Це цілком по‑християнському, це дає мені науку, але не дивує в такій людині, як ви. Ця справа розголосу не матиме.
– Ох, владико, ви сповнюєте радістю мою душу! Зараз я тільки цього й боявся.
– Я про це подбаю.
Того самого вечора Юдсон мав наказа про звільнення, і другого дня на світанку Рішар з його товаришем були вже за двадцять льє від Парижа в супроводі поліцая, що приставив їх до їхнього монастиря. Разом із тим він приніс листа, яким приписувалось генералові припинити подібні заходи й накласти на наших двох ченців монастирську кару.
Ця пригода посіяла жах серед Юдсонових ворогів. Кожен чернець у його монастирі тремтів під його поглядом. За кілька місяців він дістав багате абатство. Генералові це завдало смертельної досади. Він був старий і мав усі підстави боятися, що абат Юдсон стане його наступником. Рішара він ніжно любив.
– Мій бідний друже, – сказав він йому одного дня, – що з тобою буде, коли ти потрапиш під владу негідника Юдсона? Мене від цього жах бере. Постригу ти ще не брав; послухай мене, покинь чернецтво…
Рішар послухав цієї поради й вернувся до батьківського дому, що був неподалік абатства, де панував Юдсон.
Юдсон з Рішаром бували в тих самих домах; вони не могли не зустрітися і справді зустрілися. Якось Рішар був у господині замку, що стояв між Шалоном та Сен‑Дізьє, але ближче до Шалона, за рушничий постріл від Юдсонового абатства. Пані й каже йому:
– У нас тут ваш колишній настоятель. Він дуже люб'язний, але, зрештою, що це за людина?
– Найкращий із друзів і найнебезпечніший з ворогів.
– Хіба вам не хотілося б побачитися з ним?
– Аж ніяк…
Ледве він це промовив, на подвір'ї почувся гуркіт кабріолету, і з нього зійшов Юдсон з найвродливішою в кантоні жінкою.
– Ви побачите його, хоч би й не бажали, – сказала Рішарові господиня замку, – бо це він.
Господиня з Рішаром ідуть назустріч дамі, що вийшла з кабріолету, і Юдсонові. Дами цілуються. Юдсон, підійшовши до Рішара й пізнавши його, скрикує:
– А, це ви, мій любий Рішаре! Ви хотіли знищити мене, я вам прощаю це. Простіть і ви мені те, що вам довелося відвідати в'язницю, і забудьмо про це.
– Погодьтеся, пане абате, що ви були страшенним негідником.
– Можливо.
– Коли б учинити з вами по правді, одвідати в'язницю мусив би не я, а ви.
– Можливо… Гадаю, якраз небезпеці, що загрожувала мені тоді, я завдячую своїми новими звичаями. Ох, любий Рішаре, скільки я міркував після того і як я змінився!
– Жінка, що з вами приїхала, чарівна.
– У мене вже немає очей на ці принади.
– Який стан!
– Я до цього цілком збайдужів.
– Яке пишне тіло!
– Рано чи пізно зрікаєшся втіхи, якої можна зазнати лише на верхів'ї даху, ризикуючи за кожним рухом скрутити собі в'язи.
– У неї найкращі у світі руки!
– Торкатися до таких рук я відмовився. Розважливий розум вертається до духу свого стану, до єдиного правдивого щастя.
– А якими очима вона на вас нишком поглядає! Погодьтесь, що ви, знавець у цьому ділі, ніколи не полонили блискучіших і ніжніших очей. Який чар, яка легкість і шляхетність у її ході, в її поводженні!
– У мене й гадки більше немає про цю суєту. Я читаю Святе Письмо, роздумую над отцями.
– І вряди‑годи над досконалостями цієї дами. Чи далеко від Монсе вона живе? Чи молодий у неї чоловік?..
Розгніваний цими запитаннями, Юдсон, чудово розуміючи, що Рішар не визнає його за святого, різко відповів йому:
– Не морочте мені яйця, любий Рішаре.
Даруйте мені, любий читачу, грубість цього вислову й погодьтесь, що тут, як і в безлічі гарних оповідань, наприклад у розмові Пірона[56] з покійним абатом Ватрі, пристойне слово все зіпсувало б. – А що то за розмова Пірона з абатом Ватрі? – Підіть, спитайте у видавця його творів; він не зважився її надрукувати, але його не доведеться тягти за язика, щоб її почути.
Четверо наших персонажів зібралися в замку, пообідали добре, пообідали весело, а ввечері розлучились, пообіцявши знову побачитись. Але поки маркіз Арсизький розмовляв з Жаковим паном, Жак теж не мовчав із секретарем Рішаром і здався йому щиросердим диваком, які частіше зустрічалися серед людей, коли б спочатку виховання, а потім світський звичай не зуживав їх так, як ті срібні монети, що втрачають свій відбиток від обігу. Було пізно; годинник сповістив панів і слуг, що час відпочити, і вони послухались його поради.
Роздягаючи свого пана, Жак сказав йому:
– Ви любите картини, пане?
Пан. Так, але в оповіданнях, бо мушу тобі признатись, що у фарбах та на полотні, хоч суджу їх рішуче, як аматор, я нічогісінько в них не розумію. Відрізнити школу від школи була б мені страшенна морока. Буше мені можна видати за Рубенса чи Рафаеля, лихеньку копію я можу прийняти за чудовий оригінал і оцінити на тисячу екю шестифранкову мазанину. А картини я купував завжди тільки на мості Нотр‑Дам у такого собі Трамблена, що за моїх часів був джерелом злиднів, розпусти й руйнування таланту молодих учнів Ван‑Лоо.
Жак. А як саме?
Пан. А що тобі до цього? Розказуй свою картину, та тільки коротко, бо мене змагає сон.
