Не моя справа аналізувати його твори, до того ж згодом про них стільки писали, що апетит рядового читача, мабуть, уже задоволений, але дозволю собі зауважити, що "Чаша життя", на мою думку, — найцікавіша з його книг, хоч, звичайно, не найбільш важлива та популярна.
Їй властива холодна, безжалісна правдивість, яка на загальному тлі сентиментальності англійської прози вражає своїм оригінальним звучанням. Вона освіжає, як кислі яблука, і хоч набиває оскому, має тонкий, приємний гірко-солодкий присмак. З усіх книг Дріффілда це єдина, яку я хотів би написати. Сцена смерті дитини жахлива, вона просто роздирає душу, але в ній нема й сліду хворобливої сентиментальності, а неймовірний епізод, який іде за нею, просто неможливо забути.
Саме ця частина книги накликала справжню бурю на голову Дріффілда. Кілька днів після виходу книги здавалося, що вона матиме долю попередніх його романів: здобуде солідні рецензії, загалом схвальні, але з зауваженням, її розкуплять, але не дуже швидко. Розі казала, що Тед сподівався одержати за неї триста фунтів і поговорювала про те, щоб зняти на літо будинок поблизу річки. Перші дві чи три замітки були ухильні. Атаку розпочала одна з ранкових газет. Книзі була при свячена ціла шпальта її називали обурливою, непристойною, а видавцям докоряли за те, що вони випустили її на ринок. Змальовувались страшні картини спустошливого впливу, який вона може справити на англійську молодь. Вона, буцімто, ображала все жіноцтво. На думку рецензента, ніяк не можна було допустити, щоб такий твір потрапив до рук підлітків і невинних дівчат. Інші газети підтримали його. Найдурніші вимагали заборонити книгу, а дехто навіть серйозним тоном запитував, чи не той це випадок, коли слід втрутитися прокурору. Осуд був загальний; якщо подекуди якийсь сміливий письменник, котрий звик до реалістичнішого тону континентальних романів, і заявляв, що Едвард Дріффілд ніколи не писав нічого кращого, такого письменника ігнорували, його відвертість пояснювали підлим бажанням добитися дешевої популярності. Бібліотеки бойкотували книгу, а постачальники залізничних кіосків відмовились її брати.
Дріффілдові це, звичайно було дуже неприємно, але він терпів усе з філософським спокоєм і лише знизував плечима.
— Вони кажуть, що це неправда, — посміхався він. — Хай ідуть під три чорти. Це правда,
В цю критичну хвилину його підтримали вірні друзі. Захоплюватися "Чашею життя" стало ознакою естетичної зрілості; висловити своє обурення нею значило визнати себе обивателем. Місіс Бартон Треффорд без вагань заявила, що це — шедевр, і хоч момент для виступу Бартона із статтею у "Квотерлі" був не дуже слушний, її віра в майбутнє Едварда Дріффілда лишалася непохитною. Дивно і повчально читати зараз книгу, яка спричинилася до такої сенсації; в ній нема жодного слова, жодного епізоду, які примусили б почервоніти або збентежити навіть найцнотливішого з сьогоднішніх читачів.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Приблизно через півроку, коли збудження, викликане "Чашею життя", трохи спало, Дріффілд почав новий роман, який він згодом опублікував під назвою "Плодами їхніх рук". На той час я працював помічником хірурга в одній лікарні і вчився на четвертому курсі. Одного дня я зайшов у головну прийомну, де мав зачекати хірурга, якого звичайно супроводжував при обході палат. Я глянув на полицю, куди складали листи, бо інколи люди, не знаючи моєї адреси на Вінсент-сквер, писали в лікарню, і здивовано побачив телеграму на своє ім'я. В ній говорилося:
"Прошу обов'язково зайти до мене сьогодні о п'ятій. Важлива справа.
Ізабелла Треффорд".
Я не міг збагнути, чого їй від мене треба. Протягом: останніх двох років ми зустрічалися з нею разів десять, але вона не звертала на мене жодної уваги, і я ніколи не бував у неї вдома Я знав, що чоловіків за чайним столом завжди бракує. Отже, в останню хвилину хазяйка могла зміркувати, що молодий студент-медик краще, ніж ніхто, але з тону телеграми було видно, що йшлося не про вечірку.
Мій шеф-хірург був нудний і балакучий. Я звільнився лише після п'ятої, а потім добрих двадцять хвилин добирався до Челсі. Місіс Бартон Треффорд жила в будинку, що виходив на набережну. Було близько шостої, коли я подзвонив біля дверей і спитав, чи вдома вона. Та коли мене ввели у вітальню і я почав пояснювати причину запізнення, вона перебила мене:
— Ми гадали, що ви не можете піти з роботи.
Її чоловік теж був тут.
— Може він випив би чашку чаю? — сказав він.
— Мені здається, що пити чай вже пізно, чи не так? — Вона лагідно подивилась на мене; її ніжні, досить красиві очі світилися добротою. — Ви не хочете чаю, правда ж?
Я вмирав від спраги й голоду, бо мій сніданок складався з пшеничної перепічки з маслом і чашки кави, але не хотів говорити про це. Від чаю я відмовився.
— Ви знайомі з Олгудом Ньютоном? — спитала місіс Бартон Треффорд, вказуючи на чоловіка, який сидів у великому кріслі, коли я зайшов до кімнати, і тепер підвівся. — Сподіваюсь, ви зустрічалися з ним у Едварда?
Так, ми зустрічалися. Він приходив рідко, але його прізвище було мені знайоме, і я пам'ятав його. В його присутності я ніяковів і, здається, ні разу з ним не розмовляв. Тепер зовсім забутий, в ті дні він був одним з провідних критиків Англії.
