Виходить, шо я помлився. – Ключник вийняв з-під пахви газету, яка мала свідчити, що він прийшов з вулиці. – Держи р-ранкову газету. Вважай, що я доставив її тобі ос-собисто.
– Іди ти під три чорти із своєю газетою. Чеши звідси, чуєш?!
Отже, викрутився! От що значить – заздалегідь підготувати шлях до відступу!
Вже біля дверей він промимрив:
– Кажу ж, старий: пробач. Нашшо гарячкувати. Я пішов.
Затуливши собою ручку дверей, натиснув на неї крізь згорнуту рукавичку, і – ось вона, воля! Ключник зачинив за собою двері.
В коридорі він зупинився, напружено прислухаючись, і почув, як власник номера виліз із ліжка, протьопав босоніж до дверей, грюкнув по них, перевіряючи, чи зачинені, і накинув ланцюжок. Ключник нерухомо простояв ще хвилин із п'ять. Головне зараз було знати – подзвонить цей тип черговому адміністраторові чи ні. Бо якщо подзвонить, Ключникові треба буде тікати в свій номер, перше ніж почнеться облава. Але за дверима було тихо. Отже, подумав Ключник, безпосередня небезпека минула.
Інша річ – як усе це обернеться пізніше.
Прокинувшись сонячного ранку, містер 641 згадає, що сталося вночі. І, напевно, замислиться над деякими дивними обставинами. Наприклад: як пояснити, що чоловік, помилково поткнувшись не в свій номер, зумів одімкнути двері ключем від іншого замка? А коли ввійшов – чому зупинився в темряві, не засвітив світла? І до того ж іще – Ключників переляканий, винуватий вигляд… Розумна людина, відтворивши в пам'яті цю сцену, може витлумачити її по-новому. В усякому разі, вона матиме досить підстав для того, щоб висловити своє обурення готельній адміністрації.
Що ж до адміністрації – в особі готельного детектива, – то вона зразу зметикує, про що йдеться. Буде проведена звичайна в таких випадках перевірка. Детектив побалакає з мешканцем номера 614, а якщо обставини дозволять, то й зведе обох пожильців віч-на-віч. Ті, звісно, скажуть, що вперше бачать один одного. Це не здивує охоронця, а тільки потвердить його підозру, що в "Сейнт-Грегорі" об'явився професійний готельний злодій. Всі служби будуть негайно попереджені і перше ніж Ключник встигне розгорнути свою діяльність, персонал готелю буде насторожі.
Може статися також, що адміністрація готелю зв'яжеться з місцевою поліцією. Та, в свою чергу, попросить ФБР дати відомості про всіх зареєстрованих готельних злодіїв, що перебувають зараз на волі. Надійде відповідний список, і в ньому, звісно, стоятиме ім'я Ключника Джуліуса Мілна. А до списку будуть додані фотографії – тюремні портрети в трьох ракурсах, з якими ознайомлять чергових адміністраторів, портьє і взагалі всіх, всіх, всіх.
Найрозумніше для нього зараз було б зібрати манатки й дати дропака. За годину він міг би залишити це місто за кормою.
Та зробити це було не так-то просто. Він уклав гроші в автомобіль, мотель, готельний номер, заплатив лахудрі-здирниці й був тепер на мілині. Тікати із Нового Орлеана з порожніми руками йому просто не можна: капіталовкладення повинні дати проценти. "Подумай, Ключнику, – сказав він собі. – Добре подумай".
Досі він обмірковував найгірший варіант. А тепер можна зважити шанси на успіх.
Навіть якщо цей найгірший варіант здійсниться, то не раніш як за кілька днів. Новоорлеанській поліції зараз не до нього. В ранковій газеті написано, що всі детективи без сну й перепочинку шукають винуватців дорожньої трагедії – подвійного вбивства, що розбурхало все місто. Отже, навряд чи поліція візьметься водночас розслідувати справу, яка грунтується тільки на умовиводах – адже злочину вчинено не було! Правда, вона обов'язково повернеться до цієї справи пізніше. Це ж бо – її хліб.
То скільки в нього ще є часу? Якщо без ризику – один день. Щонайбільше – два. Він зважив, прикинув… Начебто досить.
В п'ятницю вранці він замете за собою сліди й розпрощається з Новим Орлеаном.
Гаразд. Ухвалено й підписано. Але що робити зараз? Повертатись до номера на восьмому поверсі, відклавши все на завтра, чи діяти далі? Бажання поставити на сьогодні крапку було дуже сильне. В 641-му номері він таки здорово злякався; раніше – якщо бути чесним із самим собою – він реагував на такі речі куди спокійніше. Його власна кімната видавалася тепер Ключникові жаданим і затишним притулком. Але він похмуро сказав собі: ні, відступатись не можна. Колись він читав, що військових льотчиків, які зазнали аварії не з власної вини, відразу примушують знов підніматися в небо, щоб не дати розвинутися почуттю страху. Він, Ключник, мусить діяти за тим самим принципом.
Перший ключ з його колекції підвів його. Може, то був якийсь знак? Може, сама доля попереджала його, що він повинен змінити порядок і розпочати з кінця? Лахудра з Бурбон-стріт дала йому ключ від номера 1062. Подумати тільки! Тут є його щаслива двійка! Ключник подався службовими сходами нагору.
Айовець на ім'я Стенлі, жертва старого, як світ, обману, нарешті заснув. Він чекав на товстозаду блондинку спочатку нетерпляче, потім – потроху втрачаючи надію. Та минуло повних дві години, перше ніж він остаточно зрозумів, що його пошили в дурні. І тоді, неспроможний більше п'ясти очі в темряву, він перевернувся на бік і, поринув у глибокий п'яний сон.
