Англієць побачив, як ми махаємо руками до трамваїв, а трамваї мчать мимо, то підвів нас до церкви і показав на мигах, щоб ми тут стояли. І справді, не проминуло хвилини, як примчав трамвай і зупинився. Ми всі ввійшли і поїхали.
Підходить кондуктор і каже, щоб ми взяли квитки. Пиня виступає наперед і запитує у нього:
— Скільки?
— Файф — відповідає кондуктор.
— Скільки? — знову запитує Пиня.
— Файф! — повторює кондуктор уже роздратовано.
— Что таке? — повертається до нас Пиня.— Чуєте? Він наказує нам свистіти!
Тоді підходить до кондуктора мій брат Еля і запитує на мигах, скільки коштує проїзд.
— Файф! — відповідає йому кондуктор, уже вкрай розлючений.
Пиня регочеться, а Еля крикнув кондуктору теж розлючено:
— Сам свисти!..
Кондуктор навісніє, смикає за мотузку, зупиняє трамвай і викидає нас з такою люттю, немовби ми хотіли зарізати його і забрати в нього сумку з грішми.
Виявляється, "файф", по-їхньому, "п'ять".
— Недарма ж я кажу: щоб він згорів, цей Лондон! Так зауважує Бруха, і ми подаємось до комітету
пішки.
1 Гра слів: "файф" — по-англійськи "п'ять", по-еврейськи — "свисти".
У лондонському комітеті весело, як у всіх комітетах. На подвір'ї валяються емігранти, наче сміття, а всередині, в кімнаті, сидять люди, пихкають сигарами і кажуть одип одному: "Ол райт!" Різниця тільки в тому, що німецькі комітетчики мають вуса, підкручують їх і розмовляють по-німецькому, а лондонські комітетчики голять бороди й вуса і кажуть: "Ол райт!"
Комедія з ними, та й годі. Чоловіки голяться, а жінки носять парики на головах. І не тільки жінки — навіть дівчата носять чуже волосся з плоєними буклями, вони всі мають великі зуби, і такі вони бридкі, аж душу верне. Проте вони сміються з нас у вічі, показують на нас пальцями і верещать так, що соромно перед людьми. Двоє дівчат зупинили нас посеред вулиці і причепились до мого брата Елі, щоб він пішов у "барбершап". Спочатку ми не зрозуміли, що це означає. Тепер ми вже знаємо: піти у барбершап — означає піти до голярні постригтись та поголитись. Чудні істоти! Самі вони задрипані по шию, жеруть посеред вулиці смажену рибу, яка смердить за версту, і не люблять волосся. П'яниці тут теж неабиякі, але вони не валяються на вулиці. їм не дозволяють.
— Непогана країна,— каже Бруха,— та хай би вона Згоріла.
— Яка тобі користь буде, коли вона згорить?
Так запитує у неї мій брат Еля і дістає від неї прочухана. Бруха коли схоче, то може. Часом трапляється, що вона мовчить, слова ні до кого не вимовить, а часом вибухає цілим потоком слів — тоді або затуляй вуха ватою, або тікай світ за очі. Я вам передаю її мову слово в слово:
— Чого ти заступаєшся за оцей благословенний Лондон з чорним небом, з голеними пиками, з гарним Уайтче-пелем, із смаженою рибою, старими дівками з закрученими буклями і в задрипаних спідницях, з жебраками, що п'ють джінджер-пиво, з кондукторами, що наказують свистіти, з євреями, які справляють поминки і жаліють тобі ковток води? Таке місто обов'язково мусить згоріти!
Так вимовляє Бруха одним духом і закінчує, склавши руки:
— Щоб ти, Лондоне, згорів!
Владико небесний! Коли вже ми будемо в Америці???
Частина друга
В АМЕРИЦІ
І. ПОЗДОРОВТЕ НАС, МИ ВЖЕ В АМЕРИЦІ!
1
Нас слід поздоровити,— ми вже в Америці. Себто кажуть, що ми в Америці. Америки ми ще не бачили, бо ми поки що у Кестл-Гартл, тобто це колись так звалося. Тепер це вже більше не Кестл-Гартл, а Еліс-Айленд. Чому Еліс-Айленд?
