Тільки й усього. А краси ніякої особливої у нього немає. Ось він стоїть, побитий, як собака. І що знайшла вона в ньому? Прокуратор за-думливо пройшов кілька кроків, обмірковуючи зміст записки, і знову, зітхнувши, сів у крісло. А тим часом у нього майнула ще одна думка, що вже не раз наверталася до голови: здавалося б, які нікчемні люди — паскудять, мочаться, злягаються, народжуються, вмирають, знову народжуються і вмирають, скільки підлості і злодіянь несуть вони в собі, і серед усієї цієї бридоти і мерзенності раптом звідкілясь — провидіння, пророки, злети духу. Взяти хоча б оцього — він так повірив у своє призначення, що немов у сні живе, а не наяву. Але досить, доведеться його протверезити! Час закінчувати!
— І все-таки ось що я хочу сказати,— звернувся прокуратор до Ісуса, що так само мовчки стояв на своєму місці,— припустимо, ти праведник, а не зловмисник, який сіє смуту серед довірливих людей, припустимо, розповідаючи про Царство справедливості, ти заперечуєш право кесаря володіти світом, припустимо, я повірю тобі, так-от скажи мені: що змушує тебе йти на смерть? Відкрийся мені, що тобою рухає? Якщо ти намірився у такий спосіб воцаритися над народом ізраїлевим, я тебе не підтримую, але я тебе зрозумію. Але для чого ти спочатку рубаєш сучок, на якому збираєшся сидіти? Як же ти станеш кесарем, коли ти заперечуєш владу кесаря? Сам розумієш, зараз у моїй волі залишити тебе в живих або послати на страту. То чого ж ти мовчиш? Занімів від страху?
— Так, наміснику римський, я страшусь смертної кари. І кесарем я зовсім не збираюсь бути.
— Тоді покайся на всіх міських площах, осуди себе. Визнай, що ти лжепровидець, лжепророк, не запевняй, що ти цар Іудейський, щоб чернь відвернулась від тебе, щоб не спокушати її марним і злочинним очікуванням. Ніякого Царства справедливості бути не може. Справедливе завжди те, що є. Є в світі імператор Тіверій, отож він і є непорушний оплот світобудови. А Царство справедливості, промовами про яке ти підбиваєш легковажних ремствувати,— нікчемна справа! Подумай! І не мороч голову ні собі, ні іншим. А втім, хто ти такий, щоб римський імператор тебе остерігався,— якийсь безвісний мандрівник, сумнівний пророк, базарний горлопан, яких повно-повнісінько на землі Іудеї. Але ти спокусу посіяв своїм ученням, і цим дуже заклопотаний ваш первосвященик, тому розкрий свій обман. А сам іди в Сірію або в інші країни, і я, як римський прокуратор, спробую тобі допомогти. Погоджуйся, доки не пізно. Чого ж ти знову мовчиш?
— Я думаю про те, наміснику римський, що обидва ми такі різні, що навряд чи зрозуміємо один одного. Чого ж я кривитиму душею і зрекатимуся вчення Господа в такий спосіб, щоб тобі й кесарю було вигідно, а істина страждала?
— Не вигадуй, що вигідно Риму — то понад усе.
— Понад усе істина, а істина одна. Двох істин не буває.
— Знову лукавиш, нетяго?
— Не лукавив ні колись, ні тепер. А відповідь моя така: перше — не личить зрікатися того, що сказано в ім'я істини, бо ти сам того хотів. І друге — не личить брати на себе гріх за несподіяне тобою і бити себе в груди, щоб від недоброї слави відбілитися. Коли поговір фальшивий, він сам умре.
— Але спершу помреш ти, царю Іудейський! Отже, ти йдеш на смерть, хоч би який був шлях до порятунку?
— До порятунку мені тільки цей шлях залишено.
— До якого порятунку? — не зрозумів прокуратор.
— До порятунку світу.
— Досить юродствувати! — втратив терпець Понтій Пі-лат.— Отже, ти добровільно йдеш на загибель?
— Так, бо іншої путі в мене немає.
— О боги, боги! — стомлено пробелькотів прокуратор, провівши рукою по глибоких зморшках, що поорали його лоб.— Спека яка, чи не до зміни погоди? — буркнув він собі під ніс. І прийняв остаточне рішення: "Навіщо мені все оце? Для чого стараюся вигородити того, хто не бачить у тому сексу? Теж дивак я!" І сказав: — У такому випадку я умиваю руки!
— Воля твоя, наміснику,— відповів Ісус і похилив голову.
Вони знову замовкли, і, очевидно, обидва відчули, як за палацовою огорожею, за розкішними садами, де знемагали в спекоті міські вулиці в низинах і на єрусалимських пагорбах, немовби набрякала глуха зловісна тиша, ладна ось-ось вибухнути. Поки що до них звідти доносилися лише неясні звуки — гудіння великих базарів, де зранку змішались люди, товари, тяглові і в'ючні тварини. Але між цими світами було те, що розділяло їх і охороняло верхній від нижнього: за огорожею сновигали легіонери, а нижче, в гайку, стояло кавалерійське оточення. Видно було, як коні відмахувались хвостами од мух.