Він не чув, як Ключник увійшов до його номера й заходився обережно й ретельно обстежувати його. Він міцно спав, поки Ключник видобував з його гамана гроші й ховав у кишеню годинник, перстень, золотий портсигар і запальничку до пари, діамантові запонки. І він навіть не поворухнувся, коли Ключник відчинив двері й вислизнув із номера.
Був уже пізній ранок, коли айовець Стенлі прокинувся, й минула ще година, перше ніж до затуманеної алкоголем свідомості коханця-невдахи дійшло, що його обікрадено. Коли ж він, і так уже ніби обпльований після вчорашньої пригоди, збагнув справжні розміри катастрофи, то не витримав – опустився в крісло й зарюмсав, мов дитина.
А Ключник на той час уже надійно сховав свою здобич.
Вибравшись із номера 1062, Ключник вирішив, що далі, випробувати долю небезпечно, бо вже розвиднілося. У своєму номері він порахував гроші. Непоганий вилов: дев'яносто чотири долари. п'ятірками й десятками, банкноти не нові, отже, на слід навести не можуть. Задоволено всміхаючись, він поклав гроші в свій гаман.
З годинником та іншими речами справа була складніша. Спочатку він вагався – брати їх чи ні, але спокуса була надто велика. А тепер, ясна річ, у готелі вдарять на сполох – і не пізніш, як сьогодні. Втративши гроші, людина починає думати, де й як це могло статись; та коли зникають коштовності, зразу стає ясно, що це – крадіжка. Отже, тепер поліція, мабуть, зацікавиться його персоною раніше, ніж він гадав. Хоча – хтозна!.. Успіх додав йому снаги, і він ладен був іти на ризик.
Серед Ключникових речей у "Сейнт-Грегорі" була невеличка валізка – супутник поважного бізнесмена. З цією валізкою можна було виходити з готелю, не привертаючи нічиєї уваги. Ключник склав у неї вкрадені коштовності, заразом підрахувавши, що підпільний скупник (а він мав адресу надійного гендляра) дасть йому за них, напевно сотню доларів – хоча справжня їх ціна куди вища.
Він посидів трохи, чекаючи, доки готель прокинеться й у. вестибюлі стане більш-менш людно. Потім з'їхав ліфтом униз і, вийшовши з валізкою із готелю, попрямував на Кенел-стріт, до автостоянки, де напередодні ввечері залишив свою машину. Звідти, ретельно додержуючись усіх правил вуличного руху, поїхав до мотелю на Шеф-Мантерському шосе. По дорозі зробив одну зупинку: підняв капот і, вдаючи, ніби лагодить щось у двигуні, видобув ключ від своєї кімнати з повітряного фільтра карбюратора. В мотелі він пробув рівно стільки, скільки треба було для того, щоб перекласти коштовності в іншу валізку й замкнути її. Повертаючись назад, повторив пантоміму з піднятим капотом і заховав ключ. Коли він вийшов з машини, – поставивши її вже на іншу автостоянку, – то ні при ньому, ні в його номері в "Сейнт-Грегорі" не лишалося жодної речі, яка б свідчила про його причетність до крадіжки.
Веселий і вдоволений, він вирішив поснідати в кав'ярні "Сейнт-Грегорі".
А коли виходив звідти, побачив герцогиню Кройдонську.
За мить до того вона велично виступила з ліфта у вестибюль. Її бедлінгтонські тер'єри – троє з одного боку, двоє з другого – щосили рвалися вперед. Герцогиня стримувала їх твердо і владно, хоч думки її явно були десь далеко, а очі дивились у простір, неначе крізь стіни готелю. Як завжди, вона вражала своєю гордовитою поставою, і тільки спостережлива людина помітила б сліди тривоги й утоми на її обличчі – сліди, що їх не могли приховати ні косметика, ані граничне напруження болі.
Ключник став, як укопаний, і спочатку навіть не повірив власним очам. Та ні, він не помиляється: перед ним справді герцогиня Кройдонська! Завзятий читач газет і журналів, він сотні разів бачив її фотографії. Отже, герцогиня мешкає в одному з ним готелі!
Думки вихорем закрутилися в Ключниковій голові. Колекція коштовностей герцогині Кройдонської була однією з найбагатших у світі – про неї розповідали казки. І хоч би де герцогиня з'являлася, якась частина тієї колекції сяяла на її особі. Ось і тепер – він аж звузив очі, побачивши її персні й сапфірову брошку, якій, мабуть, не складеш ціни. А ця звичка означає, що герцогиня завжди возить із собою торбинку з прикрасами – коли не всіма, то, принаймні, найулюбленішими.
У Ключниковім мозку визрівала ідея – шалена, зухвала, фантастична… А чи справді фантастична?
Він не зводив з герцогині очей, поки вона, пропливши слідом за своїми тер'єрами через вестибюль "Сейнт-Грегорі", не зникла на залитій сонцем вулиці.
2
Гербі Чендлера в цю ранню пору привели до "Сейнт-Грегорі" не службові, а особисті інтереси.
Серед "лівих" джерел прибутку старшого розсильного було й таке, що в готелях, де його практикують, має назву "гендель недопитками".
В мешканців готелю, що приймають гостей у своїх номерах або п'ють самі, іноді на час від'їзду лишаються пляшки з недопитим спиртним. Спаковуючись, постояльці здебільшого не забирають їх із собою: бояться, що пляшки поб'ються, чи не хочуть платити за понаднормовий авіабагаж. Але – така вже людська психологія – майже ні в кого з них не здіймається рука вилити залишки доброго трунку, тож пляшки з недопитками лишають на туалетних столиках звільнених номерів.
Якщо коридорний, прийшовши по валізи, помічає ці залишки, то за кілька хвилин повертається й забирає їх.