Але навіщо? Аби знову потрапити в обійми страху? Він скинув валізу на підлогу і повалився на тапчан. Сироп. Цукровий сироп, не було вже ні страху, ні сорому, так чудово було опинитися в полоні морської хвороби.
Він сів на краєчку парапету, звісивши ноги над водою; він зморився, думав собі: "В Марселі було б незлецьки, якби не стільки будинків". Під ним поволі рухалися кораблі, це були маленькі суденця, їх було дуже багато, з квітами або гарнюніми червоними фіранками і голими статуями.
Він дивився на них, одні плигали мов кози, а другі й з місця не рушали, він бачив голубу воду і великий залізний міст вдалині; на те, що далеко, приємно дивитися, воно заспокоює. В нього щеміли очі; він спав під вагоном, прийшли якісь люди з ліхтарями, освітили й нагнали його, поливаючи лайкою; після цього він знайшов купу піску, та сон уже не йшов до його віч. Він подумав: "Де я спатиму сьогодні вночі?" Десь тут напевне були гарні місцини з м'якою травою. Та їх треба було знати: слід було спитатися в негра. Йому захотілося їсти, й він підвівся, коліна його заклякли, вони хряснули. "В мене вже немає їжі, — подумалося йому, — треба зайти до шинку". Він знову рушив, він ішов цілий день, заходив, запитував: "Робота є?", а потім ішов геть: казав же мурин: "Роботи немає". В містах важко ходити, скрізь бруківка. Він скісно перетнув набережну, помалу, озираючись навсебіч, щоб не потрапити під трамваї, він лякався, коли чув, як вони дзвонять. Було дуже людно, всі йшли хутко, дивлячись під ноги, неначе шукали там щось; проходячи, вони штовхали його і просили вибачення, навіть не дивлячись на нього; він охоче звернувся б до них, та своєю тендітністю вони викликали в нього ніяковість. Він вийшов на тротуар і побачив кав'ярні з гарними терасами, а потім шинки, але не зайшов туди: на столах були скатерки, а він боявся їх замурзати. Він звернув у темну вуличку, де тхнуло рибою, поспитався: "І де ж я їстиму, якщо все тут отаке?" і тут-таки знайшов те, що й треба було: перед низеньким будиночком він угледів кільканадцять дерев'яних столиків, на кожному столі стояло стояло двоє або четверо приборів, а ще невеличка кругла лампа, яка давала небагато світла, і ніяких скатерок. За одним столиком вже вечеряв якийсь добродій з пані, у котрої був досить пристойний вигляд. Здоровань Луї підійшов, сів за сусіднім столиком і всміхнувся їм. Пані суворо зиркнула на нього і трохи відсунула свого стільця. Здоровань Луї погукав служницю, це було нічогеньке дівча, трохи тендітне, але з тугим жвавим задком.
— Що тут можна кинути на зуб, кицю моя?
Дівчина було гарненька і від неї добре пахло, та схоже було, що вона не дуже рада його бачити. Вона нерішуче зиркнула на нього.
— У вас є меню, — мовила вона, показуючи на листок паперу на столі.
— А, добре! — сказав Здоровань Луї.
Він узяв листок і вдав, ніби читає, та боявся, що тримає його догори ногами. Служниця тим часом пішла собі, вона розмовляла з паном, який стояв біля порога. Він слухав її, схиливши голову, й дивився на Здорованя Луї. Врешті він полишив її й сумовито підійшов до нього.
— Що вам треба, друже мій? — поспитався він.
— Попоїсти, що ж іще, — здивовано відказав Здоровань Луї. — У вас же знайдеться тарілка супу і шматок сала?
Пан зажурено похитав головою.
— Ні, — сказав він. — У нас немає супу.
— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї. — Я ж не прошу на борг.
— Не сумніваюся в цьому, — сказав пан. — Та ви, мабуть, не туди втрапили. Тут вам буде незручно, та й нам ви заважатимете.
