Але помітивши, що він забрехався про кремінці, він тепер боявся.
"Спитати б можна,— думав він,— та скажуть: сам хлопчик і хлопчика пожалів. Я їм покажу завтра, який я хлопчик! Соромно буде, коли я спитаю? — думав Петя.— Ну, та все одно!"-т-і зараз же, почервонівши і злякано дивлячись на офіцерів, чи не буде в їх обличчях іронії, він сказав:
— А можна покликати того хлопчика, що взяли в полон? Дати йому чого-небудь поїсти... може...
— Егеж, жалюгідний хлопчина,— сказав Денисов, очевидно не вбачаючи нічого ганебного в цьому нагадуванні.— Покликати його сюди. Vincent Bosse1 його звуть. Покликати його.
— Я покличу,— сказав Петя.
— Поклич, поклич. Жалюгідний хлопчина,— повторив Денисов.
Петя стояв біля дверей, коли Денисов сказав це. Петя проліз між офіцерами і близько підійшов до Денисова.
— Дозвольте вас поцілувати, голубчику,— сказав він.— Ах, як чудово! як гарно! — І, поцілувавши Денисова, він побіг надвір.
-— Bosse! Vincent! — гукнув Петя, зупинившись біля дверей.
— Вам кого, добродію, треба? — спитав голос з темряви. Петя відповів, що того хлопчика француза, якого взяли сьогодні.
— А! Весняного? — сказав козак.
Ім'я його Vincent уже переробили: козаки — на Весняного, а селяни й солдати — на Весеню. В обох переробках це нагадування про весну сходилося з уявленням про молоденького хлопця.
— Він там біля багаття грівся. Гей, Весеня! Весеня! Весняний! — залунали в темряві перегукування і сміх.
— А хлопчина меткий,— сказав гусар, що стояв біля Петі.— Ми його погодували допіру. Страх голодний був!
У темряві почулися кроки і, хляпаючи босими ногами по грязюці, барабанщик підійшов до дверей.
— Ah c'est vous! — сказав Петя.— Voulez vous manger? N'ayez pas peur, on ne vous fera ^a$ de mal,— додав він, несміливо і привітно доторкуючись до його руки.— Entrez, entrez 2.
— Merci, monsieur, — відповів барабанщик тремтячим, майже дитячим голосом і став обтирати об поріг свої брудні ноги. Петі багато хотілось сказати барабанщикові, але він не смів. Він, переступаючи з ноги на ногу, стояв біля нього в сінях. Потім у темряві віяв його за руку і потиснув її.
— Entrez, entrez, — тільки повторив він ніжним шепотом.
1 Венсан Босе
2 — Ах, це ви! Хочете їсти? Не бійтеся, вам нічого не зроблять. Увійдіть, увійдіть.
"Ах, що б мені для нього зробити!" — промовив сам з собою Петя і, відчинивши двері, пропустив повз себе хлопця.
Коли барабанщик увійшов до хатини, Петя сів далі від нього, вважаючи для себе принизливим звертати на нього увагу. Він тільки обмацував у кишені гроші й був непевний, чи не соромно буде дати їх барабанщикові.
VIII
Від барабанщика, якому з наказу Денисова дали горілки й баранини і якого Денисов звелів одягти у російський каптан, щоб, не відсилаючи з полоненими, залишити його при партії, Петеву увагу одвернув приїзд Долохова. Петя в армії чув багато оповідань про незвичайну хоробрість і жорстокість Долохова з французами і тому відтоді, як Долохов увійшов до хати, Петя, не зводячи очей, дивився на нього і все більше підбадьорювався, посіпуючи піднятою головою, щоб не бути недостойним навіть і такого товариства, як Долохов.
Зовнішність Долохова здивувала Петю своєю простотою.
