Ні, пане, так не буде. Там, угорі, записане: скільки й житиме Жак, скільки й житиме його пан, і навіть по тому, як вони обидва помруть, — усі казатимуть: "Жак і його пан".
Пан: А я тверджу, Жаку, що ти підеш униз, і підеш негайно, бо так я тобі наказую.
Жак: Пане, накажіть мені зробити щось інше, коли хочете, щоб я скорився.
•••
Тут Жаків пан підвівся з свого місця, схопив Жака за петельки і суворо наказав:
— Іди вниз.
Жак холодно відповів йому:
— Не піду.
Пан струсонув його, кажучи:
— Іди вниз, негіднику! Роби, що я наказую!
Жак так само холодно відповів:
— Хай я буду й негідник, коли вам до вподоби; але негідник не вийде звідси. Слухайте, пане, коли я вже на чомусь затявся, то ні за що в світі не відступлюся. Даремно гарячкуєте, Жак лишиться там, де він є, і звідси не вийде.
По цьому Жак і його пан, що до цієї миті ще стримували себе, раптом дали собі волю, той і другий, почавши кричати на чім світ стоїть:
— Іди вниз.
— Я не піду.
— Іди вниз.
— Я не піду.
На цей галас надійшла господиня, хотівши знати, що діється. Але не відразу довелося їй почути відповідь. Вигуки тривали далі:
— Іди вниз.
— Я не піду.
По тому пан з розпуки почав ходити по хаті, бурмочучи собі під ніс: "Чи бачив хто таке в світі?"
Господиня стояла, як приголомшена, й запитала ще раз:
— Гей, панове, що тут діється?
Жак, опанувавши себе, відповів господині:
— Мій пан голову потеряв, він божевільний.
Пан: Ти хочеш сказати — дурень.
Жак: Як вам хочеться.
Пан (до господині): Ви чули?
Господиня: Він помиляється. Але спокій, спокій, панове. Говоріть один чи другий, хай я знаю, про що вам ідеться.
Пан (до Жака): Говори, Іроде.
Жак (панові): Говоріть самі.
Господиня (Жакові): Ану лиш, пане Жаку, говоріть, як пан наказує; бо що не кажіть, а пан таки пан...
Жак розповів господині, що сталося. Господиня, вислухавши його, мовила до них:
— Панове, погодитеся взяти мене за арбітра?
Жак і його пан (в один голос): Дуже радо, дуже радо, пані господине.
Господиня: І даєте слово чести, що скоритеся моєму вирокові?
Жак і його пан: Слово чести, слово чести...
Тоді господиня сіла до столу і з виглядом суворого судді та й тоном, який йому личить, прорекла:
"Вислухавши розповідь Жака про те, що сталося, і зваживши на очевидні факти, що його пан єсть добрий, дуже добрий, над міру добрий пан; а Жак не такий уже й поганий слуга, який одначе має нахил брати тимчасову й добровільно дану йому концесію за абсолютну й непорушну посілість, — ми анулюємо рівність, яка встановилася між ними за попереднього часу, і відразу ж відновлюємо її наново. Жак зійде вниз і відразу ж, зійшовши, повернеться, діставши всі права, якими він користувався до цього часу. Його пан подасть йому руку і люб'язно скаже: "Добридень, Жаку, я радий, що ти повернувся..." Жак же відповість йому: "А я, мій пане, я зачарований тим, що знову вас бачу..." Ми забороняємо, щоб хтось із них двох повертався до цієї теми і щоб у майбутньому заходила мова про права пана або слуги. Вимагаємо, щоб один наказував, а другий корився, як те кожному належить, і щоб те, що один може, а другий мусить, знову поринуло в забуття, як було досі".
Так закінчивши цю промову, яку вона запозичила з якогось друку того часу, опублікованого з нагоди подібної суперечки, коли з кінця в кінець королівства можна було почути, як пан кричав своєму слузі: "Іди вниз!", а слуга й собі кричав: "Я не піду!" — вона звернулася до Жака:
— Ану лиш, ходіть сюди і дайте вашу руку, без зайвих розмов...
Жак скричав з болем:
— Видно, записано там, угорі, що доведеться мені йти вниз!..
Господиня (Жакові): Там, угорі, записано, що коли маєш собі на голові лана, мусиш сходити вниз, потім угору, наближатися й відступати, тупцювати на місці, і все це робити так, щоб ніколи ногам не забажалося чинити опір наказам голови. Давайте вашу руку, хай буде виконаний мій вирок...
Жак подав руку господині; але тільки вони переступили поріг кімнати, як пан кинувся до Жака й поцілував його, потім лишив Жака й обняв господиню. І, цілуючи то одного, то другого, приказував:
— Так записано там, угорі, що я ніколи не зможу розійтися з цим оригіналом і що, доки й житиму, бути йому моїм паном, а мені його слугою...
— І, як видно з усього, — додала господиня, — обом вам з того не буде шкоди.
Полагодивши цю суперечку, яка їй здавалася єдиною в своєму роді, хоч насправді було безліч їй подібних, і повернувши Жака на своє місце, господиня подалася в своїх справах, а пан мовив Жакові:
— Тепер, як ми вже заспокоїлися і можемо міркувати тверезо, ти погодишся...
Жак: Я погоджуюся, що, давши слово чести, належить його дотримувати; а що ми зареклися словом чести перед суддею не повертатися до цієї справи, то й не личить про неї говорити.
Пан: Правду кажеш.
Жак: Але, не повертаючись до цієї справи, чи не могли б ми попередити сотню інших подібних, дійшовши розумної згоди?
Пан: Я не від того.
