Черниця

Дені Дідро

Сторінка 27 з 29

Боюся, щоб він ще не погіршав. Вона не створена для чернецтва. І так воно рано чи пізно буває, коли людина опирається природному потягу – через цей примус її пристрасті збочують і стають тим шаленішими, чим вони безглуздіші. Це – ознаки божевілля.

– Вона божевільна?

– Так, і дедалі стан її погіршуватиметься.

– І, по‑вашому, така доля чекає всіх, хто вступив у чернецтво, не маючи до нього покликання?

– Ні, не всіх. Дехто помирає ще перед тим, як збожеволіти, дехто, у кого вдача гнучка, скоряється згодом, а декого якийсь час підтримують невиразні надії.

– Які ж надії можуть бути в черниці?

– Які? Передусім надія зректися обітниці.

– А коли цієї надії вже немає?

– Тоді сподіванка на те, що колись брама лишиться незамкнена, що люди відкинуться навіженства – ховати живцем у домовинах молоді істоти, і монастирі будуть скасовані; що в монастирі пожежа станеться, що монастирські мури впадуть, що хтось порятує. Усі ці припущення рояться в голові, про них думають, дивляться без ніякого наміру, гуляючи в саду, чи ж дуже високі мури, а в келії беруться за ґратки й похитують злегка, ніби мимохіть. Якщо вікно на вулицю, то поглядають на неї, і коли там проходить хто‑небудь, серце починає тріпотіти, зривається з уст глухе зітхання. Коли здіймається якесь заворушення, що про нього чутка долинає аж у монастир, знову‑таки надіються; сподіваються хвороби, через яку можна зблизитися з ким‑небудь або й поїхати лікуватись на води.

– Правда, правда! – скрикнула я. – Ви читаєте в глибині мого серця. Я творила й досі творю собі ілюзії.

– І коли ці ілюзії зникають від роздумів, – адже цей рятівничий чад, що його серце напускає до розуму, час від часу розвіюється, – отоді бачать усю безодню своїх злигоднів, тоді ненавидять самих себе, ненавидять інших, плачуть, стогнуть, кричать, почувають, що наближається розпач. Тоді одні кидаються навколішки перед настоятелькою і в неї шукають розради; інші вклякають у келії або біля підніжжя олтарів і прикликають небо на допомогу; ще інші шукають глибокого колодязя, високих вікон, мотузки й знаходять їх іноді; дехто, промучившись довго, заходять у якесь отупіння й лишаються недоумками; хтось, у кого організм кволий і тендітний, поволі гине від виснаження, а в декого організм збурюється, уява тьмариться, і вони божеволіють. Найщасливіші з них ті, у кому ці утішні ілюзії відроджуються й колисають їх аж до могили; їхнє життя минає в змінах – то замилування, то розпачу.

– А найнещасніші ті, – додала я, глибоко зітхнувши, – хто послідовно проходить усі ці етапи… Ох, панотче, як гірко мені від ваших слів!

– А чому?

– Я не знала себе, тепер знаю. Мої ілюзії будуть коротші. Хвилинами…

Я хотіла казати далі, але ввійшла одна черниця, потім друга, потім третя, четверта, п'ята, шоста, багато. Розмова стала загальною. Одні просто дивилися на духівника, інші слухали мовчки, опустивши очі; запитували його кілька разом, і всі вголос захоплювалися з мудрості його відповідей. Тим часом я відійшла в куток і поринула в глибоку задуму. Серед цих розмов, що в них кожна силкувалася показати себе й здобути перед іншими перевагу у святої людини якоюсь своєю значущістю, раптом почулися повільні кроки – хтось ішов, спиняючись уряди‑годи й зітхаючи. Усі прислухались, пішов шепіт: "Це вона, наша настоятелька". Тоді всі замовкли й сіли колом. То справді була вона. Вона ввійшла; покривало спадало їй до пояса, руки були складені на грудях, голова похилена. Мене вона помітила першу, вмить підвела з‑під покривала руку, затулила нею очі і, повернувшись трохи боком, другою рукою дала всім нам знак вийти. Ми мовчки вийшли, і вона лишилась наодинці з отцем Морелем.

