І все заради чого? Заради дівчини... Йому ввижалося, що вона з часом стане його підпорою, його окрасою. Примадонну хотіли з неї зробити. Примадонну, яка з часом допомогла б йому цілий капітал збити,— била б його пропасниця... Але ж є бог на світі. Що ж зробив бог? Сталося таке: ця дівчина зустрілася десь на концерті з уславленою співачкою Мар-челлою Ембріх *. Марчелла Ембріх, послухавши, як дівчина співає, була зачарована нею, забрала її до себе й віддала на навчання до віденської консерваторії. Ну, чи не може луснути серце в цього Щупака, коли він втратив таку примадонну? Ох, примадонночка! Щупак завжди відшукає! Дівчина — золото... Ще зовсім дитина... Кров з молоком... Гарна, як намальована, а що вже співає, то ніколи в світі такого не чула. Роза зветься вона. Роза Співак.
— Розка?!
Розділ 58
ХТО ВРОДЛИВИЙ, А Я РОЗУМНА
Брайна Черняк, або Брайночка Козак, почувши, як Рафалеско вигукнув "Розка", уже не могла більше стримуватись. Вона сплеснула руками і зробила сама собі комплімент:
— Ой! Ой! Ну?.. Хто вродливий, а я розумна!..
Так, вона може похвалитися, що в неї спостережливе око. Ох, яке око! Одразу, після першої хвилини, як побачила за лаштунками цього "Лео Рафалеска з Бухареста", їй одразу спало на думку, що то "він"... Отой, якого вона бачила разом із Співак. І не раз бачила його, а кілька разів, багато разів. Вона одразу почала копатися у себе в пам'яті: владико небесний! Де вона бачила його разом з Розою Співак? Ну, звичайно, в голенештинському театрі! Тільки тепер їй стало все ясно. Ясно як сонячний день. Коли так, то вона вже багато чого второпала. По-перше, тепер їй зрозуміло, чого ця Роза Співак так побивалася... О! За таким парубком, слово честі, можна скучити... Ах, якби він знав, як Роза тужила за ним!..
— Тужила?..
Рафалеско почуває, що йому забиває дух. А мадам Черняк вдарила його по руці. Диви-но, яким він прикидається наївним!.. Бідолашний! Такий молоденький, а вже вміє дурити. Ай, ай! Чи тужила, запитує він! Хіба про це можна сказати — тужила? Знемагала! Конала, мов та свічка. Дівчина місця собі не знаходила... Звідки вона знає? Ха-ха, отакої! Вона і Роза були ж як сестри. Як рідні сестри... Хіба є таємниця, якої б Роза їй не довірила? Одного разу сталось таке... Стривайте, де це було? Вона вже не пам'ятає достеменно. Де тільки вони не побували? Наче ті цигани, блукали вони разом з Щупаком, заблукав би він до пекла, святий боже. З країни до країни. З міста до міста. Де днювали, там не ночували. Залишатися довго на одному місці він боявся через своїх жінок, які гналися за ним і переслідували його. Щоразу з'являлась інша жінка, бодай би з'явилася до нього нагла смерть. А трупа була в нього тоді — таке йому сконання — самі опудала, не приведи господи. Якби не вона, Брайна Черняк з її грою, та ще Роза Співак з її піснями, він міг би почепити торбу й піти попідвіконню чи просто здохнути з голоду. На них обох, можна сказати, тримався весь театр. А головне — на виконанні пісень Розки. Ото був спів! Ото були пісні!.. Мадам Черняк була перша, хто ще тоді сказав, що дівчина з часом стане славетною співачкою, бо вона, мадам Черняк, розуміється на таких справах. Вона вже на своєму віку бачила багато чого — ой-ой-ой! Вона самій Розі казала безліч разів, що не тут їй місце. Ніхто б не наважився говорити з Розою так одверто, як вона, і ні перед ким Роза так не розкривала серце, як перед нею, бо ніхто не знав, ні, ніхто не знав отого осоружного Щупака, як знає вона... Отож вона знала, чим це пахне. Самітна... Ще зовсім дитина... Кров з молоком... Про око людське вважалося, що Роза Співак і Щупак родичі, бідна небога, яку він виписав з Варшави. Небога з Варшави? Ха-ха! Це нехай він розказує своїм жінкам, нехай їм очі замилює, а не їй! Вона, Брайна Черняк, зразу здогадалася, що Роза йому така ж племінниця, як вона, Брайна, цариця, але коли він каже небога,— кат його бери, нехай буде небога... І вона почала пантрувати, винюхувати, допитуватися у Щупакового флігель-ад'ютанта — Шолом-Меїр зветься він, Рафалеско повинен його пам'ятати...