Здоровань Луї глянув на нього.
— То це не шинок? — поспитався він.
— Так, так, — сказав господар. — Але в нас своя клієнтура... Вам краще перейти на той бік вулиці Канаб'єр, там ви знайдете чимало ресторанчиків, які вам будуть до смаку.
Здоровань Луї підвівся. Він збентежено почухав потилицю.
— В мене є гроші, — сказав він. — Можу вам їх показати.
— Ні, ні, — хутко відказав той пан. — Я й так вам вірю.
Він рішуче узяв його під руку і змусив зробити декілька кроків до виходу.
— Ідіть он туди, — сказав він, — там буде набережна, простуйте вздовж неї й праворуч, ви не заблукаєте.
— Ви дуже люб'язні, — торкнувшись капелюха, сказав Здоровань Луї. Він почувався винуватим.
Він опинився посеред набережної, в натовпі маленьких чорних чоловічків, які бігли йому назустріч, ішов він дуже помалу, щоб не збити когось із ніг, і його огортав сум; о цій порі він спускався з Канігу на Вільфранш, отара дріботіла попереду, вона була його товариством, частенько він зустрічав пана Парду, який піднімався на ферму дю Ветіль і ніколи не пропускав нагоди дати йому сигару і декілька дружніх стусанів у спину, гора була руда й німа, на дні роздолу видніли димки Вільфранша. Він розгубився, всі ці люди йшли дуже прудко, він бачив лише маківки їхніх голів або ж верхи капелюхів, всі вони були дрібнотою. Якийсь хлопчисько прослизнув у нього між ногами, регочучи, зиркнув на нього і сказав своєму приятелеві:
— Глянь-но на цього довганя, йому, мабуть, нудно самому нагорі?
Здоровань Луї глянув, як вони чкурнули, і відчув себе винуватим; він соромився того, що такий високий. Він сказав: "У них тут свої звички" і сперся об стіну. Він був смутний і тихий, як того дня, коли ото занедужав. Потім подумав про негра, такого чемного й веселого, єдиного його друга, і сказав собі: "Не треба було його відпускати". І тут йому спала на думку незлецька ідея: мурина видно здалеку, його неважко буде знайти; він знову попростував набережною, тепер він почувався не таким самотнім, видивлявся того негра і думав: "Поставлю йому чарчину".
Всі вони були на майдані, обличчя їхні почервоніли од вечірнього сонця. Тут були Жанна, Урсула, сестри Клапо, Марі й усі інші. Спочатку вони чекали вдома, а потім одна по одній повернулися на майдан і почали чекати. Крізь матові шиби вони бачили, як засвітилися перші лампи в кав'ярні вдови Тремблен: три імлисті плями угорі на вікнах. Вони угледіли ці плями і засмутилися: матуся Тремблен засвітила вогні у своїй порожній кав'ярні, сиділа за мармуровим столиком, поклавши на нього кошика з роботою, і спокійнісінько в'язала вовняні панчохи, тому що була вдовою. А вони були надворі й чекали своїх чоловіків, відчуваючи позаду свої порожні домівки й кухні, які поволі наповнювала темрява, й лежав перед ними довгий шлях, на якому чигали різні халепи, а наприкінці того шляху був Кан. Марі зиркнула на церковного дзигаря і сказала Урсулі: "Незабаром дев'ята, може, їх усе-таки залишили..." Мер казав, що це неможливо, та що він там знає, з міськими звичаями він обізнаний не краще, ніж вони. Навіщо ж відправляти назад кремезних чоловіків, які самі приїхали? Мабуть, їм сказали: "Гаразд, якщо вже ви заявилися..." та й залишили. Прибігла маленька Роза, вона геть захекалася і волала: "Ось вони! Ось вони!", і жінки побігли й собі; вони прибігли до ферми Дарбуа, звідки видно