Це був здоровий гладкий чоловік з м'ясистим білим обличчям, блідо-голубими очима і сивіючим світлим волоссям.
Щоб підкреслити колір своїх очей, він носив ясно-голубий галстук. Олгуд Ньютон був дуже люб'язний з письменниками, з якими зустрічався у Дріффілдів, і говорив їм приємні й улесливі речі, а коли вони йшли — насміхався над ними. Він розмовляв тихим, рівним голосом, старанно добираючи слова: ніхто краще за нього не вмів розповісти злісну плітку про ближнього.
Олгуд Ньютон потиснув мені руку, і місіс Бартон Треффорд — добра душа, — щоб я відчув себе невимушеніше, посадила мене на диван поруч із собою. Чай і досі стояв на столі, вона взяла сендвіч з варенням і почала делікатно гризти його.
— Ви давно бачили Дріффілдів? — спитала вона, ніби для того, щоб зав'язати розмову.
— Я був там минулої суботи.
— І відтоді нікого з них не бачили?
— Ні.
Місіс Бартон Треффорд глянула на Олгуда Ньютона, потім на свого чоловіка і знову на Ньютона, ніби мовчки благаючи допомоги.
— Зайва балаканина тут не до речі, Ізабелло, — сказав Ньютон; в його очах промайнув зловтішний вогник.
Місіс Бартон Треффорд повернулася до мене.
— Отже, ви не знаєте, що місіс Дріффілд втекла од свого чоловіка?
— Що?!
Я був приголомшений. Я не повірив своїм вухам.
— Мабуть, буде найкраще, якщо ви розповісте йому все, як воно є, Олгуде, — сказала місіс Треффорд.
Критик відкинувся у кріслі, приклав кінчики пальців однієї руки до кінчиків пальців другої і почав єлейним тоном:
— Учора ввечері мені треба було побачити Дріффілда з приводу статті, яку я пишу про нього; а що вечір був чудовий, то по обіді я вирішив пройти пішки до його будинку. Він знав, що я маю прийти; крім того, мені було відомо, що він ніколи не виходить увечері, хіба що заради таких важливих випадків, як банкет у лорд-мера або обід в Академії. Уявіть моє здивування, навіть більше, — моє абсолютне і повне замішання, — коли, наблизившись, я побачив, що двері його будинку відчиняються і з них виходить сам Едвард. Ви, певна річ, знаєте: Еммануїл Кант мав звичку виходити на щоденну прогулянку в той самий час і з такою пунктуальністю, що жителі Кенігсберга перевіряли по ньому свої годинники, а коли якось він вийшов з дому годиною раніше ніж завжди, вони перелякались, бо знали, що це може означати лише одне — сталася якась надзвичайна подія. І вони мали рацію — Еммануїл Кант щойно одержав повідомлення про падіння Бастілії.
Олгуд Ньютон вмовк на хвилину, щоб помилуватися ефектом від свого анекдота. Місіс Бартон Треффорд нагородила його розуміючою посмішкою.
— Я не вважав, що сталася подібна світова катастрофа, коли побачив, як Едвард поспішає до мене, але мені одразу ж спало на думку, що скоїлося щось незвичайне. Він не взяв ціпка, не надягнув рукавичок; на ньому був робочий костюм — старенька одежина з чорного альпага — і крислатий фетровий капелюх. В його вигляді було щось дике. Знаючи мінливість сімейного щастя, я спитав себе: може, це сварка вигнала його з дому, чи, може, він поспішає до поштової скриньки, щоб кинути листа? Він поспішав, як легконогий Гектор, найблагородніший із греків. Здавалося, Дріффілд не бачить мене, більше того — не хоче бачити. Я зупинив його: "Едварде", — мовив я. Він злякано подивився на мене. Можу присягнутися, що якусь мить він не тямив, хто я. "Які злі фурії примушують вас отак бігти розпусними околицями Пімліко?" — спитав я. "О, це ви", — сказав він. "Куди ви йдете? — спитав я. "Нікуди", — відповів він.
З такими темпами, подумав я, Олгуд Ньютон ніколи не закінчить своєї історії, а місіс Хадсон буде сердитись на мене за те, що я запізнююся на обід на цілих півгодини.
— Я нагадав йому, з якою метою прийшов і попросив повернутися додому, де б ми могли краще обговорити питання, яке хвилювало мене. "Надто мені зле на душі, щоб повертатися додому, — сказав він. — Давайте походимо. Ви можете говорити зі мною на ходу". Погодившись, я повернув назад, і ми почали ходити; але його кроки були такі швидкі, що мені довелося благати його уповільнити їх. Навіть доктор Джонсон не міг вести розмови, несучись по Фліт-стріт із швидкістю експреса. Вигляд у Едварда був такий дивний, а стан настільки збуджений, що я подумав: доцільніше прогулюватися з ним менш людними вулицями. Я розповідав йому про свою статтю. Тема, яка хвилювала мене, була глибша, ніж могло видатися з першого погляду, і я сумнівався, чи зможу вирішити її належним чином на сторінках тижневого часопису. Я цілком і повністю виклав йому суть справи і спитав, яка його думка. "Розі кинула мене", — мовив він. Якусь мить я не розумів, про що він говорить, але раптом збагнув, що він має на увазі повнотілу, непогану собою жінку, з чиїх рук я мав нагоду приймати чашку чаю. З його тону я вгадав, що він більше сподівається від мене співчуття, аніж поздоровлення.
Олгуд Ньютон знову змовк і заблимав своїми голубими очима.
— Ви чарівні, Олгуде, — вигукнула місіс Барт Треффорд.
— Вам немає ціни, — додав її чоловік.
— Усвідомивши, що в цій ситуації слід вислови своє співчуття, я сказав: "Мій дорогий друже".