— Розповідай мені, як це сталося.
Схлипуючи та скрегочучи зубами, Ліра розповіла йому все: як учора старий побачив її в музеї з алетіометром у руках, як він сьогодні зупинив машину, і вона сіла І неї,щоб утекти від світловолосого, як машина зупинилася біля лівого боку вулиці, і щоб вийти, вона змушена була перелізти через старого, і як він, мабуть, умить дістав алетіометр та потім повернув їй рюкзак.
Віл бачив, як сильно вона засмучена, однак не розумів, чому вона відчуває себе винною. Але потім Ліра сказала:
— О Віле, пробач мене, я скоїла дуже поганий учинок! Алетіометр сказав мені, що я маю припинити дізнаватися про Пил, а натомість допомагати тобі. Я повинна допомогти тобі відшукати батька. І якби в мене був алетіометр, я могла б повідомити тебе, де він зараз. Але я не послухалася — зробила те, чого мені хотілося й чого я не повинна була робити…
Віл уже бачив, як Ліра користується алетіометром, і знав, що він здатен правдиво відповісти на будь-яке питання. Він відвернувся. Ліра схопила його за зап'ястя, але він вирвався та пішов до води. Діти на протилежному боці гавані вже знову у щось грали. Ліра підбігла до нього та вимовила:
— Віле, мені шкода…
— І що з того? Мені байдуже, шкода тобі чи ні — ти вже все зробила.
— Але, Віле, ми маємо допомагати одне одному, бо більше нам ніхто не допоможе!
— Я не бачу, як ти можеш стати мені в пригоді.
— Я також, але…
Раптом Ліра зупинилася на півслові, її очі просвітліли. Вона повернулася, кинулася до рюкзака, що лежав на тротуарі, та нервово почала ритися в ньому.
— Я знаю, хто він! І де він живе! Дивись! — вигукнула вона та дістала маленьку білу картку. — Він дав мені це в музеї! Ми можемо піти та повернути алетіометр!
Віл узяв у неї картку та прочитав:
Сер Чарльз Летром,
Командор Ордену Британської Імперії.
Лаймфілд-Гаус Олд-Гедінгтон,
Оксфорд
— Виявляється, він сер, тобто лицар, — сказав він. — Це означає, що люди повірять йому, а не нам. Та й що я можу зробити? Звернутися до поліції? Вона й так мене шукає! Навіть якщо вчора ще не шукала… Тобі також краще туди не ходити — вже відомо, хто ти така, і відомо, що ти знаєш мене.
— Ми можемо вкрасти алетіометр — вдертися до його будинку та вкрасти. Я знаю, де Гедінгтон, у моєму Оксфорді він також є. Ми дістанемось туди за годину.
— Ти просто дурепа.
— Йорик Бернісон відразу пішов би туди та відрізав би цьому типу голову. Шкода, що його тут немає — він би…
Але тут вона замовкла — Віл лише подивився на неї, проте цього вистачило, аби вона злякалася. Приблизно так само вона злякалася б, якби на неї в такій манері глянув ведмідь в обладунках — хоча Віл був ще хлопцем, щось в його очах нагадало Лірі Йорика.
— Яв житті не чув нічого дурнішого, — заявив Віл. — Ти що, гадаєш, ми можемо просто залізти до його будинку та вкрасти ту штуку? Подумай краще! В тебе ж є голова, тожскористайся нею. Коли він багатий, у нього напевно будуть усі ці сигналізації та системи спостереження, усілякі спеціальні замки та ліхтарі з інфрачервоними вмикачами, що спрацьовують автоматично…
— Ніколи про таке не чула, — відповіла Ліра. — У нашому світі нічого цього немає.
