Плюшеве ведмежатко

ГАРРІ ГАРРІСОН

ПЛЮШЕВЕ ВЕДМЕЖАТКО

Harry Harrison. Always Do What Teddy Says. 1965

Анотація

Майбутнє. Для виховання дітей з дитинства використовуються іграшки, які пояснюють, що таке добре, а що — погано, що можна і що не можна, відповідають на всі питання малюків. А якщо батьки не згодні з таким вихованням?

Маленький хлопчик спав у своєму ліжечку. Штучне місячне світло лилося в широке вікно спальні, освітлюючи блідим сяйвом безтурботне обличчя.

Однією рукою хлопчик обіймав плюшеве ведмежатко, міцно притискуючи іграшкову круглу голову з чорними очима-гудзичками до щоки. Його батько і високий чоловік з чорною бородою, безшумно і обережно рухалися по килиму спальні до ліжечка.

— Витягни ведмежа з-під руки, — прошепотів бородань, — і підсунь інше.

— Ні, він прокинеться і почне плакати, — так само тихо відповів батько Деві. —Не заважай мені, я зроблю так, як потрібно.

Обережним рухом він поклав ще одне плюшеве ведмежатко поряд з хлопчиком, і тепер дві іграшки лежали по обидві сторони ніжного обличчя. Потім батько підняв руку дитини і взяв перше ведмежа. Хлопчик заворушився, але не прокинувся. Він перекинувся на інший бік, обійняв тільки що підкладену іграшку, притиснув до щоки — і через декілька секунд його дихання знову стало глибоким і розміреним. Батько дитини підніс до губ палець, бородатий чоловік кивнув на знак згоди — і обоє вийшли з дитячої кімнати нечутними кроками та беззвучно зачинили за собою двері.

— Тепер за роботу, — сказав Торренс, простягаючи руку за плюшевим ведмежатком.

Його тонкі червоні губи різко виділялися на тлі бороди. Ведмежатко ворухнулося у нього в руках, намагаючись вирватися, і темні очиці-гудзички зазиркали з боку в бік.

— Хочу назад до Деві, — вимовило плюшеве ведмежатко тоненьким голосочком.

— Віддай його мені, — сказав батько хлопчика. — Воно знає мене і не капризуватиме.

Батька звали Н'юмен, і він, як і Торренс, був доктором політології.

Нині обидва доктори опинилися без роботи — уряд, незважаючи на їхні очевидні заслуги і наукові досягнення, не бажав приймати їх на службу. У цьому вчені були схожі один на одного; зовні ж вони зовсім відрізнялися. Торренс був невисоким, щільним і схожим на ведмедя, хоч і маленького.

Він увесь заріс чорним волоссям — пишна борода, що від вух спадала на груди, кисті рук, вкриті рослинністю, що повзла з-під рукавів сорочки.

Торренс був брюнетом, а Н'юмен — блондином; перший — низенький і щільний, другий — високий і худий. Н'юмен сутулився — характерна риса ученого, який звик працювати протягом багатьох годин за письмовим столом, — і вже почав лисіти, тонке волосся, що лишилося, кучерявилося золотавими вихрами, що нагадували кучерики хлопчика, який спав зараз у своєму ліжечку на другому поверсі.

Він узяв іграшкового ведмедика з рук Торренса і пішов до дверей. Там, в кімнаті з запнутими шторами на вікнах, їх чекав Ейгг.

— Давай швидше, — різко кинув Ейгг, коли вони увійшли до кімнати, і протягнув руку за плюшевим ведмежатком.

Ейгг завжди відрізнявся поспішністю і нестриманістю. Його широку об'ємну фігуру туго обтягував білий халат. Він не подобався Н'юмену і Торренсу, але обійтися без нього було неможливо.

— Навіщо так... – почав було Н'юмен, але Ейгг вже вихопив іграшку у батька дитини. – Йому не сподобається таке ставлення, я знаю!

— Відпустіть мене! Відпустіть мене.. — відчайдушно зойкнуло плюшеве ведмежатко.

