Всі знали, що ця радість поширюється по всьому флоту. За дві години Гірон почав вводити у Хмари окупаційні сили, керуючись променями радара з Талларни. Половина кораблів залишилася зовні на випадок засідки.
– Тепер немає сумніву, що вони справді здалися, – повідомив він Ґордону. – Авангард повідомляє, що всі кораблі Ліґи вже сіли і роззброюються. – Він додав: – Я залишу ескорт для "Етне". Я знаю, як вам хочеться повернутися на Троон. Ґордон відповів:
– Нам не потрібно ескорту. Валь Марланн, ми вирушаємо негайно.
"Етне" рушила у довгий зворотний шлях через всю Галактику до Канопуса. Але за півгодини Ґордон віддав нове розпорядження:
– До Сонця, а не до Канопуса. Наш порт призначення – Земля.
Хелл Беррел вражено запротестував:
– Але, принце, весь Троон очікує на ваше повернення! Вся Імперія, кожна людина в ній збожеволіє від радості до цього часу, чекаючи, щоб привітати вас! Ґордон похитав головою.
– Я не йду зараз на Троон. Везіть мене на Землю.
Вони дивилися на нього здивовано, не розуміючи. Але Валь Марланн віддав розпорядження, і корабель трохи змінив курс, щоб попрямувати до далекої жовтої іскри Сонця.
Години, поки "Етне" мчав на північ, Ґордон сидів біля ілюмінатора, похмуро дивлячись у нього, занурений у дивне, втомлене заціпеніння. Нарешті він повертається на Землю, до свого власного часу і світу, до власного тіла. Тільки тепер він міг виконати обіцянку, дану Зарт Арну.
Він глянув на яскраво сяючі зірки Галактики. Далеко-далеко на заході блищав маяк Канопуса. Він подумав про Троон, про мільйони тріумфуючих там людей.
– Все це скінчилося для мене, – похмуро сказав він собі. – Скінчено назавжди.
Він подумав про Ліанну, і хвиля сліпого відчаю знову піднялася у його душі. З цим теж було покінчено назавжди.
Хелл Беррел увійшов і сказав:
– Вся Імперія, вся Галактика салютують на вашу честь, принце! Хіба можна йти на Землю, коли всі чекають вас?
– Так треба, – наполегливо відповів Ґордон, і високий антарієць спантеличено вийшов.
Він спав, прокидався і знову спав. Час наче втратив будь-який сенс. Скільки днів минуло, поки попереду не з'явився знайомий жовтий диск Сонця!
"Етне" знижувалася до старої зеленої Землі, до освітленої східної півкулі.
– Сідайте у моїй лабораторії в горах – Хелл знає де це, – сказав Ґордон.
Вежа у вікових снігових Гімалаях була такою ж, якою він залишив її, – як давно це було! "Етне" м'яко опустилася на маленьке плато.
Ґордон глянув на своїх здивованих друзів.
– Я піду ненадовго до своєї лабораторії, і зі мною вирушить тільки Хелл Беррел. – Він повагався, потім запропонував: – Давайте потиснемо руки. Ви стали мені найкращими друзями.
– Принц Зарт, це схоже на прощання! – стривожено запротестував Валь Марланн. – Що ви хочете там робити?
– Зі мною нічого не станеться, обіцяю вам, – відповів Ґордон з легкою посмішкою. – Я повернуся за кілька годин.
Вони потиснули йому руку і мовчки дивилися вслід, коли він і Хелл Беррел вийшли на морозне, колюче повітря.
У вежі Ґордон попрямував вгору, до лабораторії з скляними стінами, де знаходилися дивні інструменти, споруджені справжнім Зарт Арном і Вель Квеном. Він прокрутив подумки все, що старий вчений говорив йому про роботу підсилювача і передавача, і якомога ретельніше перевірив інструменти. Хелл Беррел стежив за ним з подивом і занепокоєнням. Нарешті Ґордон звернувся до нього.
