Челядник, що рубав коло плоту дрова, хотів допомогти їй злізти, але вона вмить зіскочила сама на землю й підійшла до Мацька, трохи задихана від швидкої їзди і рум'яна як яблуко.
— Слава Ісусу Христу! Приїхала поклонитись вам від татуся й запитати про здоров'я.
Не гірше, ніж було в дорозі,— відповів Мацько.— Принаймні хоч виспався в рідній хаті.
Але у вас, мабуть, дуже незручно, а хворій людині потрібний догляд.
Ми люди міцні. Звісно, поки-що нема вигід, але нема й голоду. Я сказав зарізати вола і дві вівці, так що м'яса є доволі. Жінки назносили трохи борошна та яєць, але того мало, а найгірше, що посуду нам бракує.
Я сказала навантажити два вози. На одному їдуть дві постелі й посуд, а на другому всяке їдло. Там є і коржі, і борошно, і солонина, і сушені гриби, є барило пива, а друге — меду; що в нас було — всього потроху.
Мацько, який завжди радий був з прибутку в хазяйстві, простягнув руку, погладив Ягенку по голові і сказав:
Бог тобі віддячить і твоєму батькові. Як розхазяюємось, то віддамо.
Та що там казати! Хіба ми німці, щоб відбирати те, що даємо?
Ну, то бог вам ще краще віддячить. Казав про тебе батько, яка ти хазяйновита. Це ж ти сама майже цілий рік у Згожелицях порядкувала?
Еге ж!.. Коли вам треба буде ще чогось, то пришліть кого-небудь, тільки такого, який знав би, чого треба, бо часом приїде якийсь телепень, навіть не знає, по що прислали.
Тут Ягенка стала поглядати на всі боки, а Мацько, помітивши це, усміхнувся й запитав:
— Кого це ти виглядаєш? — Нікого я не виглядаю!
— Пришлю Збишка, нехай подякує за мене тобі й Зихові. Сподобався тобі Збишко, га?
— Я не придивлялася!
— То придивися до нього зараз, он він якраз іде сюди.
Збишко справдійшов від водопою і, побачивши Ягенку, приспішив. На ньому був лосиний кубрак і кругла повстяна мисюрка, що їх носили під шоломами; волосся було без понтлика, над бровами рівно підрізане, а по боках спадало золотими кучерями аж па плечі. Він наближався швидко, рослий, гарний, схожий на зброєносця із знатного роду.
Ягенка зовсім повернулася до Мацька, щоб показати, що приїхала тільки до нього, але Збишко весело привітав їх, а потім узяв її руку й підніс до губів, хоч дівчина й опиралась.
— Нащо ви цілуєте мене в руку, — спитала Ягенка, — хіба я ксьондз?
— Не противтеся! Це такий звичай.
А хоч би й у другу поцілував за те, що привезла,— втрутився Мацько,— то й то не було б занадто.
А що вона привезла? — спитав Збишко, роздивляючись по подвір'ї й не бачачи нічого, крім вороного коня, що стояв прив'язаний коло стовпця.
— Вози ще не приїхали, але приїдуть,— відповіла Ягенка.
Мацько почав перелічувати, що вона привезла, нічого не пропускаючи, а коли згадав про дві постелі,
Збишко сказав:
— Я готовий і на зубровій шкурі спати, але дякую вам, що й за мене подумали.
То не я: татусь... відповіла, червоніючи, дівчина.— Якщо вам більше подобається спати на шкурі, то ніхто вас не силує.
Я сплю на чому доведеться. Траплялося інколи на полі бою спати і з убитим хрестоносцем під головою.
Хіба ви вбили коли-небудь хрестоносця? Певно, що ні!
