Раптом у передніх рядах закричали:
– Піхота!.. Піхота!..
Я машинально взяв рушницю до бою, гадаючи, що показались австріяки. Але, крім пагорка й ріденьких кущів, поперед нас не було нічого. Натомість на тлі гарматного грому, на який ми вже не зважали, залунав тріск, немов від краплистого дощу, тільки набагато дужчий.
– До бою! – закричав хтось попереду протяглим голосом.
Я відчув, як серце моє на хвилину зупинилось – не від страху, а немов у відповідь на цю команду, яка ще з дитинства так сильно на мене впливала.
Незважаючи на марш, у шеренгах всі пожвавішали. Частували один одного вином, оглядали зброю, казали, що за півгодини увійдемо в вогонь, а головне – якнайдошкульніше глузували з австрійців, яким у той час не щастило.
Хтось почав посвистувати, хтось стиха заспівав; навіть стримана поважність офіцерів розтала, змінившись товариською доброзичливістю. Лише команда: "Смирно!" – заспокоїла нас.
Ми замовкли й вирівняли трохи розладнані ряди. Небо було чисте, лише подекуди на ньому біліли нерухомі хмарки; на кущах, повз які ми проходили, не ворушився жоден листок; над полем, порослим молодою травичкою, примовкли налякані жайворонки. Чути було тільки важке гупання чобіт, швидке дихання, часом брязкіт рушниць, що стикалися в тісних шеренгах, та гучний голос майора, що їхав конем попереду і щось говорив до офіцерів. А там, ліворуч, шаленіли гармати та лив дощ пострілів з рушниць.
Хто не чув такої бурі під ясним небом, брате Каце, той не знає справжньої музики!.. Пам'ятаєш, як дивно тоді було нам на душі?.. Не страх, а так, щось ніби смуток і цікавість…
Флангові батальйони відходили од нас все далі; нарешті, правий зник за пагорком, а лівий за кілька сажнів од нас пірнув у широкий яр, відкіля лише вряди-годи поблискувала хвиля його багнетів. Кудись поділися гусари й гармати, зник резерв, що тягся позад нас; залишився тільки наш батальйон, який спускався з одного пагорка, щоб вийти на другий, ще вищий. Лише час від часу з передової лінії, з тилу або з флангів надлітав верхівець з запискою або з усним розпорядженням до майора. Це просто диво, що від стількох розпоряджень у нього не замакітрилось у голові!
Нарешті, десь о дев'ятій, ми вийшли на останній пагорок, порослий густим чагарником. Тут пролунала нова команда, і взводи, що йшли один за одним, почали шикуватися в ряд. А коли ми спинились на верху пагорка, нам наказали пригнутись і опустити багнети, а потім стати на коліно.
І тоді (пам'ятаєш, Каце?) Кратохвіль, що стояв навколішки поперед нас, просунув голову між дві молодих сосонки й тихо промовив:
– Гляньте-но!..
Від підніжжя пагорка на південь, до самого обрію, простяглась рівнина, а на ній – немов ріка білого диму на кілька сот кроків завширшки, а завдовжки – хіба я знаю! – може, на цілу милю.
– Стрілецькі цепи!.. – сказав старий унтер-офіцер.
По обидва боки тієї ріки видно було кілька чорних та кільканадцять білих хмар, що стелились по землі.
– То батареї, а то горять села… – пояснив унтер-офіцер.
Придивившись уважніше, можна було помітити по обидва боки довгої смуги диму прямокутні плями: темні ліворуч, білі праворуч. Вони були схожі на великих їжаків з блискучими голками.
– То наші полки, а то австрійські… – промовив унтер-офіцер. – Ну-ну!.. Сам штаб їх краще не бачить…
З тієї довгої ріки диму до нас долітала безнастанна тріскотнява рушничної стрілянини, а в білих хмарах шаленіла гарматна буря.
– Пхе! – озвався тоді ти, Каце. – І це називається битва?.. Подумаєш, є чого боятись…
– Зажди-но, зажди… – пробурмотів унтер-офіцер.
– Приготуватись до бою! – залунала команда по шеренгах.
Не встаючи з колін, ми почали добувати з ладівниць та надкушувати патрони[42]. Задзвеніли сталеві шомполи, заклацали курки… Ми підсипали на полички пороху, і знов запанувала тиша.
Навпроти нас, приблизно за верству, було два пагорки, а між ними дорога. Я помітив, що на її жовтій смузі з'явилися якісь білі цятки, які незабаром злилися в білу лінію, а потім у білу пляму. Одночасно з балки, що лежала за кількасот кроків від нас, вийшли солдати в синіх мундирах і утворили синю колону. В цю хвилину праворуч від нас гримнув постріл з гармати, і над білим австрійським загоном зависла сива хмарка диму. За кілька хвилин – знову постріл, і знову хмарка над австрійцями. Півхвилини – і знову постріл, і знову хмарка…
– Herr gott![43] – вигукнув старий унтер-офіцер. – Ну й стріляють же наші! Там або Бем[44], або сам диявол командує!..
З того часу наші гармати не переставали бити, аж земля двигтіла, проте біла пляма на дорозі росла та й росла. Одночасно на протилежному пагорку показався димок, і в бік нашої батареї з гурчанням полетіла граната. Другий димок… третій… четвертий…
– Хитрі, бестії! – пробурмотів унтер-офіцер.
– Батальйон!.. Вперед марш! – громовим голосом крикнув наш майор.
– Рота!.. Вперед марш!.. Взвод!.. Вперед марш!.. – на різні голоси повторювали офіцери.
Нас знову перешикували: чотири середні взводи залишалися позаду, чотири пішли вперед – праворуч і ліворуч. Ми підтягли ранці і взяли рушниці, кому як було зручно.