– Хелл, мені буде потрібна ваша допомога. Я хочу, щоб ви зробили все так, як я скажу, навіть якщо не розумієте цього. Ви згодні?
– Ви знаєте, що я виконаю будь-який ваш наказ, – палко відповів високий антарієць. – Але все ж я дуже хвилююся за вас!
– Нема причин, за кілька годин ви полетите назад до Троону, і я буду з вами, – відповів Ґордон. – Тепер чекайте.
Він надів шолом телепатичного підсилювача. Переконався, що обрано індивідуальну частоту мозку Зарт Арна, як вчив його Вель Квен. Потім включив апарат.
Ґордон став думати. Він зосередив свої думки, щоб відправити посилену апаратом думку крізь безодню простору-часу, від одного мозку до іншого.
"Зарт Арн! Зарт Арн! Чи чуєте ви мене?"
Думки у відповідь не було. Знову і знову повторював він уявний виклик, але безрезультатно. Подив і тривога охопили Ґордона. Він спробував знову, за годину, але безуспішно. Хелл Беррел спантеличено чекав. Потім, вже за чотири години, він у відчаї зробив ще одну спробу:
"Зарт Арн, чи чуєте ви мене? Говорить Джон Ґордон!"
І на цей раз слабо і далеко через неймовірну прірву часу в його мозку виникла думка-відповідь.
"Джон Ґордон! Господи, я довгі місяці чекаю і не знаю, що сталося! Чому говорите ви, а не Вель Квен"
"Вель Квена вбито, – швидко відповів Ґордон. – Вбито солдатами Ліґи невдовзі після того, як ми провели обмін". Він пояснив поспішно:
"Була галактична війна між Хмарою та Імперією. Я був залучений у неї, не міг повернутися на Землю. Мені довелося стати вами і нікому не говорити, як я і обіцяв. Одна людина дізналася про моє самозванство, але вона мертва, і ніхто більше цього не знає".
"Ґордон! – думка Зарт Арна була гарячковою, збудженою. – Ви могли залишитися у моєму тілі, у моєму становищі, але не зробили цього! – Він продовжував збуджено: – У мене тут теж були неприємності. Мене помістили тимчасово до госпіталю, оскільки я не пам'ятав вашого минулого". Ґордон сказав йому:
"Зарт, я думаю, що зможу налагодити роботу передавача для обміну тілами, так, як Вель Квен пояснив мені. Скажіть мені, чи правильно я все зрозумів". Він подумки пробіг подробиці роботи передавача, і Зарт Арн відповів йому, загалом підтверджуючи, іноді поправляючи.
"Добре, я готовий до обміну, – сказав нарешті Зарт Арн. – Але хто буде працювати з передавачем, якщо Вель Квен помер?"
"У мене тут є друг, Хелл Беррел, – відповів Ґордон. – Він не знає, що ми робимо, але я можу показати йому, як включити апарат".
Він перестав зосереджуватися і обернувся до стривоженого антарійця, який мовчки стежив за ним.
– Хелл, тепер мені потрібна ваша допомога, – сказав Ґордон. – Дивіться. – Він вказав на перемикачі. – Коли я дам знак, ви повинні включити їх ось у такій послідовності.
Хелл Беррел уважно слухав, потім розуміюче кивнув:
– Добре. Але що воно зробить з вами?
– Не можу вам сказати, Хелл. Але шкоди мені не буде, обіцяю.
Він міцно стиснув руку антарійця, потім знову надів шолом і послав думку:
"Ви готові, Зарт? Якщо так, я дам сигнал". "Готовий, – відповів Зарт Арн. – І, Ґордон, перш ніж попрощатися, дякую вам за все, що ви для мене зробили!"