— Тому що цей шматок землі належав якомусь Елі, що був дурний аж до стелі.
Так каже наш товариш Пиня за своїм звичаєм у риму. Пиня страшенно гнівається на Еліс-Айленд. Чому тут затримують бідних емігрантів, а багатих пускають одразу, гільки-но прибуває пароплав? Це личило б, каже він, тільки цареві Миколі, а не такій вільній країні, як Америка. Тут усі повинні бути рівні. Ніяких бідарів, ніяких багатіїв. І він починає сипати: "Колумбус, Шекспір, Бокль, цивілізація..."
Пиня має намір написати про них вірш і утерти їм носа, щоб до нових віників пам'ятали. Але в нього немає чорнила, пера і ані клаптика паперу. Мій брат Еля каже, що коли Пині не подобається ця країна, він має можливість поїхати назад. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, що Пиня і Еля рідко коли бувають одностайними. Що каже один, другий твердить навпаки. "Літо і зима" — називає їх моя братова Бруха і дістає гостру відсіч від свого чоловіка Елі. Він обзиває її "коровою", "безтямною козою" та подібними до цього іменами, які не варто повторювати. Втручається мама і каже своїй невістці, що коли кішки б'ються, людині небезпечно встрявати, бо може бути подряпаною.
2
Що ми робимо в Еліс-Айленд? Чекаємо, поки з міста прийде хто-небудь із знайомих та родичів і нас випишуть. Хоч писали і переписували нас уже багато разів. Нас записували і переписували, коли ми вступали на пароплав, і на самому пароплаві, та й тепер, коли зійшли з пароплава. І щоразу ті ж самі дотепні запитання: хто ми? звідки їдемо? кого маємо в Америці?
Ми їм розповідаємо, що був такий кантор Пейся. Він помер, залишив вдову — це мама. А в неї син, і зветься він Еля. Він має дружину, яка зветься Бруха. Ще він має товариша, який зветься Пиня, а в того є жінка — що зветься Тайбл. А я мізиник — і звуся Мотл. А це мій товариш — і зветься він Мендл. А що він великий на зріст, Бруха дала йому прізвисько Лошак.
Кого ми маємо в Америці? Вся Америка — наші знайомі і всі євреї тут наші друзі. Передусім — палітурник Мойше і його дружина товста Песя, наша сусідка з цілою галайстрою дітей. Кожен з них має своє ім'я і своє прізвисько. І ми перелічуємо їх по пальцях: Пиня-Колода, Велв-Кіт, Мендл-Чорногуз, Хаїм-Лемішка, Файтл-Пете-леле і Гершл з ґулею на лобі, якого прозвали Вашті...
Нас перебивають і кажуть:
— Годі, досить про малечу! Дорослих! Дайте дорослих!
Даємо їм дорослих, перелічуємо їх поіменно: пекар Йона — дуже сердитий єврей. Маєте раз. Його дружина — пекариха Рива, жінка з ротондою. Тобто вона мала ротонду, але ту ротонду вкрали на кордоні. Почувши слово "кордон", мама пригадує, що наші речі теж покрали на кордоні. Вона починає просити, чи не можна знайти ті речі, і починає плакати. Еля нападає на неї за те, що вона плаче. Але мама каже, що тепер вона в Америці і вже нема чого боятися, отож їй можна плакати й плакати.
З
Як її пропустили з хворими очима — це таки диво дивне. А те, що ми лишилися живі після подорожі по океану? Хіба це не чудо? Скільки разів ми бачили перед
очима ангела смерті, були на крок від загибелі? Скільки разів уже прощалися з життям?
