— Ти помираєш, Убивайло, ти заслужив це.
— Знаю,— мовив Убивайло і закашлявся. Його очі заплющилися.
— Станьте колом,— вигукнув Білл. — Медика сюди. Вервечка бранців вигнулася, всі дивилися, як санітар один по одному обстежує поранених.
— Лейтенантові досить накласти пов'язку на руку,— мовив він. — Лише поверхневі опіки. А той кремезень із іклами своє віджив.
— Можеш відтягнути його кінець? — спитав Білл.
— На якись час. Не знаю, як надовго.
— То відтягни. — Білл обвів поглядом коло бранців. — Як-небудь можна познімати це залізяччя? — спитав він.
— Без ключів — неможливо,— відповів кремезний піхотний сержант,— а ящірки про них і не думали. Доведеться носити нашийники, доки повернемося в табір. Як це ти ризикнув власною шиєю, щоб урятувати нас?
— Хто тобі казав, що я хотів рятувати вас? — вишкірився Білл. — Я був голодний і гадав, що ви несете з собою їжу.
— Так воно і є,— сказав сержант із полегкістю. — Тепер я розумію, чому ти наважився.
Білл відкрив консервну бляшанку і занурив у неї обличчя.
Розділ V
Труп мертвого бранця відрізали від ланцюга, і двоє чоловіків, один попереду, а другий позаду пораненого Убивайла, хотіли зробити те саме з ним. Білл умовляв їх, пояснював, який гуманний вчинок — винести свого товарища, і вони погодилися, після того, як він загрозив підсмажити їм п'яти. Поки закуті чоловіки їли, Білл відрізав дві гнучкі тички і зробив з них і трьох пожертвуваних курток ноші. Він віддав трофейні гвинтівки сержантові і найнадійнішим на вигляд бойовим ветеранам, залишивши одну собі.
— Є якийсь шанс пробитися до своїх? — спитав Білл сержанта, який дбайливо обирав вологу зі своєї рушниці.
— Все може бути. Ми підемо тим самим шляхом, яким прийшли, досить легко іти по слідах, коли всі волочать ноги. Зустрічних веніанців відразу вбивати, аби вони не сповістили інших. Коли почуємо звуки бою, спробуємо знайти спокійне місце, а тоді — на прорив. Шанси, що нам пощастить прорватися,— п'ятдесят на п'ятдесят.
— У всіх нас зараз кращі шанси, ніж годину тому.
— Ще б пак. Але чим довше ми ошиватимемось тут, тим вони гіршатимуть.
— Рушаймо.
Іти по сліду було навіть легше, ніж Білл гадав, і ще до обіду вони почули перші відлуння стрілянини: далеке гримотіння. Єдиного поміченого веніанця тут-таки пристрелили. Білл оголосив привал.
— їжте досхочу, потім викидайте харчі,— мовив він. — Передайте далі. Скоро доведеться бігти,— і пішов провідати, як себе почуває Убивайло.
— Кепсько... — видихнув Убивайло із сполотнілим обличчям. — Це кінець, Білле,.. я знаю... вже не нажахати мені жодного новобранця... не стояти в черзі за платнею... вже нікого не вдарю по пиці... прощавай, Білле, ти справжній товариш... так піклуватись про мене...
— Радий, що ти так вважаєш, Убивайле. То, може, ти зробиш мені послугу?
Він покопирсався в кишенях помираючого, знайшов записник унтер-офіцера, розкрив його і нашкрябав на чистій сторінці. — Ти не проти підписати це заради давньої дружби, Убивайле?
Масивна нижня щелепа відвалилася, злі червоні очі широко розплющилися.
— От поганець! І треба ж було йому померти саме зараз,— з досадою сказав Білл. Після недовгих роздумів він видавив трохи чорнила на пучку великого пальця Убивайла і приклав його до паперу, щоб лишився відбиток.
— Санітара! — вигукнув він, і лінія чоловіків вигнулася, щоб санітар зміг наблизитись. — Як ти гадаєш, що з ним?
— Врізав дуба,— сказав санітар після професійного огляду.