Жак: Поперше, погодьмося, що згідно з тим, що записане там, угорі, я вам конечно потрібний, я відчуваю і знаю, що ви без мене не можете обійтися, тому хай буде мені вільно зловживати цією перевагою кожного разу, коли трапиться нагода.
Пан: Але, Жаку, ніхто в світі такої умови ніколи не укладав.
Жак: Укладав чи не укладав, але так завжди робилося, так робиться і так робитиметься скільки й світ стоїть. Ви гадаєте, що інші не намагалися так само, як ви, ухилитися від дії цього декрету, чи гадаєте, що ви вправніший від них? Киньте цю думку і підпорядкуйтеся законові конечности, якої однак вам не сила позбутися.
Погодьмося, подруге, що як неможливо Жакові не знати своєї переваги й сили над своїм паном, так неможливо й панові не усвідомлювати своєї слабости й позбутися неминучости поступатися Жакові; тож хай буде Жак зухвалий, а пан для святого спокою хай цього не помічає. Усе це було укладене без нашого відома, усе було припечатане там, угорі, ще заки Жак і його пан появилися на світ. Було призначене, щоб ви мали титули, а я тримав у своїх руках справи. І якби ви хотіли стати проти волі природи, це було б те саме, що товкти воду в ступі.
Пан: Але в такому випадкові твоя доля була б краща, ніж моя.
Жак: А хто це заперечує?
Пан: За цих обставин мені не лишається нічого іншого, як стати на твоє місце, а тебе поставити на своє.
Жак: А знаєте, що з того вийшло б? Ви втратили б титул і не дістали б у свої руки справ. Лишимося, як ми є; кожен з нас добрий на своєму місці. І хай решта нашого життя піде на те, щоб з нього зробили приказку.
Пан: Яку приказку?
Жак: Жак верховодить над паном. Ми будемо перші, про кого таке скажуть, але потім це саме повторюватимуть про тисячі інших, які варті будуть більше, ніж ви й я.
Пан: Але, я гадаю, це жорстоко, дуже жорстоко.
Жак: Мій пане, мій дорогий пане, ви торкаєтеся колючки, яка від того тільки болючіше колотиме. Отак хай і буде домовлене між нами.
Пан: А що важить наша угода, коли й так існує неминучий закон?
Жак: Важить багато. Гадаєте, що було б зайве одверто й ясно знати взаємини, що укладаються між нами? До всіх наших сварок, які були досі, дійшло тільки тому, що ми зовсім щиро не порозумілися між собою: ви не сказали, що хочете називатися моїм паном, а я — що маю бути вашим паном. Але тепер це з'ясувалося, і нам не лишається іншого, як верстати свою життєву путь у відповідності з тим, як ми домовилися.
Пан: Але звідки, до дідька, ти навчився такого?
Жак: З великої книги. О, мій пане, можна багато думати, метикувати, учитися з усіх книжок у світі і однак, не читавши великої книги, лишатися неуком...,
•••
По обіді випогодилося. І кілька подорожніх принесли вістку, що вода в потоці спала. Жак зійшов униз, а його пан щедро заплатив господині. При брамі заїзду згромадилося велике число подорожніх, що збилися тут під час негоди і тепер збиралися у дальшу путь. Серед них були Жак і його пан, той чоловік, про дивовижне одруження якого була мова, і його компаньйон. Хто був піхотою, брав свій ціпок і сакви на плечі; інші мостилися в своїх балагулах чи колясах; вершники, уже на конях, випивали по останній на дорогу. Привітна господиня, тримаючи пляшку в руці, подавала склянки й наповнювала їх знову, не забуваючи й себе; подорожні на прощання говорили їй се-те, що належить у такому випадкові, вона ж відповідала ввічливо й весело. Врешті, надійшов час стиснути коні острогами, махнути на прощання рукою і в дорогу.
Сталося так, що Жакові та його панові випала одна дорога з маркізом Дезарсі та його компаньйоном. З цих чотирьох персонажів ще не відомий тобі, читачу, цей останній. Йому було ледве двадцять два чи двадцять три роки. З обличчя видно було, що він сором'язливий, голову тримав, трохи схиливши набік, до лівого плеча, був мовчазний і в товаристві не знав, як поводитися. Коли йому доводилося вклонитися, він схилявся верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця ніг. Коли ж сидів, то мав звичку прикривати полами ноги і ховати руки в розрізах сурдута, слухаючи розмову інших з півзаплющеними очима. З цих звичок Жак відразу відгадав його і, схилившись до вуха свого пана, шепнув йому:
— Закладаюся, що цей парубійко носив монашу рясу.
— Чому ти так —думаєш, Жаку?
— Самі побачите.
Наші четверо подорожників, їдучи разом, розмовляли про дощ, про гарну погоду, про господиню й господаря, про сварку, яку маркіз Дезарсі мав за Ніколь. Ця голодна й брудна сука безперестань приходила обтиратися об його панчохи. Спробувавши кілька разів відігнати її серветкою, але безуспішно, він дав їй доброго носака... Так зійшла мова на дивну любов жінок до тварин. Кожен висловив свою думку. І Жаків пан, звертаючись до Жака, спитав його:
— А ти, Жаку, що про це думаєш?
Жак запитав свого пана, чи він часом не помічав, що бідні люди, навіть не мавши хліба для самих себе, тримають собак; чи він не помітив також, що ці собаки вимуштрувані показувати всякі штуки: ходити на задніх лапах, щось приносити, танцювати, плигати через палицю, удавати мертвих, так що ця муштра перетворює їх на найнещасніших тварин світу.