— Добре, тоді подумай ось про що: у нього є цілий будинок, щоб сховати там алетіометр, а скільки часу знадобиться злодієві, щоб обшукати кожну шафу, кожну шухляду, кожен закуток? У тих людей, що приходили до мене, було кілька годин, аби знайти в будинку те, що вони шукали, а я впевнений, що будинок цього Летрома значно більший від мого. До того ж там може бути якийсь сейф. Отже, навіть якщо нам пощастить залізти в будинок, ми не знайдемо алетіометра до приїзду поліції.
Ліра похнюпила голову — він мав рацію.
— То що нам робити? — запитала вона.
Хлопець нічого не відповів, але хай там як, "нам" було вельми доречним — робити щось мали вони обоє. Подобалося це йому чи ні, але вони були в одній запряжці.
Віл почав ходити туди й сюди між водою та терасою, обмірковуючи становище та гадаючи, що можна зробити. Він поплескав долонею об долоню, але відповідь усе не надходила, і він розлючено потрусив головою.
— Що ж, підемо туди, — сказав він. — Ходімо туди та подивимося на нього. Звертатися до твоєї вченої не варто, адже поліцейські вже були в неї. Вона напевно повіритьне нам, а їм. Принаймні якщо ми побуваємо в будинку, то побачимо, де розташовані головні кімнати. Це буде початок.
Віл мовчки увійшов до кафе, піднявся на другий поверх і поклав листи під подушку, на якій він спав. Навіть якщо їх спіймають, листів тим людям не отримати.
Ліра очікувала на нього на терасі, на її плечі сидів горобець-Пантелеймон. Вигляд у неї був бадьорішим, ніж раніше.
— Ми повернемо його, — промовила вона. — Все буде гаразд, я відчуваю це.
Віл нічого не сказав, і вони пішли до вікна.
Для того щоб дійти до Гедінгтона, їм знадобилося півтори години. Ліра обирала шлях, намагаючись уникнути центральних районів міста, а Віл мовчки озирався довкола. Шлях був для Ліри навіть важчим, ніж подорож Арктикою до Больвангара, адже тоді з нею були цигани та Йорик Бернісон, і навіть попри те, що тундра була сповнена загроз,небезпеку тоді можна було побачити заздалегідь. Тут же, в місті, що було водночас рідним і чужим їй, небезпека могла мати приязний вигляд, а зрада — посміхатися їй іпахнути гарним одеколоном, і хай навіть тут не збиралися вбивати її чи розлучати з Пантелеймоном, у неї вкрали єдиного порадника. Без алетіометра вона була лише… лише дівчинкою, що загубилася.
Особняк Лаймфілд-Таус мав колір світлого меду, половина його фасаду була вкрита диким виноградом. Він стояв посеред великого доглянутого саду, з одного боку котрого були зарості кущів, а з другого пролягала гравійна дорога, що вела до будинку. "Роллс-Ройс" стояв напроти подвійного гаражу ліворуч від особняка. Все, що бачив Віл, свідчило про владу та багатство й дихало тією неформальною вищістю, яку деякі англійці з вищого класу й досі мають за самозрозумілу. У вигляді маєтку було щось таке, від чого Віл невідомо чому стиснув зуби. Утім, за мить він згадав: коли він ще був дуже малим, мати взяла його із собою до будинку, схожого на цей, тоді вони одягли свої найкращі речі, а він пообіцяв матері, що поводитиметься гарно, але літній чоловік та жінка, що були в тому будинку, змусили матір заплакати. Коли вони вийшли звідти, вона все ще плакала.
Ліра побачила, що він важко дихає та стискає кулаки, але їй вистачило чутливості не спитати його, в чому річ: без сумніву, це стосувалося його, а не її. Врешті-решт Віл глибоко зітхнув.
— Що ж, — промовив він, — чому б не спробувати?
Він рішуче пішов під'їзною доріжкою, Ліра трималася за ним. У них обох було відчуття, що на них дивляться сотні очей.
Двері були обладнані старомодним дзвоником, схожим на ті, що були поширені в Ліриному світі, і їй довелося показати Вілові, як ним користатися. Коли вона потягла за ручку, дзвінок пролунав десь у глибині будинку.