— За мить до смерті він заповів мені свої ікла, написав це ось тут, бачите? Це справжні штучно вирощені ікла — вони коштують купу грошей. Можна їх пересадити?
— Звісно, якщо їх видалити і заморозити протягом найближчих дванадцяти годин.
— Це не проблема, ми просто понесемо тіло з собою,— він зміряв важким поглядом двох носіїв, помацуючи свій пістолет — ті не стали заперечувати. — Приведіть сюди цього лейтенанта.
— Капелане,— звернувся до нього Білл, простягаючи йому аркуш паперу,— мені потрібен тут підпис офіцера. Незадовго перед смертю цей чоловік продиктував свою останню волю, але в нього забракло сили підписати її, тож він приклав до неї палець. А тепер пишіть, що ви бачили, як він зробив це, ствердіть, згідно закону, а тоді підпишіть.
— Але я не можу зробити це, сину мій. Я не бачив, як цей бідолаха прикладав палець і хр-р-р...
Він захарчав, бо йому засунули в рота дуло атомного пістолета і повертали там: Біллів палець так і поривався натиснути на гачок.
— Стріляй,— сказав піхотний сержант, а троє солдат, які бачили це, зааплодували. Білл повільно витяг дуло.
— Буду щасливий допомогти вам,— сказав капелан, хапаючи перо.
Білл прочитав документ, задоволене гмукнув і сів навпочіпки поряд із медиком.
— Ти з госпіталю? — спитав він.
— Ти вгадав, і якщо я повернуся в госпіталь, то вже не вийду звідти ніколи. Таке вже моє щастя: підбирав поранених саме тоді, коли чінгери пішли в наступ.
— Я чув, що поранених звідси не відсилають. Просто підліковують і знову женуть на фронт.
— Так воно і є. В цій війні мало хто виживе.
— Але ж бувають такі важкопоранені, що їх комісують,— допитувався Білл.
— Дива сучасної медицини,— промимрив санітар, вгризаючись у шматок зневоженої шинки. — Або ти вмираєш, або за два тижні знову в лавах.
— А якщо відірве руку?
— У них повний морозильник рук. Пришиють нову руку, і маєш — знову на фронт.
— А ногу? — спитав занепокоєно Білл.
— Маєш рацію, я забув! У нас не вистачає ніг. Довкола так багато безногих, що для них уже не вистачає ліжок. Коли я пішов на передову, їх саме стали евакуювати з планети в далекий тил.
— У тебе є знеболюючі таблетки? — спитав Білл, змінюючи тему розмови. Санітар видобув білу пляшечку.
— Три такі таблетки, і ти реготатимеш, коли тобі відрізатимуть голову.
— Дай мені три.
— Якщо тобі трапиться хлопець, якому відірвало ногу, швидко перев'яжи її чимтугіше над коліном, щоб спинити кровотечу.
— Спасибі, друже.
— Нема за що.
— Рушаймо,— мовив піхотний сержант. — Що швидше ми будемо рухатись, то більше в нас шансів пробитися.
Випадкові постріли з атомних рушниць обпалювали листя в них над головами, важкі снаряди з глухим чавканням струшували багно в них під ногами. Вони просувалися понад лінією вогню, поки стрілянина вщухла, тоді стали. Білл, єдиний не закутий ланцюгом, поповз на розвідку. Скидалося, що ворожа лінія тут не дуже укріплена, і він знайшов місце, на його погляд, найлегше для прориву. Потім він витяг з кишені міцний мотуз, знятий із однієї з коробок від солдатських раціонів.
Наклавши собі джгут вище правого коліна і міцно затягнувши його за допомогою палички, він проковтнув три таблетки. Тоді, ховаючис.ь за кущами, гукнув:
— Прямо вперед, а біля тих дерев зверніть праворуч. Гайда — бігом! Білл біг попереду, поки перший із бранців побачив позиції своїх. А тоді, з вигуком: "Що тут таке?" — рвонувся в густі чагарі.
— Чінгери! — заволав він і сів, прихилившись спиною до дерева. Ретельно прицілившись, Білл відстрелив собі праву ногу.