Завбачаю, пане маркізе, що поганої думки ви зараз про мене будете, та коли мені не сором того, що я зробила, чому ж мені червоніти, признаючись у цьому? Та й як викинути з цього оповідання подію, таку багату на наслідки? Треба сказати, що склад розуму в мене дуже дивний: коли щось може збудити вашу пошану чи збільшити ваше співчуття, тоді я пишу добре чи зле, але напрочуд швидко і легко; на душі в мене весело, вислови самі собою набігають, сльози ллються солодко, і мені здається, ніби ви тут, ніби бачу вас, ніби ви мене слухаєте. А коли мушу, навпаки, показати себе перед вами в несприятливому вигляді, мені важко думати, вислови десь зникають, перо плутається, характер мого писання зміняється, і я пишу далі лише в потайній надії, що ви цих місць не читатимете. Ось одне з них:

Коли всі сестри розійшлися… "Ну, що ж ви зробили?" Ви не здогадуєтесь? Ні, для цього ви надто чесний. Я зійшла вниз навшпиньки, тихенько стала під дверима приймальні й підслухала, що там говорено. Це дуже погано, скажете ви… О, так, це дуже погано, сама знаю. Моє хвилювання, перестороги, яких я вживала, щоб мене було не помічено, мої часті зупинки, голос сумління, який щокроку наказував мені вернутися, – не полишали в цьому ніякого сумніву. Проте цікавість перемогла, і я пішла. Та коли погано підслухувувати розмову двох людей, які вважають, що вони наодинці, то переказувати її вам ще гірше! Оце знову одно з тих місць, яке я пишу в надії, що ви його не прочитаєте. Це, звісно, неправда, але я мушу себе в цьому переконувати.

Від першого слова, яке я почула по довгій мовчанці, я аж затрусилася. То було:

– Панотче, я проклята…

Я заспокоїлась. Я слухала, переді мною вже здіймався серпанок, що повивав небезпеку, яка мені загрожувала, аж мене раптом покликали. Я мусила йти, тож і пішла, але – лишенько! – і так я почула забагато. Яка жінка, пане маркізе, яка жахлива жінка!..

Тут спогади сестри Сюзанни уриваються. Усе подальше являє собою лише нотатки про те, що вона гадала, мабуть, викласти в решті свого оповідання. Здається, настоятелька збожеволіла, і ті уривки, що я далі наводжу, стосуються саме її жалюгідного становища.

Після цієї сповіді кілька днів було в нас спокійних. До громади поверталась радість, і всі мене вітали з цим, хоч я й відкидала обурено ці вітання.

Вона мене вже не уникала, дивилася на мене, але моя присутність її вже, здавалось, не хвилювала. Я пильнувала за тим, щоб приховати від неї жах, який вона навіювала мені після того, як я з щасливої чи фатальної цікавості навчилася краще розуміти її.

Невдовзі вона стала мовчазна, казала тільки "так" і "ні", гуляла сама, відмовлялася від їжі. У неї почалася пропасниця, а пропасниця переросла в божевілля.

Лежачи самотою в ліжку, вона марила мною, говорила до мене, запрошувала підійти, зверталася до мене з найніжнішими словами. Почувши кроки коло келії, вона скрикувала:

– То вона йде, то її хода, я пізнаю. Гукніть же її… ні, ні, не треба.

Дивна річ – ніколи не траплялось, щоб вона помилилась і взяла когось іншого за мене.

Вона заходилася з реготу, а за мить розливалася слізьми. Сестри мовчки стояли круг неї, декотрі теж плакали.