— О! Я пам'ятаю його дуже добре, чого ж не пам'ятати? Низенький, веселий, блазень...
— Блазень? — обурилася Брайночка Козак.— Волоцюга, злодій, виродок, ще більший зальотник, ніж його хазяїн. Він відданий Щупакові, як пес, чорти їх батька знають обох, що саме їх зв'язує! Де не посієш їх, там вони виростають...
Вона без упину вергала громи й блискавки на Щупакову голову, а наш юний герой жадібно ковтав кожне її слово. Він хотів почути щось таке, що стосується Розки, а ця одно торохтить про Щупака, і знову про Щупака.
Проте, помітивши, що занадто патякає про Щупака, вона сама перебила собі мову. На чому ж пак вона зупинилася? Ага. Роза Співак... Приходить вона одного разу до неї і питає, чи вміє вона ворожити на картах? Чого це раптом? Вона вміє, але знає одну ворожку, яка ворожить на картах так, що іншої такої світ ще не бачив... Розка кинулась їй на шию: "Рибонько, серденько, любонько, поведіть мене до тієї ворожки... І негайно!.." — "Чого тобі так припекло, пташенятко?" Так їй хочеться!.. Примхлива була ця Співак, вогонь, козир-дівка... Раптом заплаче, ховаючи голову в подушці, не їсть, не п'є нічого, а часом схопить вас і ну танцювати серед білого дня... "Чого це раптом? Збожеволіла чи з глузду з'їхала?.." А іноді як почне співати, то співає, співає, просто як соловейко. Примхлива дівчина ота Співак...
Одне слово, на чому ж вона зупинилась? Ага, то вони пішли до ворожки. Гаразд, прийшли. А ворожка розумна відьма, хитрюща, дивиться їй в очі, кидає карти, випадає червовий туз — тобто "кохання"... І червовий валет — "русявий кавалер"... І шістка, щоразу інша шістка— тобто "дорога". "Кохання", "русявий кавалер" і "дорога". Добре. При цьому ворожка не спускає з неї ока і витлумачує їй, що "русявий кавалер" думає про неї постійно. Постійно... Удень і вночі думає він тільки про неї, отой русявий. Він поривається до неї, цебто до Рози, з усіх сил, усім тілом і душею... "Він хоче,— каже вона,— зустрітися з тобою. Він конає, умліває, та не знає, як зустрітись... Бо ви,— каже вона,— обоє в дорозі, завжди в дорозі. Повсякчас подорожуєте... Він туди, ти — сюди. Він сюди, ти — десь-інде... Ви кохаєтесь,— каже вона,— ви дуже кохаєтесь. Він кохає тебе, а ти — його. І ви линете,— каже вона,— одне до одного, прагнете, пориваєтесь, але ви блукаєте, мандруєте... мов ті зірки,— каже вона,— мов зірки на небі..."
Відьма ще щось говорила тоді, говорила довго, без упину... Але що саме — вона вже не пам'ятає... Вона пам'ятає тільки, що коли вони вийшли від ворожки, Роза кинулась їй на шию, почала її обіймати, цілувати, аж заплакала від радості... Примхлива дівчина, подумала вона тоді, примхлива дівчина...
— Тепер я багато чого зрозуміла,— закінчила Брай-ночка Козак. На її кругленькому обличчі з'явилась масна задоволена усмішка.