— Швидше! — закричав він і почув, як перелякані бранці метнулися крізь чагарі. Відкинувши пістолет, він кілька разів вистрелив із гвинтівки по деревах, після чого зіпнувся на ногу. З атомної рушниці вийшов чудовий костур, за допомогою якого він міг так-сяк дибати, та й дорога була недалека. Двоє солдатів, мабуть, новачки, а то б вони не висовувалися, вискочили з укриття і допомогли йому спуститися в шанець.
— Дякую, друзі,— задихаючись мовив він і повалився на долівку. — Війна — це справжнє пекло.
ЕПІЛОГ
За пагорбом заграла музика. Звуки бадьорого маршу відлунювали від скелястих круч і котилися ген-ген аж до зеленого тінистого гайка. З-за повороту, гордо ступаючи по пилюці, вийшла невеличка колона, яку очолював величний робот-оркестр. Сонце сяяло на його золотих кінцівках, розбризкуючи промені від мідних інструментів, з яких він енергійно видобував мажорні звуки. Маленький загін різноманітних роботів із брязканням котився за ним, а замикала колону самотня постать сивого сержанта-вербувальника, який ішов твердими кроками, видзвонюючи рядами медалей. Хоча дорога була рівна, сержант зненацька закульгав, спотикнувся і вилаявся з вишуканістю, виробленою роками практики.
— Стій! — скомандував він і, поки його загін гальмував, притулився до кам'яного муру понад шляхом і загорнув праву штанину.
Сержант свиснув, і один із роботів швидко підкотився до нього, подаючи ящик з інструментами. Сержант дістав з нього великий гайковий ключ і підтяг один з болтів на гомілці штучної ноги. Видавивши кілька крапель мастила на шарніри, він опустив штанину. Сержант випростався і помітив, що за муром в полі прокладає борозну робомул, за чепіги якого тримається кремезний селюк.
— Пива! — ревнув сержант: — І "Елегію космонавта". Робот-оркестр заграв приємну мелодію старої пісні, і, коли борозна дотяглася до межі поля, на мурі вже стояли два запітнілі кухолі пива.
— Дуже гарна музика,— зауважив орач.
— Випий пива за компанію,— мовив сержант, струшуючи в кухоль порошок із пакуночка, схованого в руці.
— Не заперечую, сьогодні справжнє п...
— Скажи пекло, синку. Я чув це слово раніше.
— Мама не любить, коли я вживаю непристойні слова. Ну й довгі у вас зуби, містере.
Сержант клацнув іклом.
— Такий великий хлопець, як ти, не повинен боятися непристойних слів. Якби ти служив в армії, то міг би говорити "пекло" чи навіть "говнюк" — коли завгодно.
— Не думаю, що мені захочеться вимовляти такі слова,— його щоки запашіли під глибокою засмагою. — Дякую за пиво, а тепер мені треба орати далі. Мама наказувала, щоб я ніколи не розмовляв із солдатами.
— Твоя мама має слушність — більшість із них брудні, лайливі пияки. Слухай, хочеш, я покажу тобі знімок робомула, який може працювати тисячу годин без змащення?
Сержант відвів назад руку, і робот вклав у неї діаскоп.
— Це, мабуть, здорово! — фермер підніс окуляри до очей, заглянув у них і почервонів ще дужче. — Це не мул, містере, там дівчина і її одяг...
Сержант рвучко потягся і натис ручку на кришці діаскопа. Щось у ньому клацнуло, і фермер завмер, задубілий і знерухомілий. Він не поворухнувся, коли сержант забрав машинку з його паралізованих пальців.
— Візьми це перо,— мовив сержант і пальці парубка зімкнулися на ньому. — Тепер ти підпишеш цей бланк, ось тут, де зазначено — підпис рекрута.
Перо зашкрябало, і раптом десь поблизу пролунав пронизливий зойк.
— Мій Чарлі! Що ви робите з моїм Чарлі! — стара сива жінка голосила, шкандибаючи з-за пагорба.
— Твого сина зараховано на службу для більшої слави імператора,— мовив сержант і махнув рукою роботові-кравцеві.
— Ні, прошуі — благала жінка, хапаючи сержанта за руку і зрошуючи її сльозами.