Денисов одягався в чекмінь, носив бороду і на грудях образ Миколи чудотворця і в манері говорити, в усіх прийомах виявляв особливість свого становища. А Долохов, який раніш, у Москві, носив перський костюм, тепер, навпаки, мав вигляд дуже чепуристого гвардійського офіцера. Обличчя його було чисто виголене, ходив він у гвардійському ватному сюртуку з Георгієм у петлиці і в прямо надітому простому кашкеті. Він скинув у кутку мокру бурку і, підійшовши до Денисова, не здорова-ючись ні з ким, одразу став розпитувати про справу. Денисов розповідав йому про заміри, які мали на їх транспорт великі загони, і про прислання Петі, і про те, як він відповів обом генералам. Потім Денисов розповів усе, що він знав про стан французького загону.
— Це так, але треба знати, які і скільки військ,— сказав Долохов,— треба буде з'їздити. Не знаючи певне, скільки їх, пускатися в бій не можна. Я люблю ретельно діло робити. Ось, чи не хоче хто з добродіїв поїхати зо мною в їх табір. У мене й мундир з собою.
— Я, я... я поїду з вами! — вигукнув Петя.
— Зовсім тобі не треба їхати,— сказав Денисов, звертаючись до Долохова,— а його то вже я нізащо не пущу.
— От прекрасно! — вигукнув Петя.— Чому ж мені не їхати?..
— Та тому, що нема чого.
— Ну, це вже ви мені пробачте, бо... бо... я поїду, ось і все. Ви візьмете мене? — звернувся він до Долохова.
— А чому ж...— неуважно відповів Долохов, вглядаючись в обличчя 'французького барабанщика.
— Давно в тебе молодчик цей?—спитав він Денисова.
— Сьогодні взяли, та нічого не знає. Я залишив його при собі.
— Ну, а решту ти куди діваєш? — спитав Долохов.
— Як куди? Відсилаю під розписку! — раптом почервонівши, вигукнув Денисов.— 1 сміливо скажу, що на моїй совісті нема жодної людини. Хіба тобі важко відіслати чи тридцять, чи триста чоловік під конвоєм до міста, щоб не бруднити, я прямо скажу, честі солдата.
— Ось молоденькому графчикові в шістнадцять років говорити ці милі речі пристойно,— з холодною посмішкою сказав Долохов,— а тобі вже це облишити час.
— Що ж, я нічого не говорю, я тільки кажу, що я неодмінно поїду з вами,— боязко промовив Петя.
— А нам з тобою пора, брат, кинути ці милі речі,— продовжував Долохов, наче він мав особливу приємність говорити на цю тему, що дратувала Денисова.— Ну, цього ти нащо взяв до себе? — сказав він, похитуючи головою.— Тому, що тобі його жаль? Ми ж знаємо ці твої розписки. Ти пошлеш їх сто чоловік,— прийдуть тридцять. Помруть з голоду або поб'ють. То хіба не однаково їх не брати?
Осавул, примружуючи світлі очі, схвально кивав головою.
— Це однаково, тут міркувати нема чого. Я на свою душу взяти не хочу. Ти кажеш — помруть. Ну, добре. Тільки б не від мене.
Долохов засміявся.
— Хто ж їм забороняв мене двадцять разів піймати? А піймають же — мене й тебе, з твоїм рицарством, все одно на осичину.— Він помовчав.— Однак, треба діло робити. Послати мого козака з в'юком! У мене два французьких мундири. Що ж, їдемо зі мною? — спитав він Петю.
— Я? Авжеж, неодмінно,— почервонівши майже до сліз, вигукнув Петя, кидаючи погляд на Денисова.
Знову в той час, як Долохов засперечався з Денисовим про те, що треба робити з полоненими, Петя відчув ніяковість і квапливість; але знову не встиг зрозуміти добре того, про що вони говорили. "Коли так думають великі, відомі, виходить, так треба, виходить, це добре,— думав він.— А головне, треба, щоб Денисов не смів думати, що я послухаюсь його, що він може мною командувати. Неодмінно поїду з Долоховим до французького табору. Він може, і я можу!"
На всі переконування Денисова не їхати Петя відповідав, що він теж звик усе робити ретельно, а не навмання, і що він про небезпеку для себе ніколи не думає.