— Це всього навсього машина, — похмуро відповів Ейгг, поклав іграшку на стіл обличчям вниз і протягнув руку за скальпелем. — Ти — доросла людина і повинен поводитися стриманіше, розумніше, стримувати свої емоції. А ти розчулився побачивши плюшевого ведмідя, згадавши, що в дитинстві у тебе був такий самий, друг і вірний супутник. Це всього лише механізм.

Швидким рухом він розсунув штучне хутро на спині плюшевого ведмежатка і доторкнувся до шва — в тільці іграшки відкрився широкий розріз.

— Відпустіть., відпустіть.. — благало ведмежатко, і лапи безпорадно сіпалися.

Торренс і Н'юмен зблідли.

— Господи..

— Емоції. Тримай себе в руках, — вимовив Ейгг і ткнув всередину розрізу викруткою.

Почулося клацання, і іграшка припинила рухатися. Ейгг почав відгвинчувати пластинку, що закривала доступ до складного механізму.

Н'юмен відвернувся і витер хусткою мокре від поту обличчя. Ейгг абсолютно правий. Треба тримати себе в руках, не піддаватися емоціям. Врешті-решт, це дійсно всього лише іграшка. Як можна втрачати контроль над собою, коли ризикуєш всім?

— Скільки часу тобі буде потрібно? — запитав він, дивлячись на годинник. Той показував рівно дев'яту вечора.

— Ми вже обговорювали це питання кілька разів, і це ніяк не може змінити стан справ.— Голос Ейгга був безпристрасним, позбавленим почуттів, — уся його увага зосередилася на механізмі всередині корпусу іграшкового ведмедика. Він вже зняв захисну пластинку і розглядав механізм через збільшувальне скло.

Я провів експерименти з трьома вкраденими плюшевими ведмежатками, фіксуючи час, витрачений на кожен етап роботи. У мої розрахунки не входить час, потрібний, щоб витягнути стрічку і вставити її назад, — для цього потрібно всього кілька хвилин. А ось на прослуховування стрічки і зміну запису на окремих ділянках піде трохи менше ніж десять годин. Мій кращий результат відрізнявся від гіршого всього на п'ятнадцять хвилин, що не має великого значення. І можна з упевненістю сказати.. А-а-а., ось вони.. — Ейгг замовк, обережно витягаючи крихітні бобіни з магнітною стрічкою, — що на усю операцію піде десять годин.

— Це занадто довго. Хлопчик зазвичай прокидається о сьомій ранку, і до цього часу треба встигнути повернути плюшеве ведмежатко на місце. Деві ні за яких обставин не повинен запідозрити, що іграшка була відсутня всю ніч.

— Відповідальність за цю частину операції лягає на тебе — вигадай щось. Я не можу поспішати і через це ризикувати зіпсувати роботу. А тепер мовчіть і не заважайте.

Обидва доктори політології сиділи і мовчки дивилися, як Ейгг вставляв бобіну в складний апарат, який був таємно зібраний в цій кімнаті. Нічого іншого їм не залишалося, оскільки вони зовсім нічого в цьому не розуміли.

— Відпустіть... — долинув з динаміка тоненький голосочок, потім почулися завади. — Відпустіть.., бззт.., ні, Деві, ти не повинен.., тату це не сподобається.., виделку потрібно тримати в лівій руці, ніж — в правій.., бззт.., тобі доведеться витерти.., хороший хлопчик, хороший хлопчик, хороший хлопчик...

Голосок шепотів і вмовляв; години минали одна за одною. Н'юмен вже кілька разів ходив на кухню за кавою, і перед світанком Торренс заснув у своєму кріслі і тут же прокинувся, винувато дивлячись на інших.

Один лише Ейгг продовжував працювати без найменших ознак втоми або напруги: його пальці рухалися точно і врівноважено, подібно до метронома. Тоненький голосочок линув з динаміка в тиші ночі, немов голос примари..

