Але ми мчали вперед! На містку стояв сам капітан, четверо стернових біля штурвала, а штурман з шістьма матросами повертав румпель. Але ж і славно йшов корабель! Ох, і добре! Той фрегат був надійніший, ніж будь-який дім на суходолі. Якби я був королем Англії, то наказав би пришвартувати його до Лондонського моста й зробив своїм палацом. А чом би й ні? Кому ж і розкошувати, як не його величності?
— Ну, а далі що, Бенджаміне? — вигукнула економка, приголомшена розповіддю колишнього капітанського стюарда. — Що ж ви тоді робили?
— Що робили? Звісно, що — виконували свій обов'язок, як і належить справжнім морякам. Якби там були співвітчизники мусью Лекви, то посадили б корабель на рифи біля якого-небудь нікчемного острівця. А ми йшли і йшли, доки не опинилися з підвітряного боку від гір Піко, — і хай мене чортяка входить, коли я розумію, як це трапилося, — чи то ми перескочили через острів, чи обігнули його, — тільки ми були там і дрейфували, і міняли галси, і робили різні штуки, доки вітер не вщух зовсім.
— Просто диво! — вигукнула Ремаркабль, яка хоч і мало що втямила з цієї пересипаної морськими термінами оповіді, але бодай дістала сяке-таке уявлення про бурю на морі. — Мабуть, бути на морі — то просто страхіття! Нема нічого дивного, коли вас обурює саме припущення, що вам доведеться піти з такого затишного дому. Звісно, не тільки й світу, що в вікні.. От коли суддя умовляв мене поселитися тут, я зовсім не збиралася цього робити. Я просто приїхала подивитися, як їм ведеться, — саме через тиждень після смерті місіс Темпл, — думала, що того ж вечора й виїду. Але вони були в такому горі, що я не могла кинути їх напризволяще, гадала, що стану їм у пригоді. Служба мені сподобалася, та й незаміжня я, а поміч їм була дуже потрібна, то я і залишилась.
— Авжеж, і ви міцно стали тут на якір. Очевидно, корабель припав вам до смаку.
— Ах, та ну вас, Бенджаміне! Жодному вашому слову не можна вірити! Ну, мушу сказати, що суддя і сквайр Джонс досі були добрі до мене, але тепер, мабуть, усе переміниться. Я знала, що суддя поїхав по дочку й що він привезе її сюди, але не думала, що все так обернеться. От побачите, Бенджаміне, це гидке дівчисько ще покаже себе.
— Гидке? — повторив Бенджамін, здивовано витріщивши очі, що почали були злипатися. — Хай мене чортяка вхопить, шановна, але так ви ще назвете "Боадіцею" нікчемною посудиною. Та якого біса вам треба? Хіба очі дівчини не сяють, як ранішня й вечірня зорі вкупі? Хіба чорне волосся не блищить, як щойно просмолений такелаж? А хода її хіба не така плавна, як у лінійного корабля, коли він іде по тихій воді? Ні, добродійко, навіть фігурі, що була на носі нашої "Боадіцеї", далеко до неї, хоч капітан не раз казав, що та фігура зображає велику королеву. А королеви, звісно, справжні красуні, бо нащо тоді бути королем, коли не можеш вибрати собі дружину-красуню? Що за радість цілувати якусь нечупару?
— Не говоріть непристойностей, Бенджаміне, — зауважила економка, — а то я зараз же піду. Що ж, з лиця вона гарненька, але поведінка… Дівчина так задирає носа, що й балакати з людьми не бажає. А я слухала розповіді сквайра Джонса і тішилася думкою, що ми з нею подружимося… Ні, тепер я бачу, що Луїза Грант набагато миліша за Бетсі Темпл. Вона навіть не схотіла розмовляти зі мною, коли я запитала, як їй подобається в рідній домівці й чи тужить вона за своєю матусею.