було чималий кавалок шляху, і на білій дорозі поміж луками угледіли своїх чоловіків, ті сиділи на возах і їхали довгою ґерелицею, як і тоді, коли вирушали, їхали вони поволеньки і співали собі. Шапен був попереду, він розсівся на лавці, руки насилу тримали віжки, він дрімав, і кінь ішов собі за звичкою; Марі помітила, що око в нього запливло кров'ю, й подумала, що він знову з кимось бився. За ним, стоячи на возі й виспівуючи на всю горлянку, їхав Ренарів син, проте вигляд у нього був невеселий, решта їхали позаду, геть темні на тлі світлого неба. Марі обернулася до Кляпо і сказала їй: "Вони п'яні як дим, цього тільки нам бракувало". Порипуючи, помалу підкотився Шапенів повіз, і вони відступили, пропускаючи його. Віз проїхав, і Луїза Шапен пронизливо завищала: "Боже милий, таж він привів тільки одного вола, де ж він подів другого, пропив, мабуть!" Ренарів син виспівував на всю горлянку, його бричка зиґзаґами котилася по дорозі від одного рову до другого, а за ним їхала решта, всі вони стояли на возах і горлали пісень з батогами в руках. Марі угледіла свого чоловіка, він начебто не був п'яний, та коли вона побачила зблизька його похмуру пику, то зрозуміла, що він таки напився і буде битися. "Це ще гірше, ніж пропити вола", — подумалося їй, і серце її стиснулося. Та попри це вона була задоволена, що він повернувся, на фермі було багацько роботи, нехай собі вряди-годи б'ється по суботах, аби лиш гарував. Він стомлено опустився на стілець на терасі забігайлівки, замовив собі чарчину, йому принесли білого вина в малесенькій шкляночці, ноги його аж гули, він простягнув їх під стіл і поворушив великими пальцями у черевиках. "Дивно", — сказав він собі. Тоді випив і сказав: "Дива та й годі, я ж його добре шукав". Він посадив би його навпроти, дивився б на його добре чорне обличчя; аби лиш бачити його, він засміявся б і мурин теж, у нього був довірливий і лагідний вигляд, мов у звіряти. "Я почастував би його тютюнцем і шклянкою вина".
Його сусід дивився на нього: він вважає мене диваком, бо я розмовляю сам із собою; це був парубійко років двадцяти, хирлявий недоросток із дівочою шкірою, він сидів із гарним чорнявим чолов'ягою, в якого був переламаний ніс, волосся у вухах і витатуюваний якір на лівому передпліччі. Здоровань Луї зрозумів, що вони балакають місцевою говіркою про нього. Він усміхнувся їм і погукав офіціянта.
— Ще шклянку того ж самого, хлопче. І якщо в тебе є більші шклянки, то не соромся, неси їх сюди.
Офіціянт і з місця не зрушив. Він нічого не казав і дивився на нього так, мовби й не бачив. Здоровань Луї дістав гаманця і поклав його на стіл.
— Що з тобою, хлопчино? Думаєш, не зможу заплатити? Ось глянь!
Він дістав три купюри по тисячі франків і помахав ними офіціянтові перед носом.
— Ну, то що скажеш? Ану неси хутчій ще одну шклянку твого пійла.
Він поклав гаманця до кишені й помітив, що кучерявий парубійко ґречно всміхається до нього.
— Все клас? — поспитався парубійко.
— Га?
— Все гаразд?
— Все гаразд, — відказав Здоровань Луї. — Шукаю свого мурина.
— Ви нетутешній?
— Ні, — усміхаючись, відказав Здоровань Луї. — Нетутешній. Хочеш хильнути чарчину? Я пригощаю.
— Гріх відмовлятися, — сказав кучерявчик. — Можна, я гукну свого друзяку?
Він сказав своєму приятелеві декілька слів тією говіркою. Той усміхнувся і мовчки підвівся.