– Ну, котись з гори, на багнет австрійця бери! – крикнув ти тоді, Каце.
В цю мить над нашими головами пролетів снаряд і гучно розірвався десь позаду.
Тоді у мене зринула дивна думка: чи битви – то не галасливі комедії, що їх війська влаштовують на втіху народам, без шкоди для себе?.. Бо картина, яку я тоді спостерігав, була урочисто пишна, але зовсім не страшна.
Ми зійшли вниз на рівнину." Від нашої батареї прискакав гусар з донесенням, що одна гармата пошкоджена. В цей час ліворуч від нас упав снаряд, зарився в землю, але не вибухнув – Починають клювати нас, – сказав унтер-офіцер.
Другий снаряд розірвався над нашими головами, і один з осколків упав Кратохвілеві під ноги. Він зблід, але засміявся.
– Ого-го!.. – загукали в шеренгах.
У взводах, які йшли поперед нас за якихось сотню кроків ліворуч, сталося замішання. А коли колона пройшла далі, ми побачили двох солдатів: один лежав ниць, рівний, як струна, а другий сидів, тримаючись руками за живіт.
Запахло пороховим димом. Кац щось сказав мені, але я не розібрав, у правому вусі в мене зашуміло, немов туди потрапила вода.
Унтер-офіцер пішов праворуч, ми за ним. Наша колона розгорнулася в дві довгі лінії. Сот за два кроків поперед нас заклубився дим. Сурми заграли якийсь сигнал, але я не розібрав який, натомість добре чув тонкий свист над головою й коло лівого вуха. За кілька кроків передо мною щось ударило в землю й засипало мені піском обличчя й груди. Мій сусід вистрілив; два солдати позад мене, майже спираючись рушницями на мої плечі, теж бахнули один за одним. Оглушений дорешти, вистрілив і я… Потім зарядив рушницю і знов вистрілив… Попереду валялися каска й рушниця, але дим став такий густий, що далі вже нічого не було видно. Я тільки бачив, як Кац, мов ошалілий, безупинно стріляв, а в куточках його рота виступила піна.
В вухах мені так зашуміло, що я вже не чув ні стрілянини з рушниць, ні гуркоту гармат.
Нарешті, дим став такий густий і нестерпний, що мені захотілось за всяку ціну вибратися з нього. Я подався назад, спочатку повільно, а потім бігом, і з здивуванням помітив, що й інші роблять те саме. Замість двох розтягнених ліній я побачив безладні юрби втікачів. "Якого вони чорта втікають?.." – думав я, біжачи все швидше. Це вже був но біг, а кінський галоп. Спинились ми на середині пагорка й побачили, що наше місце на рівнині зайняв якийсь інший батальйон, а з вершини пагорка б'ють гармати.
– По резервах б'ють!.. Вперед, мерзотники!.. Свині вам пасти, сучі сини!.. – кричали чорні від диму, озвірілі офіцери, шикуючи нас знову в шеренги і гамселячи плазом шабель кожного, хто потрапляв під руку.
Майора серед них не було.
Поступово перемішані під час втечі солдати познаходили свої взводи, втікачів повернули назад, і в батальйоні знов запанував порядок. Проте чоловік сорок в рядах не було.
– Куди ж вони розбіглися? – спитав я унтер-офіцера.
– Еге ж, розбіглися, – похмуро відповів він.
Мені було страшно подумати, що вони загинули.
З вершини пагорка спустилося два їздових, кожен ведучи за повід нав'юченого коня. Навпроти них вибігли наші унтер-офіцери й незабаром повернулися з пачками патронів. Я взяв вісім штук, бо стільки їх бракувало в моїй ладівниці, і здивувався: яким чином я міг їх загубити?
– А ти знаєш, – сказав мені Кац, – що вже дванадцята година?..
– А ти знаєш, що я нічого не чую? – відповів я.
– Йолопе! Ти ж чуєш, що я кажу?..
– Так, але гармат не чую… Ні, чую! – додав я, прислухавшись. Грім гармат і тріскотнява рушниць злилися в одне страшне ревіння, яке вже не глушило, а приголомшувало. Мені раптом стало все байдуже.
Приблизно за півверстви поперед нас бовваніла широка смуга диму, яку вряди-годи розривав вітер. Тоді на якусь хвилину можна було бачити довгу шеренгу ніг або касок та поблискуючі багнети. Над тією смугою і над нашою колоною посвистували снаряди, якими обмінювались угорська батарея, що стріляла через наші голови, й австрійська, що відповідала з протилежних пагорків.
Ріка диму, що тяглася через рівнину на південь, клубочилася тепер ще дужче й сильно вигиналась. Там, де перемагали австрійці, вона вигиналась більш у лівий, де угорці – більш у правий бік; однак загалом вона більше випиналась у правий, отже, можна було вважати, що наші відтискають австрійців. По всій рівнині стелився легенький блакитний туман.
Дивна річ: гуркіт тепер був дужчий, ніж спочатку, але я його не помічав; щоб його почути, треба було добре напружувати слух. Тим часом я виразно чув подзенькування шомполів та клацання курків.
Прискакав ад'ютант, заграли сурми, офіцери почали промовляти до солдатів.
– Хлопці! – кричав на все "горло наш поручник, який недавно втік із семінарії. – Ми одійшли, бо пруссаків було більше, а тепер ударимо на них збоку, он на оту колону, бачите?.. Зараз нас підтримає третій батальйон і резерв…
Хай живе Угорщина!..
– Я теж хотів би пожити… – пробурмотів Кратохвіль.
– Пів-оборота вправо, марш!..
Так ми йшли кілька хвилин, потім повернули пів-оборота вліво й почали спускатись на рівнину, щоб вийти у фланг колоні, яка билася перед нами.