— А може, вона просто не зрозуміла вас, шановна, адже мова у вас не дуже добірна, а міс Ліззі навчалася бездоганної англійської мови у справжньої лондонської леді. Отже, вона володіє мовою майже так само добре, як-от я чи будь-який уродженець Англії. Ви вже забули все, чого вас учили в школі, а молода господиня осягла всі науки.
— "Господиня!" — скрикнула Ремаркабль. — Що я, негритянка-невільниця, абощо, Бенджаміне? Ніяка вона мені не господиня й ніколи не буде! А щодо мови — то я розмовляю по-англійському незгірш за будь-кого в Новій Англії. Я народилася й виросла в графстві Ессекс, а Бухтовий Штат[52] славиться гарною вимовою.
— Чув я про той ваш Бухтоштат, — пробурмотів Бенджамін, — але ніколи там не плавав і навіть не знаю, де воно. Може, й справді то непогана бухта, але проти Біскайської затоки вона все одно, що шлюпка проти фрегата. А коли хочете почути справжню англійську вимову, то їдьте до матроського кварталу Лондона й послухайте, як там говорять. А втім, ніяк не второпаю, чим вас зобидила міс Ліззі; тож краще випийте ще чарочку і все забудьте й простіть, я" к і належить благочестивій душі.
— Ні вже, дзуськи! Я на це не згодна, Бенджаміне. Не звикла я до такого обходження й не маю наміру терпіти його. Я заощадила сто п'ятдесят доларів, у мене є, хвалити бога, ліжко й два десятки овець, і я не хочу лишатися в домі, де дівчину не можна називати на ім'я. А я все-таки буду називати її Бетсі, скільки мені заманеться, — ми живемо у вільній країні, й ніхто мені цього не заборонить. Навіть не чекатиму літа, а скажу завтра, що їду та й говоритиму те, що мені подобається.
— Так, так, міс Ремаркабль, — мовив Бенджамін, — ніхто з вами й не подумає сперечатися, бо легше зупинити шторм носовичком, ніж ваш язик, коли він знявся з якоря. До речі, а багато мавп водиться на берегах вашого Бухтоштату?
— Самі ви мавпа, містере Пенгіллан! — вибухнула розлючена економка. — А краще сказати — ведмідь! Чорний потворний ведмідь, з яким порядній жінці не можна мати справу. І ніколи більше не буду у вашій компанії, хай мені доведеться прожити в судді ще тридцять років! Такі розмови годяться для кухні, а не для вітальні багатого дому.
— Послухайте, міс Петті… Пітті… Бійся бога, може, я й схожий на ведмедя, — але, щоб мене чортяка вхопив, я зовсім не мавпа, яка торохтить невідь-що, й не папуга, що безтямно белькоче будь-якою мовою, байдуже, чи то мова бухтоштатська, чи грецька, чи німецька! Та тільки ж чи розуміє він те, що белькоче? Можете ви мені на це відповісти, добродійко? Мічман може переказати капітанову команду, але хай-но спробує вести корабель самотужки! Щоб я похлинувся цим грогом, якщо його не візьмуть на кпини всі юнги!
— Бодай ви й справді похлинулися своїм грогом! — прорекла Ремаркабль у превеликому гніві, підводячись і хапаючи свічку. — Ви вже нацмулилися, Бенджаміне, і я краще полишу вас, а то ще й не те почую!
І економка пішла, марно намагаючись триматися з такою самою гідністю, що й молода господиня, й грюкнула дверима, бурмочучи собі щось таке, як "п'яничка" і "свиня".
— Хто це п'яничка? — люто закричав Бенджамін, теж підводячись, ніби щоб кинутися за нею. — Теж мені, хоче змагатися з нашою леді! Та ж ти на те тільки й здатна, що бурчати й прискіпуватися! Де це тебе виховували й таких слів навчили? Либонь, у твоєму клятому Бухтоштаті, га?