Спочатку, коли ми вступили на пароплав "Принц Альберт", було дуже гарно і хороше. Я і мій товариш Мендл подалися вимірювати "Принца Альберта" вздовж і впоперек. Нікому не було так добре, як нам. Ми ніколи не мали такої квартири, як тепер. Великий триповерховий будинок на воді. Уявіть собі, ви сидите, немов у хаті, або прогулюєтесь, засунувши руки в кишені, і водночас їдете. їсте і їдете! П'єте і їдете. А людей скільки тут бачите? Люди з усього світу. Ціле місто тут разом з вами. А що всі їдуть на одному пароплаві і до одного місця — до Америки, то ви знайомитеся з усіма і всі знайомляться з вами, і ви довідуєтесь за один день про стільки цікавого, що в іншому місці не дізналися б протягом року.
4
Лишенько, скільки знайомих завели собі моя мама, моя братова Бруха та дружина Пині Тайбл серед жінок. Але то все було ніщо проти знайомих, що їх завели Еля і Пиня серед чоловіків. Говорили, говорили і ніяк не могли досхочу наговоритися. Жінки розмовляли здебільшого про хатні речі: про кухню, кладовку, білизну, чисту і брудну, про постіль, панчохи, пошивки, ротонди, а чоловіки — про Америку, заробітки, Колумбуса, утиски, погроми.
Без розмов про утиски і погроми вони не можуть обійтися. А я давно вже казав, що терпіти цього не можу. Тільки-но заведуть мову про утиски або погроми, я йду собі геть. Беру свого товариша Мендла за руку, і ми подаємося на прогулянку вулицями "Принца Альберта".
5
"Принц Альберт" дуже великий і гарний. Залізні сходи. Мідні поручні. Сталь і залізо, куди б не повернувся. Скільки тут людей, тобто різних слуг. Тут їх прозивають "стюарде". А які тут матроси. То не люди, а чорти. Бігають туди й сюди. Я і Мендл заздримо їм. Ми даємо один одному слово, що коли виростемо і станемо дорослими, запишемося в матроси.
Одне погано на "Принці Альберті". Нас не скрізь пускають. Тільки-но хочемо заглянути трохи далі за ту палубу, де ми їдемо, нас одразу виганяють. Хто? Оті матроси. Вони великі негідники. Та й самі пасажири з отих вищих класів теж негідники. Бо якби вони не були негідниками, вони б заборонили матросам виганяти нас. Що ми їм такого зробимо? З'їмо їх, чи що? Мій товариш Мендл взагалі незадоволений. Він не розуміє, навіщо здалися класи? Він каже, що в Америці немає жодних класів. А коли я йому не вірю, то можу піти спитати у мого брата Елі. Але мій брат Еля не любить, коли йому морочать голову дурницями. Піду вже краще розпитаю у нашого товариша Пині.
Наш товариш Пиня якраз любить говорити про такі речі. Він може вам забити памороки балачками. Тільки-но ви його зачепили словом,— він, як накручений будильник, не змовкне, аж поки пружина не розкрутиться.
6
Я піймав Пиню на палубі. Він сидів, уткнувши носа в книжку. Через короткозорість Пиня читає не очима, а кінчиком носа. Я підійшов до нього близенько.
— Послухайте, я хочу вас дещо запитати. Пиня підняв носа від книжки.
— Що скажеш, жевжику?
Так прозиває мене Пиня, коли він у доброму гуморі. А в доброму гуморі він майже повсякчас. Навіть коли свариться з моїм братом Елею. І навіть тоді, коли його Тайбл насуплюється. Я йому розповідаю: так, мовляв, і так, чи то правду кажуть, ніби в Америці немає класів.
Треба було вам подивитися, як Пиня спалахнув, розпалився, почав вергати громи і блискавки, сипати високими словами: Америка — єдина країна справжньої свободи і справжньої рівності! В Америці, каже він, отут можеш ти сидіти, а поруч тебе — президент, а трохи далі — жебрак, харпак, нікчема з нікчем, а ще далі — граф, дука, мільйонщик! Цивілізація! Прогрес! Колумбус!.. І тільки-но почав Пиня розсипати свої найкращі слова, як його раптом перебив якийсь зовсім не знайомий емігрант:
— Коли це справді така щаслива країна, як ви кажете, де всі рівні,— звідки ж там беруться жебраки і графи, харпаки і дуки? Одно з двох...
Але тут ми залишимо Пиню з емігрантом і з іншими євреями.