Було би добре, якби ви пішли з ним, — додав він стишеним голосом.
— Ні, сер, не піду, бо Колін цього не хоче. Чи маю відмовитися від свого місця? — несподівано твердо відповіла йому доглядальниця.
— Та ні, я не наполягаю, — знервувався лікар. — Ну гаразд, нехай ідуть. Зрештою, Дікенові можна і немовля довірити, не те що Коліна.
Найсильніший слуга зніс Коліна вниз і посадив у візок. Дікен уже чекав надворі. Доглядальниця зі слугою старанно закутали Коліна у плед, поправили подушки. Хлопець глянув на них й велично махнув рукою:
— Все, я дозволяю вам іти, — промовив він як справжній раджа.
Ті перезирнулися і швиденько зникли. Та лишень сховалися в будинку, де їх уже не було чути, то вибухнули сміхом: ото ще повелитель!
Тим часом Дікен узявся за візок і вони рушили. Мері йшла побіч візка. Колін відкинувся на спину і задивився у небо. Погода стояла ясна, тепла, угорі лиш де-не-де пропливали пухнасті хмаринки, що скидалися на білих птахів. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка не здатна була їх передати, тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався.
— Ото справді музика, — вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. — Тепер розумію, як звучить весна. А що це так гарно пахне? — спитав Дікена.
— То на пустищі зацвів дрок, — відповів той. — І зараз там, певно, кружляють цілі хмари бджіл!
Крім них, у парку та біля квітників не було жодної живої душі: наказ Коліна було виконано, садівників ніби вимело зі саду. Але діти ще довго кружляли по доріжках, дотримуючись свого плану, аби упевнитися, що ніхто не посягає на їхню таємницю.
Та ось нарешті вони повернули на ту довгу доріжку перед стіною з плющем. Передчуваючи наближення заповітної мети, діти схвильовано затихли і стали говорити пошепки.
— Ось тут, — одними губами вимовила Мері, — я ходила попри стіну і шукала входу.
— Тут?! — вигукнув Колін, нетерпляче оглядаючи плющ. — Але я нічого не бачу, — прошепотів він, — жодного входу.
— Я також так думала, — відповіла Мері.
На якусь мить запала тиша. Діти рухалися далі.
— А це сад, який доглядає Бен Везерстаф, — кивнула Мері.
— Отой? — вказав Колін.
— Угу, — потвердила дівчинка.
За кілька кроків вона знову прошепотіла:
— А отут малинівка перелетіла через стіну.
— Отут? — перепитав Колін. — Ой, хоч би вона зараз прилетіла! Я так хочу її побачити!
— А тепер дивися, — врочисто мовила Мері, показуючи під кущ бузку, — тут малинівка сіла і показала мені ключ.
Колін подався вперед.
— Де? Де? — схвильовано вигукнув хлопець. Дікен зупинив візок.
— Та ось, — ще раз показала Мері і зробила крок до стіни. — Тоді малинівка злетіла на мур і защебетала до мене. У цю мить подув вітер — і… — повільно промовила дівчинка й однією рукою підняла плющ.
— Ох! Є! Є! — задихаючись прошепотів Колін.
Мері переможно глянула на Коліна і відчинила хвіртку.
— Дікене, швиденько!
Дікен зробив крок — і візок в'їхав у потаємний сад.
Колін відкинувся на подушку і затулив долонями очі. Всі увійшли, Мері зачинила хвіртку, прикрила її плющем, візок ще проїхав трішки по стежині і зупинився. Тоді хлопець забрав руки з обличчя й озирнувся довкруж — раз, другий, третій, так само, як це було з Дікеном та Мері, коли вони опинилися тут уперше.
Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики — це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі — землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки — і в його серце вливалася незнана радість.
Мері і Дікен не зводили з нього погляду. За тих кілька хвилин хлопець геть перемінився: у нього з'явився легкий рум'янець, а захоплені очі, здавалося, були ладні увібрати у себе цілий світ. Тут Колін підняв догори руки і вигукнув:
— Я одужаю! Одужаю! Мері! Дікене! Я одужаю! І житиму, житиму, житиму вічно!
Розділ 21
Бен Везерстаф
Неймовірно, але часом трапляються хвилини, коли справді хочеться вигукнути: "Я житиму вічно!" Таке буває, коли дивишся у світанкове небо і бачиш, як воно поволі змінюється, аж поки не заблисне перший промінчик — і тоді хочеться кричати з радости, бо це диво діється кожного Божого ранку тисячі, мільйони, мільярди років поспіль. Часом це відчуття з'являється, коли стоїш сам посеред лісу, а на тебе крізь вершечки дерев ллються золоті призахідні промені. Або коли задивишся у нічне небо, всіяне мільйонами зірок. Інколи такі пережиття дарують звуки далекої музики, а інколи — чийсь погляд.
І ось уперше опинившись у потаємному саду, серед звуків і барв розбуялої весни, Колін, який досі думав лише про хвороби і близьку смерть, раптом відчув у собі нову хвилю пробудження. Він повірив у життя. Він відчув його у собі. Він віднайшов радість. І це пережиття геть змінило його.
А сад о тій пообідній порі, здавалося, всіма силами старався допомогти хлопцеві. Неначе уся міць, увесь чар, уся музика весни зосередилися саме поміж його стін. Навіть Дікен — і той був вражений. Він зупинився і стояв, заворожено роззираючись довкола.
— О-ох, що ту' ся діє! — вимовив він врешті. — Тринадцять літ живу на світі, ціле пустище обходив, а такого не бачив.
