Вся місцевість була хвиляста, попереду видно було поросле бур'яном поле, за ним – лісок.
Раптом поміж бур'яном в кількох, а потім у кільканадцятьох місцях я помітив димки, немов там хтось закурив люльку; водночас над нами засвистали кулі. Тут мені спало на думку, що оспіваний поетами свист куль зовсім не поетичний, а швидше буденний. В ньому лише вчувається шал мертвої матерії.
Від нашої колони одірвався стрілецький цеп і побіг до бур'яну. А ми марширували далі, наче кулі, що летіли збоку; призначалися неонам.
В цю мить унтер-офіцер, який ішов на правому фланзі, насвистуючи марш Ракочі, впустив на землю рушницю, розставив руки й заточився, мов п'яний. На мить я побачив його обличчя: каска з лівого боку пробита, а на лобі червоніла невелика пляма. Ми пішли далі; на правому фланзі з'явився інший унтер-офіцер, молоденький блондин.
Ми вже порівнялися з нашою колоною й побачили поміж димом нашої й австрійської піхоти порожній простір, коли раптом із-за неї виринула довга шеренга білих мундирів. Шеренга то підносилась, то опускалась, а ноги солдатів раз у раз мигтіли, як на параді.
Нарешті, шеренга зупинилась. Над нею блиснула стрічка сталій, потім похилилась, – і я побачив зо сто націлених на нас рушниць, блискучих, як голки в папірці. Потім задиміло, заскреготало, немов цепом по залізній штабі, і над нами та коло нас пролетів вихор куль.
– Стій!.. Вогонь!..
Я поспішив вистрілити, щоб закритися хоч димом. Незважаючи на гуркіт стрілянини, я почув позад себе такий звук, наче когось ударено києм; там хтось упав, зачепившись за мій ранець. Мене опанували гнів і розпач; я відчув, що загину, коли не вб'ю невидимого ворога. Не тямлячи себе, я заряджав рушницю і стріляв, трохи опускаючи ствол і думаючи з диким задоволенням, що мої кулі не підуть горою. Я не дивився ні вбік, ні під ноги, боячись побачити лежачу людину.
Раптом сталося щось несподіване. Неподалік від нас загуркотіли барабани і залунали пронизливі сигнали сурмачів. Ці звуки повторились і за нами. Хтось крикнув: "Вперед!"– і не знаю, з скількох грудей вибухнув крик, що нагадував чи то ревіння, чи виття. Колона рушила вперед, спочатку повільно, потім швидше, далі – бігом… Стрілянина вщухла, чути було тільки поодинокі постріли… Я з розгону вдарився об щось грудьми, на мене з усіх боків напирали, напирав і я…
– Коли пруссака!.. – кричав нелюдським голосом Кац, рвучися вперед. Він не міг вибратися з натовпу, тому підняв рушницю й гатив прикладом по ранцях своїх солдатів.
Нарешті, зчинилась така тиснява, що я відчув, як мені здавили груди й нічим стало дихати. Мене підняли вгору, потім опустили – і тоді я зрозумів, що стою не на землі, а на людині, яка вхопила мене за ногу. В цю мить юрба з вереском посунулась вперед, а я впав. Ліва моя рука послизнулася в калюжі крові.
Біля мене на боці лежав австрійський офіцер, молодик з шляхетними рисами обличчя. Він глянув на мене сумними темними очима і ледве чутно прохрипів:
– Не треба топтати… Німці – теж люди…
Він засунув руку під бік і жалібно застогнав.
Я побіг за колоною. Наші були вже на пагорках, де стояли австрійські батареї. Видряпавшись за іншими, я побачив одну перевернуту гармату, а другу запряжену й оточену нашими солдатами.
Тут я побачив незвичайну сцену. Одні з наших ухопились за колеса гармати, другі стягали їздового з сідла; Кац заколов багнетом коня з першої пари, а австрійський канонір націлявся молоснути його банником по лобі. Я схопив каноніра за комір і, раптово шарпнувши назад, повалив на землю. Кац хотів заколоти і його.
– Що ти робиш, шалений!? – закричав я, одбиваючи вбік його рушницю.
Тоді ошалілий Кац кинувся на мене, але офіцер, що стояв поруч, одбив палашем його багнет.
– Чого ти лізеш!.. – крикнув Кац на офіцера – і схаменувся.
Дві гармати були взяті, за рештою погнались гусари.
Далеко перед нами поодинці та купками стояли наші солдати і стріляли в відступаючих австрійців. Коли-не-коли ворожі кулі посвистували над нами або, зарившись у землю, збивали хмарки куряви. Сурмачі трубили збір.
Коло четвертої години дня наш полк зібрався; битва скінчилась. Тільки на західному краю обрію, немов відгомін недавньої грози, ще озивалися поодинокі постріли легкої артилерії.
Годиною пізніше на широкому полі бою в різних місцях заграли полкові оркестри. До нас прискакав ад'ютант з поздоровленням. Сурмачі й барабанщики заграли сигнал: на молитву. Ми познімали каски, хорунжі підняли прапори, і вся армія з рушницями при нозі дякувала угорському богові за перемогу.
Дим поступово осідав. Скільки око сягало, бачили ми немов клапті білого й синього паперу, безладно розкиданого по витоптаній траві. По полю роз'їжджало кільканадцять фурманок, і якісь люди підбирали та складали на них білі й сині клапті, а деякі залишали лежати.
– Чи варто їм було родитися на світ?.. – зітхнув, спершись на рушницю, Кац; його знов опанувала меланхолія.
Це була чи не остання наша перемога. З того часу трикольорові прапори частіше рухались поперед супротивника, аніж за супротивником, поки нарешті під Вілагошем[45] не опали з древок, як осіннє листя.
