А один з них запропонував налякати чим-небудь слонів, коли вже так склалося. Недарма кажуть:
Хоч в кобри трути і нема, вона роздує свій капшук
Хоча отрути і нема, а той капшук накличе жах.
Зайчуки загомоніли: "Ну, коли так, то треба придумати щось вірогідне, аби слон справді перелякався. А навести ману на нього може тільки дуже кмітливий посол. Він піде до ватажка слонів нібито як посланець від нашого повелителя Віджаядатти, котрий живе на місячному диску. Удаваний посол має сказати йому, що, мовляв, сам Чандра (тобто Місяць) забороняє слонам приходити до цього озера, бо в ньому мешкає його васал, і тоді, вислухавши таку значущу промову, він піде звідси геть". Всі одностайно схвалили цей намір: "Згода! А за посла нехай іде довговухий Ламбакарна — заєць, який уміє доладно говорити і знає посольську справу. Пошлемо його. Сказано ж:
Той, хто приховує думки, і шастри знає, й мовчазний,
Розгадує думки чужі,— достойний царським буть послом.
Хто нерозумний і скупий, крім того ще й страшний брехун,
Той не влаштує жодних справ послом при царському дворі.
Так-от, довіривши Ламбакарні це діло, ми убезпечимо себе від лиха.
Декотрі сказали: "Авжеж, він справний заєць. Тільки цей урятує нам життя; іншого виходу нема". На тому й ухвалили. І тоді Ламбакарна, діставши повноваження посла, вирушив до повелителя стада слонів, пробрався стежкою до недоступного для них місця і так мовив слонові —і Чатурданті: "Чого ж це ти, харцизяко, безтурботно й : грайливо приходиш на це озеро, куди тобі й потикатись не і слід?! Ішов би ти краще звідси!" Той здивувався й запи— тав: "А ти хто такий?" І Ламбакарна сказав: "Звуть мене Віджаядатта, живу я на просторах місячного диска, а направив мене до тебе послом сам Чандрамас-володар, Місяць-повелитель. Гадаю, шановному відомо, що послові, який віщає правду, не можна завдавати шкоди, бо вустами послів говорять їхні повелителі. Сказано ж: [165]
Якщо схрестилися мечі і вбиті родичі царя,
Повинні вижити посли, хоч мовлено й різкі слова".
Вислухавши Ламбакарну, Чатурданта сказав йому: "Швидше повідай мені, зайчику, послання від благословенного Чандрамаса". Той мовив: "Шановний зі своїм стадом учора знищив багато зайців. Хіба ти не знав, що вони мої піддані? Отож коли хочеш зостатися живим, ні в якому разі більше не підходь до того озера. Оце й усе послання!" Слон спитав: "А де ж, добродію, живе повелитель Чандра?" І заєць йому відповів: "Та ось у цьому озері — прибув сюди, щоб утішити бідолашних зайців, які вціліли після твого розбою. Через те мене й прислали до тебе". Слон сказав: "Раз так, то покажи мені його, і я, вклонившись йому, подамся в якусь іншу сторону". Заєць погодився: "Іди за мною, тільки без нікого, і я тобі покажу його". Так вони домовились і, коли споночіло, заєць привів слона до води й показав на Місяць, що віддзеркалювався посеред озера. "Ось бачиш,— мовив Ламбакарна,— наш повелитель поринув у самадгі — глибокі роздуми, а тому швидше кланяйся і мовчки йди собі, бо він страшенно розгнівається, коли ти порушиш його думки". Переляканий слон поклонився і вирушив зі своїм стадом у далекі мандри. Відтоді родини зайців щасливо живуть у своїх норах. Через те я й кажу:
У скруті згадане ім'я — рятунок може принести.
Так вижили колись зайці, згадавши образ місяця.
Нікчемного, ледачого, підлого, невдячного, розбещеного, схильного до шельмування не повинен садовити на трон той, хто хоче жити. Бо ж мовиться: [166]
Спитались підлого судді наївна сойка і вухань,
Ось чим кінчилось це для них — вони удвох зазнали втрат".
Спитали пернаті: "А як же це було?", і ворон розповів.
Оповідка друга
"Жив я колись на одному дереві, а трохи нижче, в дуплі, гніздилася сойка на ім'я Капінджала. Нам удвох доводилося багато літати, і ми розважали одне одного змаганнями в субгашіта (тобто читали витончені ліричні вірші), співанням святих гімнів, розповідями про життя божеств, царських мудреців, пророків та й взагалі про все цікаве, що нам траплялося бачити під час поневірянь. Отак для нас обох і збігав час. Одного разу Капінджала з іншими сойками, шукаючи пожитку, полетіла в поле, де було повно спілого рису. А коли надвечір вона не повернулась, я дуже стривожився і подумав: "Що ж це таке? Чому Капінджала сьогодні не прилетіла? Чи не попала вона в пастку? А може, якась інша біда з нею скоїлася? Хоч би жива була та здорова, бо розлуки з нею я не перенесу". В таких роздумах минали дні, а тим часом у дуплі Ка-пінджали влаштувався прудкий заєць Шігхрага, він хтозна-де взявся якось при заході сонця. А я, засмучений зникненням свого друга, не прогнав зайця. Та ось одного дня сойка, наївшись досхочу і дуже розповнівши на рисовому полі, зрештою згадала про своє гніздо й повернулась да нього. Але ж кажуть недарма:Й на небі не зазна багач отого щастя, що бідняк
В злиденній хижці зазнає, в своєму рідному краю.