Жак. Станьте коло фонтану Немовлят чи біля брами Сен‑Дені. Ці два аксесуари збагатять композицію.
Пан. Уже стою.
Жак. Уявіть серед вулиці фіакра з розбитою й перекинутою будою.
Пан. Уявляю.
Жак. З неї виліз чернець і дві повії. Чернець щодуху тікає. Візник мерщій сплигує з передка. Візників пудель пустився навздогін за ченцем і схопив його за поли. Чернець докладає усіх зусиль, щоб вирватися в собаки. Одна з повій, напівроздягнена, з відкритими грудьми, береться за боки від реготу. Друга, набивши собі ґулю на лобі, прихилилася до дверців і стискає собі голову руками. Тим часом стовпилася юрба людей, збігаються й кричать паливоди, крамарі й крамарки повиходили на поріг крамниць, інші глядачі поставали коло вікон.
Пан. Дивовижно! Твоя композиція, Жаку, добре впорядкована, багата, втішна, різноманітна й повна руху. Коли повернемось до Парижа, понеси цей сюжет Фрагонарові й побачиш, що він зуміє з нього зробити.
Жак. Після того як ви відкрили мені своє знання в малярстві, я можу не ніяковіючи прийняти вашу похвалу.
Пан. Закладаюсь, що це одна з пригод абата Юдсона?
Жак. Так воно і є.
Читачу, поки ці добрі люди сплять, я запропоную вам розв'язати на своїй подушці невеличке питання: де Лапомрей – чесна людина чи велика інтриганка? Може, ви скажете мені про це завтра вранці.
Коли цей ранок настав, наші подорожні розлучилися, бо маркізові Арсизькому далі було не по дорозі із Жаком та його паном. – Так ми знову почуємо історію Жакового кохання? – Сподіваюсь, але певне тільки те, що пан поглянув, котра година, нюхнув табаку й мовив до Жака:
– Ну, Жаку, твоє кохання?
Замість того щоб відповісти на це питання, Жак сказав:
– Що за чорт! Вони зранку до вечора нарікають на життя, а от покинути його їм не стає сміливості! Або ж наше теперішнє життя не така вже погана річ, або ж вони бояться ще гіршого життя в майбутньому.
Пан. І те і те. До речі, Жаку, ти в майбутнє життя віриш?
Жак. Не те, що вірю, і не те, що не вірю – просто не думаю про це. Тішуся з того життя, яке дістав у спадок.
Пан. А я вважаю себе мов би за лялечку, і люблю переконувати себе, що метелик або моя душа колись розіб'є свою шкаралупу й полине до божественної справедливості.[57]
Жак. Чарівний ваш образ!
Пан. Він не мій. Я його вичитав, здається, в одного італійського поета, Данте на прізвище, що написав твір під назвою: "Комедія Пекла, Чистилища та Раю".
Жак. Оце так дивний сюжет для комедії!
Пан. У нього, їй‑богу, є гарні речі, а надто в пеклі. Єресіархів він кладе в огненні домовини, що з них б'є полум'я й палить все довкола, невдячних ставить у ніші, де вони проливають сльози, від яких їм крижаніє обличчя, а ледачих – у інші ніші й каже, що з їхніх жил тече кров, яку пожирає бундючна черва… Але з якої нагоди ти виступаєш проти нашої зневаги до життя, яке ми боїмось утратити?
Жак. З нагоди того, що розказав мені секретар маркіза Арсизького про чоловіка тої гарної жінки, що в кабріолеті.
Пан. Вона вдова.
Жак. Вона втратила чоловіка під час своєї подорожі до Парижа; і бісова людина й слухати не хотіла про причастя. Замирити його з льолею доручили господині того замку, де Рішар зустрівся з абатом Юдсоном.
Пан. Що ти хочеш сказати своєю льолею?
Жак. Льоля – це сорочка, яку надівають на немовлят.
Пан. Розумію. Що ж вона зробила, щоб одягти його в льолю?
Жак. Усі сиділи навколо каміна. Лікар, помацавши хворому пульс, що був дуже слабий, теж сів поруч з ними. Дама, про яку мова, підійшла до його ліжка й поставила йому кілька запитань, але не підносячи голосу більше, ніж то треба було, щоб хворий почув кожне сказане до нього слово; після цього між дамою, лікарем і кількома присутніми почалася розмова, яку зараз перекажу вам.
Дама. Ну, лікаре, чи не розкажете нам новини про пані де Парм?
Лікар. Я щойно з одного дому, де мене запевняли, що їй безнадійно погано.
Дама. Ця принцеса завжди виявляла побожність. Як тільки вона почула себе в небезпеці, зразу попросила висповідати себе й запричастити.
Лікар. Кюре церкви св. Роха везе їй сьогодні мощі до Версаля, але прибудуть вони запізно.
Дама. Не одна пані Інфанта подає такі приклади. Герцог де Шервез, що був дуже хворий, не чекав, поки йому запропонують причастя, а сам зажадав його – і цим завдав великої втіхи своїй родині.
Лікар. Йому дуже покращало.
Один із присутніх. Певна річ, від цього не вмирають, навпаки.
Дама. Справді, скоро тільки заходить небезпека, ці обов'язки треба виконати. Хворі, мабуть, не розуміють, як важко і як, проте, необхідно їхнім близьким пропонувати їм це.
Лікар. Я був оце у хворого, що спитав мене два дні тому:
– Як ви знаходите мене, лікаре?
– Сильна пропасниця, пане, і часті напади.
– І напад, по‑вашому, незабаром станеться?
– Ні, я чекаю його тільки надвечір.
– Коли так, я зараз покличу одного добродія, з яким маю невеличку приватну справу, щоб закінчити її, поки я в добрій пам'яті…
Він висповідався й запричастився.