Збишко замість відповіді почав сміятись, а Мацько вигукнув:
— Бійся бога, дівчино, значить, ти його не знаєш! Нічого іншого він не робив, тільки бив німців, аж гриміло. На списах, на сокирах, на все готовий, а. як забачить німця ще здалека, то так до нього рветься, що хоч на мотузку його держи. В Кракові хотів навіть на посла Ліхтенштейна вдарити, за що йому мало голови не зітнули. То такий хлопець! І про двох фризів розкажу тобі, після яких ми взяли почет і таку добру здобич, що тільки за половину її Богданець можна викупити.
І Мацько почав розказувати про герць із фризами, а далі про інші пригоди, які з ними траплялись, та про їхні подвиги. Розказав, як билися в фортеці з-за мурів і в чистому полі з найславетнішими рицарями, які тільки живуть в чужих краях. Били німців, били французів, били англійців та бургундців. Бували в таких запеклих битвах, що коні, люди, зброя, німці й пір'я з шоломів спліталися в один клубок. І чого тільки вони при тому не бачили! Бачили замки хрестоносців з червоної цегли, дерев'яні литовські городища й костьоли, яких нема коло Богданця, і міста, і страшні лісові хащі, в яких ночами квилили вигнані з капищ литовські боженята, і всякі, всякі дива; і всюди, де тільки доходило до бою, Збишко був попереду, так що з нього дивувались найславетніші рицарі.
Ягенка сиділа на колоді біля Мацька і слухала з відкритим ротом, крутячи головою, немов вона була у неї на шарнірах, то в бік Мацька, то в бік Збишка, і все з більшим подивом поглядаючи на молодого рицаря. Нарешті, коли Мацько скінчив, вона зітхнула й сказала:
— Добре було б вродитися хлопцем!
Але Збишко, що під час розповіді також пильно придивлявся до неї, очевидно був іншої думки, бо несподівано сказав:
— Але з вас і дівчина гарна!
А Ягенка чи то з досадою, чи то з смутком відповіла:
— Бачили ви кращих за мене.
Проте Збишко міг щиро сказати їй, що таких, як Ягенка, він бачив не багато, бо Ягенка справді аж сяяла здоров'ям, молодістю й силою. Недаремно старий абат казав про неї, що вона схожа й на калину й на сосну. Все в ній було гарне: і струнка постать, і широкі плечі, і немов з каменю вирізьблені груди, і червоні вуста, і бистрі голубі очі. Сьогодні вона і вбрана була краще, ніж на ловах у лісі. На ній були червоні коралі, критий зеленим сукном розстебнутий кожушок, саморобна смугаста спідниця й нові чоботи. Навіть старий Мацько помітив це гарне вбрання і, подивившись на неї якийсь час, спитав:
— Чого це ти так прибралась, наче на храм? Але вона замість відповісти загукала:
— Їдуть вози, їдуть!..
І коли вози заїхали в двір, вона побігла до них, а за нею пішов і Збишко. Розвантаження тривало аж до заходу сонця, на велику втіху Мацька, який розглядав кожну річ зокрема та вихваляв Ягенку. Було вже зовсім темно, коли дівчина почала збиратися додому. Коли вона сідала на коня, Збишко раптом ухопив її обіруч і, перш ніж Ягенка встигла вимовити слово, підняв її й посадив у сідло. А вона зашарілась, як зоря, і, повернувшись до нього, трохи збентежено сказала:
— Дуженький з вас хлопець...
А він, не побачивши в темряві ні її рум'янцю, ні збентеження, засміявся і спитав: — А ви не боїтеся звірини?.. Уже ж ніч!
— На возі є рогатина... подайте її мені.
Збишко пішов до воза, взяв рогатину й подав Ягенці.
— Бувайте здорові! — Бувайте!
— Бог вам віддячить! Приїду завтра або післязавтра до Згожелиць поклонитись Зихові і вам за сусідську поміч.
— Приїжджайте! Будемо раді! Но-о! І, рушивиши конем, за хвилину зникла в придорожніх кущах,
Збишко гобернувся до дядька.