— Бо — погодьтеся самі — якщо не знати певно, скільки там, від цього залежить життя, можливо, сотень, а тут лише ми. І потім мені дуже цього хочеться, і неодмінно, неодмінно поїду, ви вже мене не вдержите,— говорив "він,— тільки гірше буде...
ЇХ
Одягнувши французькі шинелі й ківери, Петя і Долохов поїхали на ту просіку, з якої Денисов дивився на табір, і, виїхавши з лісу в цілковитій пітьмі, спустились у видолинок. З'їхавши вниз, Долохов звелів козакам, які супроводили його, дожидатися його тут і поїхав швидкою риссю шляхом до мосту. Петя, завмираючи від хвилювання, їхав з ним поруч.
— Якщо попадемося, я живим не здамся, в мене пістолет,— прошептав Петя.
— Не говори по-російському,— швидким шепотом промовив Долохов, і в ту ж хвилину в темряві почувся вигук: "Qui vive?"1 і дзенькнула зброя.
Кров ударила Петі в обличчя, і він схопився за пістолет.
— Lanciers du 6-me2,— промовив Долохов, не притримуючи коня і не пускаючи його швидше. Чорна постать вартового-стояла на мосту.
— Mot d'ordre?3—Долохов притримав коня і поїхав* ступою.
— Dites donc, le colonel Gérard est ici?4—спитав він.
— Mot d'ordre! — не відповідаючи, сказав вартовий, заступаючи дорогу.
— Quand un officier fait sa ronde, les sentinelles ne demandent pas le mot d'ordre...— крикнув Долохов, раптом спалахнувши, наїжджаючи конем на вартового.—Je vous demande si le colonel est ici?5
І, не чекаючи відповіді вартового, який зійшов з дороги, Долохов ступою поїхав під гору.
Помітивши чорну тінь чоловіка, що переходив через дорогу, Долохов зупинив його і спитав, де командир і офіцери. Чоловік цей, солдат з мішком на плечі, зупинився, підійшов близько до коня Долохова і, доторкуючись до нього рукою, просто і щиро розповів, що командир і офіцери — вище на горі, з правого боку, на подвір'ї ферми (так він називав панську садибу).
Проїхавши дорогою, з обох боків якої чутно було від багать французький говір, Долохов повернув на подвір'^ панського будинку. Проїхавши у ворота, він зліз з коня і підійшов до великого палаючого вогнища, навколо якого, голосно розмовляючи, сиділо кілька чоловік. У казанку скраю варилося щось, і солдат у ковпаку і в синій шинелі, стоячи навколішки, яскраво освітлений вогнем, мішав у ньому шомполом.
і "Хто йде?"
* — Улани 6-го полку, з — Відзив?
* — Скажи, чи тут полковник Жерар?
з — Коли офіцер об'їжджає цеп, вартові не вимагають відзиву. Я питаю, чи тут полковник?
— Oh, c'est un dur à cuire1,— казав один з офіцерів, ито сиділи в тіні по той бік багаття.
— І! les fera marcher les lapins...2— сміючись, сказав другий. Обидва замовкли, вглядаючись у темряву на звук кроків Долохова й Петі, які підходили до багаття зі своїми кіньми.
— Bonjour, messieurs!3—голосно, чітко вимовиз Долохов. Офіцери заворушилися в тіні багаття, і один, високий, з довгою шиєю, обійшовши вогнище, наблизився до Долохоьа.
— C'est vous, Clément.' — сказав він.— D'où, diable...4—але він не закінчив, зрозумівши свою помилку і, трохи нахмурившись, як з незнайомим, привітався з Долоховим, питаючи його, чим він може служити. Долохов розповів, що він з товаришем наздоганяв свій полк, і спитав, звертаючись загалом до всіх, чи не знають офіцери чого-небудь про 6-й полк. Ніхто нічого не знав; і Петі здалося, що офіцери вороже й підозріливо стали оглядати його й Долохова.