Зненацька вона казала:

– Я ж не була в церкві, не молилася Богові… Хочу встати з ліжка, хочу вдягтися, вдягніть мене… – її не пускали, і вона казала: – То хоч дайте мені молитовника…

Їй давали молитовника. Вона розкривала його, перегортала пальцем сторінки й перегортала далі навіть тоді, коли сторінки вже кінчилися. Очі в неї були нестямні.

Якось уночі вона пішла сама до церкви. За нею пішли й дехто з сестер. Вона простерлась на приступках олтаря, почала стогнати, зітхати, молитися вголос. Потім вийшла, знов повернулась і сказала:

– Пошліть по неї, це така чиста душа! Це таке безгрішне створіння! Хай і вона помолиться вкупі зі мною…

Потім, повернувшись до стільців, що стояли порожні, вона крикнула, мов до всієї громади:

– Вийдіть, вийдіть усі, хай тільки вона лишиться зі мною! Ви не годні наближатися до неї. Коли ваші голоси змішаються з її голосом, ваша нечестива хвала споганить перед Богом солодкість її хвали. Вийдіть, вийдіть…

Потім благала мене просити в Бога заступництва й прощення, їй видівся Бог, небо нібито краялось блискавками, розступалось і гриміло над її головою, з нього в гніві спускалися ангели, вона тремтіла від поглядів божества, кидалась усюди, забивалася в темні кутки, благала милосердя, припадала обличчям до землі, потім принишкла, перемерзнувши у вогкій церкві, і її віднесли до келії, мов мертву.

Про цю жахливу сцену вночі вона вранці забула. Вона казала:

– Де ж наші сестри? Я нічого не бачу, я лишилася сама в монастирі. Вони всі мене покинули, навіть Тереза. Та й добре зробили. Сюзанни вже немає тут, тож я можу виходити, я її не зустріну… Ох, коли б то я зустріла її!.. Але ж її вже немає тут, правда? Адже немає? Щасливий той монастир, що в ньому вона! Вона все розкаже своїй новій настоятельці. Що вона подумає про мене?.. Хіба Тереза померла? Я чула, що всю ніч дзвонили по небіжчику… Бідна дівчина!.. Вона загинула навіки… і то я, то я!.. Колись я стану перед нею. Що я скажу їй? Що відповім?.. Горе їй! Горе мені!

За хвилину казала:

– Чи повернулися наші сестри? Скажіть їм, що я дуже хвора… Підведіть мені подушку… Розсупоньте мене… Почуваю, щось душить мене… Голова в мене палає, скиньте з мене чепець… Я хочу вмитися… Принесіть води, лийте ще, ще… Вона чиста, але пляма на душі лишилась… Мені хочеться померти, мені хотілося б зовсім не народитись, я б її не побачила.

Одного ранку її застали босу, в сорочці, розпатлану. Вона вила з піною на устах, бігала по келії, затуливши руками вуха, заплющивши очі, припадала тілом до стіни…

– Відступіться від цієї безодні, ви чуєте крики? То – пекло. З глибини прірви шугає вогонь, я бачу його, а в огні чую невиразні голоси, що кличуть мене… Боже, зглянься наді мною!.. Біжіть мерщій, дзвоніть, збирайте громаду, кажіть, щоб усі молилися за мене, я теж молитимусь… Та ще ж тільки світає, сестри наші сплять… А я вночі очей і не сплющила, хотілося спати, але не могла.

Одна із сестер сказала їй:

– Вас мучить щось, паніматко. Звіртеся мені, може, вам полегшає.

– Слухайте, сестро Агато, підійдіть до мене… ближче… ще ближче… щоб ніхто не почув… Я відкриюся вам з усім, з усім, тільки ж мовчіть про це… Ви бачили її?

– Кого, паніматко?

– Правда ж, ні в кого немає такої ніжності? Як вона ходить! Яка добропристойність! Яке благородство! Яка скромність!.. Підіть до неї, скажіть їй… Та ні, не кажіть нічого, не ходіть… Ви не зможете приступитися до неї, її небесні ангели стережуть, вони пильнують коло неї.

23 24 25 26 27 28 29