145
10 Шолом-Алейхем, г. 2
Розділ 59
ЙОМУ ХОЧЕТЬСЯ СПІВАТИ
Було вже далеко по півночі. Актори обох труп кінець кінцем закінчили гуляти в карти й почали розходитися по домівках. Хто радіючи, хто з жалем, хто задоволений, хто засмучений, а то ще й лютуючи на себе, на інших і на весь білий світ.
Як на те, не було жодного візника на вулиці, і наші герої, Гольцман та Рафалеско, змушені були разом з усіма чвалати пішки до себе в готель через увесь Львів.
Була осіння ніч. Одна з тих ночей, про яку кажуть: не зима й не літо, не тепло й не холодно. Чого ж, цікаво, нашому юному героєві було так хороше, так любо й так весело? Чого так усміхалося йому небо? Чому так моргали до нього зірки? Чому співають вулиці? Чим це так пахне ніч? Чому це він почував себе, наче лине в повітрі? Чого йому хочеться сьогодні співати, обіймати свого друга, свого дорогого любого друга й розцілуватися з ним отут, посеред вулиці? Ні, він мусить обійняти Гольцмана, бо любить його. Ну, просто-таки любить його!..
Гольцман дивився на нього, як на божевільного:
— Який гедзь укусив тебе, моє любе пташенятко? — Гольцман не міг собі простити. Цієї ночі він проманта-чився, як справжній картяр. Чорт підкусив його примазатись до банку. Страшна спокуса, хай йому грець. Коли побачив повну миску, його пойняло бажання, чорти їх батькові, отим грошам... Спочатку він був виграв. То візьми ж "шапку з горіхами" та йди, йолопе, додому,— так ні, закортіло ще й ще. У людини очі завидющі, а до того ще він не міг відмовити директорові Геці.
— Холера взяла б його разом з моїм кашлем!
Погана ознака. Коли Гольцман починає кашляти й
проклинати кашель, це означає, що він у поганому настрої. Зате Рафалеско веселий. Веселий? Щасливий! Ні, не щасливий, це не те слово. Благословенна будь ця ніч! Благословенний будь увесь світ, оцей гарний, любий світ! Усю дорогу з кафе "Монополь" до готелю він базікав, сміявся й співав... "Що це з хлопцем?.." Директор Гольцман глянув йому в обличчя — обличчя сяє, очі блищать. "Очевидно, компліменти доктора Левіафана йому запаморочили голову..."
Прийшовши в готель удосвіта, насилу діставшись туди, вони роздяглися, полягали спати, але Рафалеско без упину базікав і сміявся. Гольцманові здалося, що його юний друг говорить сьогодні якісь дивні речі. Слова не держаться купи... "Ні,— заперечив йому Рафалеско,— дуже подобається мені Львів — чудове місто. Чудова назва: Ль-вів. А люди? Золоті люди",— каже він. І театр, каже, йому теж подобається. І актори — всі виняткові люди.
— А директор Геця Гецьович? — устряв Гольцман.
— Чого ж? Дуже порядна людина оцей Геця.
— Бодай він тобі здох,— пробурчав Гольцман і хотів погасити світло,— час уже спати.
Але Рафалеско йому не давав. Він хотів ще трохи поговорити.
— Збожеволіти можна! Уже розвидняється.
— Ще хоч трішечки,— благав його Рафалеско, безпричинно сміючись.
— Про що тобі хочеться говорити? — спитав Гольцман.
Він хоче, по-перше, говорити про доктора Левіуса.
— Що тут говорити про доктора Левіуса? Меценат, німець, наговорить тобі сім мішків гречаної вовни...
Ні, він хотів почути, якої думки Гольцман про Відень, про подорож до Відня. Ах, Відень!..
Якої думки Гольцман про Відень? Як можуть вони покинути всі справи і раптом виїхати до Відня? Що в них — крадені гроші, чи що?.. Нехай доктор Левіафан дасть частину на дорожні витрати—чорти б його не взяли! Він має, може, з півмільйона, то нехай розщедриться...
Рафалеско замислився:
— На дорожні витрати? Він напевне дасть.