Ґордон підняв руку, подаючи знак. Він почув, як Хелл включає рубильники. Передавач загудів, і Ґордон відчув, як його розум спрямовується у зяючу чорноту…
Повернення на Землю
Ґордон повільно отямився. Голова його боліла. Він поворухнувся, потім відкрив очі. Він лежав у знайомій кімнаті, у знайомому ліжку. Це була його маленька нью-йоркська квартира, темна кімнатка, яка видавалася тепер маленькою і тісною. Тремтячою рукою він включив світло і невпевнено вибрався з ліжка. Він глянув у високе дзеркало на стіні. Він знову був Джоном Ґордоном! На нього дивилася сильна, кремезна постать і засмагле обличчя Джона Ґордона замість різких рис і високої постаті Зарт Арна. Ґордон відчув раптом запаморочливе здивування, яке приголомшило його до глибини душі. "Чи не сон все це? Чи не було все це галюцинацією, породженою моїм мозком?" Він відкинув цю думку. Він знав більше. Яким би все це не було дивним і незвичним, це не сон! Він підійшов до вікна і глянув на мерехтливі вогні Нью-Йорка. Яким маленьким, старим, тісним здавалося йому тепер місто, коли думки його ще були наповнені пишністю Троона!Сльози затуманили йому очі, коли він подивився на зоряне небо. Туманність Оріона була лише зірочкою, підвішеною до поясу цього гіганта-сузір'я. Мала Ведмедиця рухалася до полюса. Низько над верхівками дахів блимало біле око Денеба.
Йому не було навіть видно Канопуса, що стояв низько над горизонтом. Але його думки полетіли крізь безодню простору і часу туди, до чарівних башт Троона.
– Ліанно! Ліанно! – прошепотів він, і сльози потекли по його обличчю.
Повільно, поки йшли ці нічні години, Ґордон готувався до іспиту, яким повинен був стати залишок його життя.
Непрохідна прірва простору і часу назавжди відділила його від єдиної дівчини, яку він коли-небудь кохав. Він не забуде, не хоче забувати. Але він повинен прожити це життя, яке йому дісталося.
Наступного ранку він пішов на роботу. Він згадав, як йшов звідти кілька тижнів тому, охоплений полум'яним тремтінням можливої пригоди.
Начальник відділу зустрів Ґордона з подивом:
– Ґордон, чи почуваєте ви себе досить добре, щоб повернутися до роботи? Я радий, якщо так.
Ґордону потрібно було говорити обережно. Він не знав, що трапилося з Зарт Арном в його оболонці за ці тижні.
– Я думаю, що можу повернутися до роботи, – повільно вимовив він.
– Доктор Вілліс повинен спочатку оглянути вас, – сказав його співрозмовник. – Але коли ви йшли з госпіталю, він говорив, що ви скоро зможете зовсім видужати.
Ґордон згадав Вілліса, головного лікаря компанії, який піднявся йому назустріч, посміхаючись, коли він увійшов.
– Ґордон, як ви себе почуваєте? Чи минула ваша амнезія?
Ґордон кивнув.
– Так, я тепер цілком згадав своє минуле. Він відразу здогадався, що незнання Зарт Арном цього світу призвело його ненадовго до психіатричного госпіталю і що Вілліс лікував його від амнезії.
– Я дуже радий, – говорив Уілліс. – Я боявся спочатку, що ви закінчите так само, як та дівчина з сусідньої палати, – пам'ятаєте, Рут Аллен. Вона збожеволіла від шоку і лежала у перманентній комі.
– Я вже цілком здоровий, доктор, – повторив Ґордон. – Я хотів би повернутися до роботи.
Тільки робота утримувала Ґордона від повного відчаю у наступні дні. Вона була для нього тим, чим для інших стає алкоголь або наркотики. Деякий час саме вона не давала йому згадувати.
Але одного разу вночі він пригадав усе. Він лежав без сну, дивлячись у вікно на блискучі зірки, які для очей його розуму завжди будуть могутніми сонцями. І весь час образ Ліанни майорів перед ним.
За кілька днів начальник сказав йому:
– Ґордон, я боявся, що хвороба завадить вам працювати. Але ви працюєте добре, і я думаю, що незабаром ви станете помічником завідувача відділом.
Ґордону захотілося вибухнути божевільним сміхом, такою фантастичною була ця пропозиція.