***

— Готово, — вимовив Ейгг, зашиваючи волохату тканину акуратними хірургічними стібками.

— Так швидко у тебе ще ніколи не виходило. — Н'юмен з полегшенням зітхнув. Він поглянув на екран, на якому була видна дитяча кімната. Хлопчик все ще спав — це було виразно видно в інфрачервоних променях. — Все гаразд.

Тепер ми зможемо без зусиль підмінити плюшеве ведмежатко. А зі стрічкою все гаразд?

— Так, ти ж чув. Сам ставив запитання і отримував відповіді. Я приховав всі сліди змін, і якщо ти не знаєш, де шукати, не знайдеш нічого. У іншому банк пам'яті і інструкції не відрізняються від інших таких же. Я змінив тільки одне.

— Сподіваюсь, ми ніколи не будемо змушені використати це, — прокоментував Н'юмен.

— Я навіть не підозрював, що ти такий сентиментальний.

Ейгг озирнувся і поглянув на Н'юмена. Лупа все ще стирчала у нього в оці, і збільшена в п'ять разів зіниця дивилася прямо в обличчя.

— Треба швидше покласти плюшеве ведмежатко на місце, — втрутився Торренс.

— Хлопчик тільки що поворушився.

***

Деві був хорошим хлопчиком, а коли підріс, став хорошим учнем місцевої школи. Навіть навчаючись, він не позбувся свого плюшевого друга і кожен вечір розмовляв з ним, особливо коли робив уроки.

— Скільки буде сім на сім, ведмедику? Волохата іграшка закотивши очі ляскала короткими лапами.

— Деві знає., не потрібно запитувати свого ведмедика, коли Деві знає сам.

— Знаю, звичайно, — просто хочу переконатися, що і ти знаєш.

Сім на сім буде п'ятдесят.

— Деві., правильна відповідь сорок дев'ять., тобі треба більше вчитися Деві., ведмедик дає хорошу пораду..

— А ось і обдурив тебе! — засміявся Деві. — Змусив дати вірну відповідь!

Хлопчик все легше обходив обмеження, введені в досить примітивний банк пам'яті робота, оскільки він дорослішав, а плюшевий ведмедик був розрахований на те, щоб відповідати на питання маленької дитини. Словарний запас іграшки і її світогляд були розраховані на малюків, тому що завдання плюшевих ведмежат полягало в тому, щоб навчити дитину правильно говорити, познайомити з історією, допомогти засвоїти моральні принципи, поповнити словарний запас, навчити граматиці і іншому, необхідному для проживання в людському суспільстві. Це завдання вирішувалося дуже рано, коли погляди дитини і її ставлення до життя тільки формувалися, а тому плюшеві ведмежатка говорили просто, обмежено. Проте таке виховання було дуже ефективним — діти назавжди запам'ятовували уроки, надані їм улюбленими іграшками. Врешті-решт діти переростали своїх улюбленців, і плюшевих ведмежаток викидали як непотрібних, але до цього часу робота вже була закінчена — дитячий світогляд сформований остаточно.

Коли Деві перетворився на Девіда і йому виповнилося вісімнадцять, плюшеве ведмежатко вже давно лежало за книжками на полиці. Воно було старим другом, і хоча Девід більше не мав потреби у ньому, ведмежатко все-таки залишалося другом, а від друзів не відмовляються. Втім, не можна сказати, що Девід замислювався над цією проблемою. Його плюшеве ведмежатко було усього лише ведмежатком, от і все.

Дитяча перетворилася на кабінет, ліжечко поступилося місцем звичайному ліжку, і після свого дня народження Девід складав речі, готуючись до від'їзду в університет. Він застібнув сумку і в цю мить почув дзвінок телефону.

Девід озирнувся і побачив на маленькому екрані обличчя батька.

— Девід...

— Так, тату?

— Ти не міг би зараз спуститися до бібліотеки? Є важлива справа.

Девід поглянув на екран уважніше і помітив, що вираз обличчя у батька був похмурим, наче той захворів.