Сказавши це, він знов гепнувся в крісло, і незабаром почулися звуки, які й справді нагадували бурчання ведмедя. Однако, перш ніж остаточно поринути в "обійми Морфея", як висловлюються деякі любителі високого стилю, Бенджамін ще встиг кинути кілька промовистих епітетів, таких-от, як "мавпа", "папуга", "харч", "стара мазниця" та "бухтоштатська".
Ми не намагатимемось ані пояснювати, що управитель мав на увазі, ані зв'язувати докупи його безладні слова; скажемо лише, що промовляв він їх з тією глибочезною зневагою, яку тільки може почувати людина до мавпи.
Минуло близько двох годин, перш ніж управителя розбудив галасливий прихід Річарда, майора Гартмана й господаря дому. Бенджамін уже настільки оговтався, що зміг провести Джонса й німця до їхніх кімнат, а тоді зник і сам, полишивши замикати дім тому, хто був найбільш зацікавлений у його безпеці. В ті часи не начіплювали замків і засувів на двері, тож Мармедюк, пересвідчившись, що вогонь у камінах і печах добрячий, теж пішов спочивати. Цим мудрим вчинком і закінчується перший вечір нашої оповіді.
РОЗДІЛ XVI
Перший сторож (убік). Тут пахне зрадою —
Тихіше, хлопці…
Шекспір, "Багато галасу даремно"
На щастя для всіх веселих гульвіс, що десь за північ виходили з "Хороброго драгуна", мороз значно послабшав і не загрожував їм, поки вони пробиралися крізь замети до своїх жител. Над ранок по небу швидко попливли хмари і місяць сховався в тумані, що його вітер гнав на північ, несучи з собою теплий подих далекого океану. Сонце зійшло за густими хмарами, а південний вітер, що віяв тепер у долині, обіцяв відлигу.
Вже давно був ранок, коли Елізабет помітила бліде сяйво над східними горами, хоч західний схил долини освітився значно раніше, і вийшла з дому помилуватися рідним краєвидом при денному світлі, поки учасники різдвяного бенкету вийдуть нарешті до сніданку. Зупинившись серед молодих сосон, що росли за будинком на тому місці, де колись височіли могутні дерева, Елізабет закуталась у хутряну накидку, бо мороз, і попустивши, все ж таки давався взнаки, коли раптом у неї над головою пролунав голос Річарда:
— Вітаю із святом, щасливого різдва, кузино Бесс! Ти рання пташка, бачу, а все-таки я тебе випередив. Ще не було такого, щоб я перший не привітав з різдвом кожну живу душу в домі: чоловіка, жінку чи дитину, старого чи малого, білого, чорного а чи жовтого. Але зачекай, я тільки накину шубу. Бачу, ти збираєшся подивитись, які зміни сталися в селищі, поки тебе не було. Якщо так, то ніхто краще за мене не зможе тобі прислужитися, бо це ж я тут усе планував. Дюк і майор спатимуть ще з годину, поки очуняють від пекельного трунку місіс Голлістер, — тож я встигну тебе провести. Зараз я спущусь.
Елізабет обернулась і побачила в розчиненому вікні голову кузена в нічному ковпаку, — бажання випередити всіх було таке сильне, що він навіть на мороз не зважав. Дівчина засміялась і, пообіцявши зачекати, повернулася в дім, а через деякий час вийшла знову, тримаючи в руці пакет з кількома печатями. Джонс уже був на подвір'ї.
— Ходімо, Бесс, ходімо! — вигукнув він, беручи її під руку. — Сніг починає танути, але нас він ще витримає. Чуєш, як у повітрі пахне старою Пенсільванією? Клятий клімат, скажу тобі, — надвечір холоднеча душу виморожувала, а від дев'ятої до десятої почало теплішати, о дванадцятій стало не холодно, а вночі так потепліло, що я спав без ковдри. Гей, Аггі! Щасливого різдва, Аггі, чуєш ти мене, чорний собако? Ось тобі долар: якщо суддя і майор прокинуться до нашого повернення, сповісти мене.