— Ая', бо то наш сад! Найкращий у світі! — радісно озвалася Мері.
— А може, все ся так порозцвітало для мене? — замріяно промовив Колін.
— Ого, ти заговорив по-йоркширському! — захоплено вигукнула Мері. — Молодець!
І вони засміялися.
Дікен поставив візок під розквітлою сливою. Колін підняв голову й обвів поглядом свій сховок. Поміж гілок прозирало чисте синє небо. Вгорі гудів рій бджіл. Хлопець усміхнувся: тепер він почувався наче казковий володар, над яким розпростерто розкішний балдахін.
Дікен із Мері ще трішки попрацювали: треба було прополоти один клаптик. Колін з цікавістю спостерігав за ними. Потім Дікен возив Коліна по цілому саду, аби той міг побачити всі тутешні дива. Діти показували йому, як виглядають пуп'янки, раз Дікен підняв перо дятла, а потім ще знайшов порожні шкаралупки яєць, з яких уже вилупилися пташенята. Колін жадібно вбирав усе очима. Йому здавалося, ніби він потрапив у казкову країну й ось король із королевою відкривають перед ним усі свої багатства.
— От би побачити малинівку! — замріяно вимовив Колін.
— Зачекай троха. Як вилупляться малі, тоді часто будеш її бачити, — відповів Дікен. — Ну, тобто не її саму, а самця. Бо вона мусить сидіти в гнізді, а він буде носити малим хробачків. Уяви собі: прилітає — а ту' всі пищать, дзьоби пороззявляли. Не знати кому першому вкинути отого хробака. Мама каже: "Як бачу, скілько ті пташки мусять ся напрацювати, аби нагодувати своїх діточок, то мені здає'ся, що сама байдикую". Каже, що що з них, певно, піт струмками стікає.
Діти уявили собі малинівку, яка крильцем обтирає піт з голівки — і засміялися. Проте Дікен відразу зробив знак і вони закрили рукою рот: треба дотримуватися тиші!
Візок із Коліном знову повернувся під квітковий балдахін. Дікен сів собі на траві і витягнув дудку, але тут Колін показав рукою.
— Що це за дерево? Здається, воно всохло, правда? — спитав він.
Діти глянули і збентежилися.
— Так, — врешті відповів Дікен. — Але подиви': там зі всіх боків ростуть троянди. Як зацвітуть, то й не зобачиш, що всохле.
Мері геть принишкла. Їй не хотілося засмучувати Коліна. А він усе допитувався:
— Але я бачу, що там зламана одна гілляка. Цікаво, як то сталося?
— То було давно, багато років тому, — повільно відповів Дікен. — Ох, диви, диви! Малинівка! Летить до гнізда! — втішився він й обережно повернув Коліна в другий бік.
Колін ледве встиг, але таки побачив її. Пташка — певно, самець, — несла щось у дзьобі. Вона стрілою кинулася у зелену гущавину — і зникла з очей. Колін сперся на подушку і засміявся:
— О, певно, принесла булочку до чаю. Щойно вибило п'яту. Знаєте, я б і сам від чаю відмовився. А ви?
— І ми! І ми! — в один голос вигукнули Дікен з Мері.
Згодом вони говорили між собою, що малинівка з'явилася завдяки чарам — якраз коли Колін запитав про зламану гілку. Діти просто не були готові розповісти йому всю правду… Зрештою, хлопець за стільки часу тільки-но вибрався надвір і ця новина могла знову відбити йому охоту до прогулянок. Тому Дікен і Мері вирішили ще трохи почекати. Вони покладалися на… сад. Річ у тім, що Мері була переконана: якщо їй самій вдалося проникнути туди, де десять років не ступала людська нога, якщо перебування тут зміцнило її і подарувало радість, якщо Колін, тільки потрапивши сюди, зміг вигукнути, що житиме вічно — значить, без чарів тут не обійшлося.
Дівчинка поділилася своїми думками з Дікеном. Хлопець на хвильку замислився, а тоді відповів:
— Знаєш, наша мама… вона думає, що місіс Крейвен часто ту' приходить, бо мусить бачити, що ся діє з Коліном, — зважуючи кожне слово, промовив він. — Всі мами хочуть бачити своїх дітей… І вона з небес сюди ся спускає, щоб зобачити Коліна і допомогти йому. Може, то вона відкрила тобі сад, а потім сказала нам взятися до роботи, а потім привезти ту' хлопця.
Це остаточно упевнило Мері, що цей сад не простий, а чарівний. Окрім того, у глибині душі дівчинка була переконана, що Дікен сам володіє доброю магією, тому його люблять і звірята, і пташки, і люди. Мабуть, якби у ту хвилину з ними не було Дікена, то й малинівка не прилетіла б, думала Мері.
Малинівка ще двічі чи тричі пролетіла над ними зі здобиччю і це ще більше додало апетиту Коліну. Тому він запропонував друзям:
— Підіть і скажіть комусь зі слуг, аби приготували кошик з їжею і залишили на доріжці з рододендронами. А тоді ви принесете кошик сюди, гаразд?
Мері і Дікена довго вмовляти не довелося. Невдовзі на траві з'явилася біла скатертинка, а на ній розклали гарячий чай, тости з маслом, булочки, пиріг. Діти накинулися на смаколики. Пташки спершу зацікавлено придивлялися, а тоді жваво кинулися здзьобувати крихти. Гострозубка і Вуханька майнули на дерево, прихопивши по шматку пирога. Смолька заволоділа доброю половиною булки і затягла її за дерево.