.
— Він більше не полюватиме, — промовив Сірий Брат. — Та й Акела давно замовк.
— Ми розгризли кістку! — загримів Фао, син Фаони. — Вони втікають! Бийте, бийте рудих собак! О ловці Вільного Племені!
Один за одним тікали дхолі з темного, закривавленого піску в гущавину Джунглів проти води й за водою — руді собаки бігли в усі кінці, де тільки бачили вільну дорогу.
— Борг! Борг! — кричав Мауглі. — Відплатіть! Руді собаки вбили Самотнього Вовка. Не випускайте жодного дхоля!
З ножем у руках хлопець стрілою метнувся до ріки і ширяв кожного собаку, який наважувався наблизитися до води. Раптом з-під купи дев'яти трупів підвелася голова і передні лапи Акели. Мауглі став навколішки поруч з Самотнім Вовком.
— Я ж казав, що це буде моя остання битва, — прошепотів Акела. — Чудова була ловитва.