Двері відчинив той самий слуга, який сидів за кермом автомобіля, але тепер на ньому не було кепки. Він спочатку подивився на Віла, а потім на Ліру, і вираз його обличчя трохи змінився.
— Ми хочемо зустрітися із сером Чарльзом Летромом, — сказав Віл.
Його щелепа сіпалася, як тієї ночі, коли він стояв біля вежі перед дітьми з камінням у руках. Слуга кивнув.
— Почекайте тут, — відповів він. — Я скажу серу Чарльзу.
Він зачинив двері — із суцільного дуба, з двома важкими замками та засувками знизу й зверху. Віл подумав, що в такій кількості замків немає сенсу — розумний зломщик у кожному разі не намагатиметься проникнути до будинку крізь парадні двері. Будинок справді було обладнано сигналізацією на випадок злому, і на кожному його розі стояли прожектори — вони не змогли б навіть наблизитися до нього, а забратися всередину й поготів.© http://kompas.co.ua
За дверима пролунали тверді кроки, і вони знову відчинилися. Віл подивився в обличчя чоловіку, котрий мав стільки, що йому захотілося мати ще більше, і побачив, що той виглядає надзвичайно спокійним і впевненим у своїй силі — на його обличчі не читалося навіть натяку на почуггя провини чи сорому.
Відчувши нетерпіння та роздратування, що охопили Ліру, Віл, не гаючи часу, промовив:
— Вибачте, але Ліра вважає, що коли сьогодні ви підвозили її на своєму автомобілі, вона забула там одну річ.
— Ліра? Я не знаю ніякої Ліри. Яке незвичайне ім'я! Я знаю тільки дівчинку на ім'я Лізі. А ти хто такий?
Вилаявши себе за забутливість, Віл відповів:
— Я її брат Марк.
— Зрозуміло. Привіт, Лізі, чи то Ліра. Заходьте, будь ласка.
Він відійшов убік. Ані Віл, ані Ліра на це не очікували, але відмовлятися навряд чи було доцільно, і вони невпевнено переступили поріг. Передпокій був слабко освітлений та пахнув бджолиним воском і квітами. Усі поверхні були чистими та гладкими, а на гірці біля стіни стояли витончені порцелянові статуетки. Віл побачив, що в затінку стоїть слуга — він ніби чекав, поки його покличуть.
— Проходьте до мого кабінету, — запросив сер Чарльз і прочинив перед ними двері.
Він був люб'язним, навіть гостинним, але щось у його поведінці насторожувало Віла. Кабінет виявився великим і комфортабельним приміщенням, затягнутим сигарним димом і заставленим шкіряними меблями, а його стіни, як здалося Вілові, були увішані картинами, мисливськими трофеями та книжковими полицями. Тут також було три чи чотири засклених шафи зі старовинними науковими приладами: мідними мікроскопами, телескопами, обтягненими зеленою шкірою, секстантами, компасами тощо, і хлопцеві відразу стало зрозуміло, навіщо Летрому потрібен алетіометр.
— Сідайте, — запросив сер Чарльз і вказав на шкіряний диван. Сам він сів на стілець, що стояв біля робочого столу, та спитав:
— Так що ви мені хотіли сказати?
— Ви вкрали… — гаряче почала Ліра, але Віл подивився на неї, й вона замовкла.
— Ліра вважає, що вона дещо забула у вашому авто, — повторив хлопець. — Ми б хотіли отримати це назад.
— Ви маєте на увазі ось цю річ? — спитав Летром і дістав із шухляди свого столу оксамитовий пакунок. Ліра підвелася. Летром, не звертаючи на неї уваги, розгорнув тканину, і діти побачили в його руках алетіометр у всій його золотій пишноті.
— Так! — вигукнула Ліра і простягла руку.
Але сер Чарльз не квапився віддавати їй прилад.