Побачивши в своєму дуплі зайця, Капінджала з докором мовила: "Чуєш, зайцю, не ти опоряджав моє житло, в якому оце примостився. Ану, вшивайся звідси!" Заєць огризнувся: "Це не твій дім, а мій! Чому ти так непристойно і грубо зі мною говориш? Сказано ж:
Хазяїном не буде знов колодязя а чи ставка,
Раба, палацу, поля той, хто втратить їх хоч раз в житті. [167]
А також
Якщо хтось десять літ підряд чимсь достеменно володів,
Уже ні свідок, ні закон того повік не відберуть.
Справедливість у народі мудрі судді визначають,
А між звірами й птахами право сильного панує.
Отож це мій дім, а не твій". А Капінджала на те: "Слухай, якщо ти визнаєш авторитетність смріти, тобто писаних законів, то ходімо з тобою до того, хто в них розбирається, і як він розсудить, так і буде". Поки вони домовлялися, я подумав, що й мені було б цікаво подивитись на те судилище, і полетів за ними.
А тим часом гострозубий лісовий кіт, якого звали Тікш-наданштра, довідавшись про їхню суперечку, примостився на березі річки, край дороги, взяв у лапу пучок священного зілля куші, примружив одне око, підняв догори лапи, став навшпиньки і, повернувши морду до Благословенного Сонця, заходився читати таку святу проповідь: "О безглуздий цей світ сансари, життя швидкоплинне, подібна до сну зустріч з коханою, всі родинні зв'язки — лише ілюзія,. тому немає іншого шляху до спасіння, окрім віри. Кажуть:
Ненадійна плоть, багатство — перебіжне і минуще,
Тільки смерть на світі вічна, тож подбай про чесну душу.
Не подбаєш про заслуги перед божеством Всевишнім,
Будеш нудити цим світом і сопти, як міх ковальський.
Мов собачий хвіст, нікчемна вченість без добра та віри,-
Гнилизни не прикриває, мошкари не відганяє.
А також
Немов полова між зерна, пташиний нібито послід,
Москіт неначе — кожен, хто не має віри у душі.
За квіти краще та плоди, за масло краще та вершки
І навіть краще за коржі людини віра,-звісно-бо.
Людей без віри у душі служити іншим бог прирік,-
Кізяк худоба так дає, що гноєм на поля іде.[168]
У звершеннях не поспішать — настійно радять мудреці,
Але швидка у віри путь, хоча і не без перепон.
Ось, люди, в чому віри суть — пощо задумуватись вам?!
Той — чистий, хто близьким поміг, хто шкодить їм — впадає в гріх.
Послухайте-но і завчіть, ось віри заповітна суть,-
Не зич-бо іншому того, чого не зробиш сам собі".
Вислухавши всю його святу проповідь, заєць сказав: "Поглянь, Капінджало, он на березі річки стоїть благочестивий подвижник. Спитаймо у нього!", а Капінджала йому на те: "Та ти що! Він же за природою своєю наш споконвічний ворог. Спитаймо його здалеку, а то ще чого доброго порушимо його обітницю". І вони обидва гукнули йому: "О благочестивий подвижнику, зайшли ми вдвох у суперечку, може, ти її розв'яжеш з допомогою дгармаша-стри, і хто з нас не несе з собою правди, того й з'їси". Кіт їм відповів: "Ні, ні, шановні, відмовився я від насильства, бо веде воно прямо до пекла, а істинний шлях віри — ненасильство. Недарма ж кажуть:
Основа віри — не убий, тож мусить доброчесний люд
Дбайливо берегти також нужу, москітів і блощиць.
Хто хоч і хижака заб'є, тому до пекла путь лежить;
А що й казати вже про тих, хто чистим заподіє смерть?!
Ті, що, бажаючи зробити жертвоприношення, приводять, тварин на заклання, дурні, які не розуміють ні найвищої мети, ні священного писання, а в ньому ж сказано, що в жертву треба приносити аджу, тобто семирічний рис, а не якусь там тварину, козу, наприклад. Бо ж кажуть:
Якщо вже той, хто нищить ліс, худоби проливає кров,
Достойний буть на небесах, то хто ж до пекла має йти?!
Так-от, нікого я не їстиму, але справедливо судитиму, чия правда і хто винуватий. Тільки ж я вже старий і здалеку нічого не чую. Підійдіть до мене ближче і все до пуття розкажіть, аби я міг зрозуміти високу суть вашої суперечки і висловити своє судження так, щоб зазнати небесного блаженства. Правду ж кажуть: [169]
Той, хто в гніві чи зі страху, від пихи а чи жадоби
Вчинить зле супроти правди, йде до пекла неодмінно.
Хто помилково судить про коня,
Одну живу істоту убиває,
А про корову — десять, сто — про дівку
І про мужчину — тисячу істот!
Якщо суддя не зв'яже слів, якому вирокові буть?
Від цього суду утікай: тут справедливості не жди.
Отож не майте сумнівів, підійдіть до мене і на саме вухо викладіть суть справи". Що й казати! Вони обидва, сповнені довір'я, підбігли до нього, а той, вибравши момент, одного схопив лапою, другого зубами, і невдахи-чолобит-ники розпрощалися з життям. Через те й кажу:
Колись до підлого судді, чекаючи, щоб засудив,
Звернулися вухань і пес, і той, і той зазнав біди.
Тому, шановні, невидющі вночі, коли ви ту нікчему, яка не бачить удень, оберете своєю правителькою, то зробите таку ж саму дурницю, як заєць і собака.