Довідавшись про це, Кац кинув шаблю на землю (на той час ми обидва були вже офіцерами) і сказав, що тепер залишається тільки пустити собі кулю в лоб. Але я, пам'ятаючи, що у Франції вже сидить Наполеон, піддав Кацові духу, і ми пробрались в Камаром[46].
Цілий місяць ждали ми допомоги: з Угорщини, з Франції, навіть з неба. Нарешті фортеця капітулювала.
Пам'ятаю, того дня Кац усе крутився коло порохового погреба, а вираз обличчя у нього був такий, як тоді, коли він хотів заколоти лежачого каноніра. Ми силоміць підхопили його під руки й вивели слідом за нашими з фортеці.
– Що ж це виходить, – докорив йому один з приятелів;– замість іти з нами поневірятися по світі, ти хочеш вшитися на небо?.. Ні, брат! Угорські піхотинці не боягузи і не ламають слова, даного навіть… пруссакам…
Вп'ятьох ми відділилися од війська, поламали свої шаблі, перебралися в селянську одежу й, поховавши в пазухи пістолети, помандрували в бік Туреччини. Нам доводилось рятуватися, бо нас переслідувала зграя псів Гайнау[47].
Тижнів зо три тинялись ми по лісах та глухих стежках.
Під ногами болото, зверху ллє осінній дощ, за спиною патрулі, а попереду довічне вигнання – такі були наші супутники. Проте ми не втрачали надії.
Шапарі весь час балакав, що Кошут ще щось придумає.
Штейн був певний, що за нас оступиться Туреччина. Ліптак зітхав за ночівлею та гарячою стравою, а я казав, що хто-хто, а Наполеон нас не залишить. Під дощамп наша одежа зовсім розкисла, ми брели по болоті вище кісточок, підошви наші поодставали, а в чоботях грало, як на ппщалці. Місцеві жителі боялись-нам продати глечик молока, а в одному селі погналися за нами з вплами й косами.
І все-таки ми не журились, а Ліптак, розбризкуючи ногамп болото й ледве дихаючи, вигукнув:
– Eljen Magyar![48] Отепер ми заснемо!.. Якби ще скляночка слив'янки перед сном…
В нашому веселому товаристві обдертусів, яких лякались навіть ворони, тільки Кац був похмурий. Він частіше за інших відпочивав і швидше марнів; губи в нього засмагли, очі дивно блищали.
– Боюсь, чи не схопив він гнилої гарячки, – сказав мені якось Шапарі.
Недалеко від річки Сави, не пам'ятаю вже, на котрий день нашої мандрівки, знайшли ми в глухому місці кілька хат, де нас прийняли гостинно. Уже смеркло, ми страшенно потомились, але жаркий вогонь та пляшка слив'янки навіяли нам веселі думки.
– Присягаюсь, – вигукнув Шапарі, – що не далі як у березні Кошут покличе пас до війська. Дурницю ми втнули, поламавши шаблі…
– А турки, може, ще в грудні рушать з військом, – додав Штейн. – Хоч би нам вигоїтись до того часу…
– Дорогі друзі!.. – волав Ліптак, зариваючись у гороховиння. – Лягайте к чорту спати, а то нас ні Кошут, ні турок не розбудить.
– Певно, що не розбудить! – пробурчав Кац.
Він сидів на лаві навпроти печі й сумно дивився в вогонь.
– Ти, Каце, скоро перестанеш вірити в милосердність господню, – озвався Шапарі, хмурячи брови.
– Немає милосердності для тих, хто не зумів померти із зброєю в руках! – крикнув Кац. – Дурні ви і я з вами!
Так вам і піде турок або француз підставляти лоба під кулю!.. А чому ви самі його не підставили?..
– У нього гарячка, – шепнув Штейн. – Наберемось ми клопоту з ним у дорозі…
– Угорщина!.. Нема вже Угорщини! – бурчав Кац. – Рівність… ніколи не було рівності!.. Справедливість… ніколи її не буде… Свиня викупається навіть у багні, а от людина з серцем… Ні, пане Мінцелю, не буду я вже в тебе краяти мила…
Я зрозумів, що Кац дуже хворий. Підійшов до нього, став тягти на гороховиння, кажу йому:
– Йди, Августе, йди…
– Куди я піду?.. – спитав він, опам'ятавшись на хвилину.
А потім додав:
– З Угорщини мене вигнали, а до пруссаків не затягнете…
Проте він ліг на гороховиння. Вогонь у печі пригасав.
Ми допили горілку й лягли покотом, тримаючи пістолети в руках. В щілинах завивав вітер, немов вся Угорщина плакала, а нас зморив сон.
Мені приснилось, що я ще малий і що якраз різдво. На столі стоїть ялинка, на ній горять свічки; вона така убога, як і ми були убогі, а навколо мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський фальшивими голосами колядують:
Бог народився – світ обновився.
Я прокинувся, схлипуючи з жалю за своїм дитинством.
Хтось сіпав мене за плече.
Це був селянин, господар хати. Він підвів мене з гороховиння "і, показуючи в бік Каца, злякано промовив:
– Дивіться-но, пане вояк… З ним сталося щось зле…
Він схопив з комина скалку й засвітив. Я подивився.
Кац лежав скоцюрблений на гороховинні, а в руці у нього стримів розряджений пістолет. Перед очима у мене попливли вогненні кола, і я зомлів.
Опам'ятався я вже на возі, яким ми доїжджали до Сави.
Розвиднялось, наставав погожий день; з річки віяло вільгістю. Я протер очі й полічив людей… Було нас на возі четверо й п'ятий фурман. Та воно ж і повинно бути п'ять.
Ні, повинно бути шість!.. Я шукав очима Каца й не міг знайти, Не питав про нього; плач так здавив мене за горло, думав – задушить.