Заявивши, що він умиває руки, прокуратор відчув якесь полегшення, бо тепер він міг сказати собі: "Я зробив усе, що від мене залежало. Боги свідки, я не підштовхував його до того, щоб він наполягав на своєму, віддаючи перевагу вченню над власним життям. Але оскільки він не зрікається, нехай буде так. Для нас це навіть краще. Він сам собі підписав смертний вирок..." Міркуючи про це, Понтій Пілат готував одночасно і відповідь дружині. І ще подумав він, скоса глянувши на Ісуса Назарянина, який із сумною усмішкою мовчазно чекав своєї заздалегідь визначеної лихої години: "Що зараз на думці у цього чоловіка? Либонь, тепер сам гірко жалкує, розуміє, у що йому обійдеться його премудре вчення, від якого він не сміє відступитись. Потрапив у власну* пастку. Спробуй тепер вивернись: один Бог на всіх — на всі землі, на весь рід людський, на всі часи. Одна віра. Одне Царство справедливості на всіх. Куди він мітить? Що й казати, всім би цього хотілося, на тому він і вирішив зіграти! Та ось так життя і вчить нас, отак і карає надмірну хитромудрість. Отак обертається претензія на трон, не призначений від роду. Чого захотів! Вирішив збаламутити чернь, збунтувати проти кесарів і щоб від натовпу до натовпу пішла та зараза по світу. Весь споконвічний порядок світобудови вирішив перевернути догори дном. Відчайдушна голова! Нічого не скажеш! Ні, такого аж ніяк не можна залишати в живих.
З вигляду он який, побитий, смирний, а що в ньому таїться — адже он що затіяв, тільки великому розуму такий план під силу. Хто б міг оце в ньому передбачити!
У думках цих прокуратор Понтій Пілат знаходив злагоду з собою. Заспокоювало його й те, що тепер не доведеться вести неприємну розмову з первосвящеником Каіафою, який відкрито вимагав від імені синедріону затвердити рішення суду з приводу Ісуса Назарянина.
— Не терзайся сумнівом, мудрий правителю, ти досягнеш згоди з собою, і правда буде за тобою,— зронив Ісус, немовби відгадуючи думки прокуратора.
Понтій Пілат обурився.
— Ти про мене не турбуйся,— грубо накинувся він на Ісуса,— для мене справа Риму над усе, ти про себе подумай, нещасний!
— Вибач, високий правителю, не варто було мені вголос вимовляти ці слова.
— Саме так. І щоб тобі не довелося пожалкувати, коли вже буде пізно, подумай ще, поки я відлучуся, і якщо до мого повернення не зміниш свого рішення, я скажу останнє слово. І не гадай, що ти цар Іудейський, опора світу, що без тебе землі не обійтися. Навпаки, все складається не на твою користь. І час твій давно скінчився. Тільки відреченням ти зміг би ще врятувати себе. Ти зрозумів?
— Зрозумів, правителю...
Понтій Пілат встав і рушив у покої, поправляючи на плечах простору тогу. Кощавий, з великою лисою головою, гордовитий, упевнений у гідності своїй та всесиллі. Коли він проходив під Арочною терасою, погляд його знову впав на того птаха, що величаво ширяв попід хмарами. Він не міг розпізнати, чи був то орел чи хто інший з тієї ж породи пернатих, але не це хвилювало його, а те, що птах був для нього недосяжним, був йому непідвладним,— і не налякаєш його, так само як не прикличеш і не проженеш. Різко стенувши бровою, прокуратор метнув ворожий погляд увись: ач, кружляє і кружляє, і ні до чого нема йому діла. І все ж подумав він: цей птах немовби імператор у піднебессі. Не випадково, певне, символом імператорської величі є орел — голова з могутнім дзьобом, хижі очі, міцні, як залізо, крила. Таким і повинен бути імператор! У височині — на виду і недоступний нікому. І з тієї височини правити світом — і ні найменшої рівності ні в чому і ні з ким, навіть боги повинні бути в імператора свої, окремо від інших, байдужі до підлеглих і зневажаючі їх. Ось на чому тримається сила, ось що примушує боятися владу, ось на чому тримається порядок речей у світі. А цей Назарянин, який уперто відстоює своє вчення і який намірився зрівняти всіх від імператора до раба, адже Бог, мовляв, єдиний і всі люди рівні перед Богом, твердить: Царство справедливості граде для всіх. Він збентежив уми, розбуркав низи, хотів було перебудувати світ на свій лад. І що з цього вийшло? Той же натовп опісля гамселив його і плював йому в обличчя, лжепрозидцю, лжепророку, дурисвіту і прохіндею... Але все-таки що ж це за чоловік? При всій безнадійності свого становища поводить себе так, неначе не він зазнає поразки, а ті, що його осуджують...
Так подумав прокуратор Понтій Пілат, намісник римського імператора, можна сказати, сам напівімператор, у всякому рам, в цій частині Середземномор'я, коли відлучився з допиту, щоб залишити Ісуса Назарянина на кілька хвилин каоданці з собою,— нехай той відчує глибочінь безодні, над якою висить. Треба було зламати його дух, змусити принижено повзати, зректися Бога, єдиного для всіх, зректися загальної рівності, щоб потім, як гада з переламаним хребтом, викинути геть із ізраїльських земель — нехай старцює і згине безвісти, недозго отак протягнув би, свої учні і прибили б, зневірившись у ньому...
Так думав, борючись із своїми сумнівами, вельми досвідчений правитель Понтій Пілат, вишукуючи найправильніший, найвигідніший і найпоказовіший шлях викорінення но-воявленої крамоли. Ідучи з Арочної тераси, він вважав, що засуджений на самоті відчує, що йому загрожує, і на час повернення прокуратора впаде йому до ніг. Якби прокуратор знав, що в ті короткі хвилини цей дивний чоловік думав зовсім не про це або, вірніше, зовсім не так, а поринув у спогади, бо спогади — це теж талан живих і одне із останніх благ на порозі прощання з життям.
Тільки прокуратор пішов, як із бічних ніш одразу ж вийшли чотири стражники і стали скраю Арочної тераси, немовби засуджений міг звідси втекти.