— Час вам повертатися до хати. Але Мацько відповів, не встаючи з колоди:
— Ех, і дівчина! Аж подвір'я від неї проясніло!
— То правда!
Вони замовкли. Мацько, здавалося, про щось міркував, дивлячись на перші зірки на небі, потім знову сказав, наче сам до себе:
І ласкаве, і хазяйновите, хоч нема ще й п'ятнадцяти років.
Еге ж,— сказав Збишко,— старий Зих теж любить її, як око в лобі.
І казав, що Мочидоли за нею віддасть, а там же в луках випасається табун кобил з лошатами.
— В мочидольських борах, здається, страшні багна?.. — Зате багато бобрових сельбищ.
Вони знову помовчали. Мацько якийсь час дивився скоса на Збишка й нарешті запитав:
— Чого ти так замріявся? Про що думаєш?
— Та... знаєте... Ягенка так нагадала мені Дануську, аж у серці заболіло.
— Ходімо до хати, — відказав на це старий.— Пізно вже.
Насилу вставши, він сперся на Збишка, який одвів його в комору.
Другого ж дня Збишко поїхав до Згожелиць, на цьому дуже наполягав Мацько. Він також умовив племінника взяти з собою для поважності двох слуг та якнайкраще прибратись, щоб таким способом виявити Зихові честь і вдячність. Збишко поступився й поїхав прибраний, як на весілля, в тій самій, здобичній яці з білого атласу, обшитій знизу золотою торочкою та гаптованій золотими грифами, Зих прийняв його з відкритими обіймами, з радістю й піснями, а Ягенка, переступивши поріг кімнати й побачивши юнака, спинилась, немов укопана, і мало не впустила барилка з вином, бо подумала, що то приїхав якийсь Королевич. Вона одразу втратила сміливість і сиділа мовчки, лише раз у раз протираючі очі, немов хотіла прокинутись від сну. Малодосвідченому Збишкові здавалося, що вона, з якоїсь невідомої йому причини, не рада його бачити, тому він розмовляв тільки з Зихом, вихваляючи його сусідську щедрість та захоплюючись згожелицькою садибою, яка справді нічим не схожа була на богданецьку.
Тут скрізь видно було достаток і заможність. В кімнатах шибки були з тонко виструганого і так одшліфованого рогу, що він був прозорий, немов скло. Замість вогнищ посеред кімнат — по кутках стояли печі з коминами. Підлога була з модринових, чисто вимитих дощок, на стінах красувалася зброя та безліч блискучих, як сонце, мисок, а також гарно вирізьблені ложечниці з рядами ложок, дві з яких були срібні. Подекуди висіли шматки парчі, здобуті на війні або куплені у мандрівних купців. Під столами лежали величезні полові шкури турів, зубрів та диких кабанів, Зих охоче показував свої багатства, щохвилини згадуючи, що це все — наслідки Ягенчиного господарювання. Він повів Збишка також у комірчину, що пахтіла живицею і м'ятою, де під стелею висіли цілі в'язки вовчих, лисячих, кунячих та бобрових шкур. Показав йому сироварню, склади воску й меду, діжки з борошном, склади сухарів, прядива та сушених грибів. Потім повів його в комори, обори, в стайні і хліви, в сараї, в яких стояли вози, мисливське приладдя, сіті, і так засліпив йому очі багатством, що Збишко, повернувшись вечеряти, не міг стримати свого здивування.
Жити б і не вмирати в ваших Згожелицях! — сказав він.
В Мочидолах майже такі самі порядки, — відповів Зих.— Пам'ятаєш Мочидоли? Це ближче до Богданця. Наші батьки сварилися колись за межі й викликали один одного на бійку, але я сваритися не буду.
Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: — Може б, ти нам щось заспівав?
Ні,— відповів Збишко,— мені цікаво вас послухати.
Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...
— Яким ведмежатам?
— А хлопчакам, Ягенчиним братам.
— Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.
— Що ні, то ні.