Подали сніданок. Господиня, здавалося, тільки того й хотіла, щоб підтримувати добрий настрій, Жаків пан готовий був приєднатися до неї; але Жакові було щось не так із здоров'ям; він їв якось неохоче, пив мало і мовчав. Найбільше загрозливий був цей останній симптом; далася йому взнаки погано проведена ніч і те ліжко, яке він собі уподобав. Він нарікав на біль у всьому тілі, а його захриплий голос свідчив про біль горла. Пан радив йому лягти в ліжко, але він не хотів. Господиня запропонувала йому цибуляну юшку. Жак зажадав, щоб запалили в хаті, бо його почала трясти лихоманка; щоб заварили зілля і принесли йому пляшку білого вина. Усе це було відразу ж зроблене, господиня пішла, і Жак лишився сам-на-сам з своїм паном. Цей останній підійшов до вікна і промовив:
— Дідько б його взяв з такою погодою. — Потім подивився на власний годинник (бо це був єдиний годинник, до якого він мав довір'я), котра була година, понюхав табаки, почав повторювати це саме без кінця, кожного разу вигукуючи: — Дідько б його взяв з такою погодою! — Врешті обернувся до Жака й сказав: — Добра нагода, щоб повернутися до історії твого кохання й дійти з нею кінця! Але як говоритимеш про любов та й інші речі, коли людина хвора. Дивись, як тобі ліпше: хочеш оповідати — оповідай; а ні, — то пий зілля і спи.
Жак висловив переконання, що мовчання для нього шкідливе, бо він птах щебетун, і в його теперішньому становищі ніщо йому так не дороге, як свобода надолужити ті дванадцять років з закляпованим ротом, які йому довелося прожити у свого діда, хай йому легко згадається.
Пан: У такому разі говори, оскільки з цього буде приємність нам обом. Ти зупинився на, — не знаю, як її й назвати, така вона нечесна, — пропозиції дружини твого хірурга; ішлося, здається мені, про те, щоб випхати того хірурга, що служив у замку, і на його місце поставити її чоловіка.
Жак: Отож я... але зачекайте хвилинку, з вашої ласки. Треба промочити горло.
Жак налив великий кухоль вивару з зілля, додав до нього трохи білого вина і випив. Цей рецепт він дістав від свого сотника, а пан Тіссо,* здобувши його своєю чергою від Жака, приписував ці самі ліки простолюдові від усіх хвороб. Біле вино, як запевняють Жак і пан Тіссо, змушує мочитися, тобто воно сечогонне, паралізує неприємний смак зілля та зміцнює шлунок і кишки. Спорожнивши кухоль вивару, Жак продовжував:
— Отож я виходжу з дому хірурга, сідаю в колясу, прибуваю до замка, і мене з усіх боків оточують його мешканці.
Пан: Тебе вже там знали?
Жак: Звичайно! Пригадуєте собі ту жінку з тиквою олії?
Пан: Дуже добре!
Жак: Та жінка належала до служби замка і була постачальницею управителя. Жанна розтрубила по замку мій вчинок, який я зробив з співчуття до неї; чутка про моє добре діло дійшла до господаря замка; не були перед ним промовчані й носаки та стусани, якими мені віддячено за те діло, коли я вночі повертався додому. Він наказав, щоб мене відшукали й приставили до замка. Отак я й прибув туди. Мене оглядали, розпитували, мною захоплювалися. Жанна обнімала мене й не знала, як дякувати.
— Дати йому затишну кімнату, — сказав господар замка до своєї служби, — і доглядати, щоб йому нічого не бракувало. А ви, — звернувся він до хірурга, — мусите пильно його доглядати...
Усе було виконане достоту, як наказано. Як бачите, мій пане, хто може знати, що написане там, угорі? Хай тепер мені хтось мудрий скаже: добре є чи зле роздавати гроші; чи велике нещастя бути побитим до смерти... Без цих двох подій пан Деґлян ніколи й слова не чув би про Жака.
Пан: Пан Деґлян, власник Мірмону! Виходить, ти опинився у замку Мірмон, у мого старого друга, батька пана Деофоржа, державця моєї провінції?
Жак: Достеменно так. І молода чорнявка, гнучка, як тополя, з чорними очима...
Пан: Це Деніза, Жаннина дочка?
Жак: Як єсть вона.
Пан: Твоя правда, це найуродливіше й найчесніше сотворіння на всі двадцять льє навкруги. І я, і більшість з тих, що були вхожі до замка Деґляна, даремно пркладали всіх сил, щоб її спокусити; і не один серед нас був такий, що готовий був на найбільше безумство заради неї, при умові, що вона погодилася б бодай на маленьке заради нього.
Тому що Жак перервав тут свою мову, пан запитав його:
— Над чим ти замислився? Що робиш?
Жак: Молюся.
Пан: Ти молишся?
Жак: Іноді.
Пан: Які слова твоєї молитви?
Жак: Я проказую: "Ти, той, хто написав великий сувій, хоч і хто б Ти був, чий палець начертав усі письмена там, угорі, Ти від початку знав і знаєш, що мені до серця; хай буде воли Твоя. Амінь".
Пан: Чи не міг би ти так само добре й мовчати?
Жак: Можливо — так, можливо — ні. Я молюся на всякий випадок; і хай діється зо мною, що має діятися, я не буду ні радіти з того, ні нарікати, доки паную над собою; біда лише в тому, що я непослідовний і часом скажений, що я забуваю свої принципи та науку свого сотника і сміюсь і плачу, як останній дурень.
Пан: Хіба твій сотник ніколи не сміявся і ніколи не плакав?
Жак: Рідко... Одного ранку Жанна привела до мене свою дочку і сказала:
— Пане, тепер ви у пишному замку, де вам буде трохи ліпше, ніж у вашого хірурга. У всякому разі на початку. О, вас доглядатимуть так, що не можна й краще; але я знаю службу, бо давно сама живу в ній; поволі їх запал охолоне. Панове перестануть думати про вас; і якщо ваша хвороба буде тривати, вас забудуть, але так досконало забудуть, що якби вам прийшла в голову дивна думка померти з голоду, ніхто вам би не перешкодив... — Потім звертаючися до своєї дочки: — Слухай, Денізо, — мовила вона, — я хочу, щоб ти відвідувала цього доброго чоловіка чотири рази на день: уранці, у обіди, о п'ятій годині і під час вечері. Я хочу, щоб ти була йому покірна, як мені. Так я наказую і так має бути.
Пан: Ти не знаєш, що трапилося з бідним Деґляном?
Жак: Ні, пане; але якщо мої побажання, щоб йому велося якнайкраще, не здійснилися, то напевно не з тієї причини, що вони не були щирі. Він передав мене командорові Лябуле, який загинув у дорозі до Мальти; командор Лябуле передав мене своєму старшому братові сотникові, який, можливо, вже помер на фістулу; цей сотник передав мене своєму молодшому братові, помічникові прокурора Тулюзи, який збожеволів, і його на вимогу родини замкнули в божевільні. Пан Паскаль, помічних прокурора Тулюзи, передав мене графові Турвілю, який волів відростити бороду у монашій рясі капуцина, ніж ризикувати життям на полі бою; граф де Турвіль передав мене маркізі дю Беллюа, яка втекла до Лондону з якимось чужинцем; маркіза дю Беллюа передала мене своєму двоюрідному братові, який проциндрив свій маєток на жінок і втік за море; цей самий двоюрідний брат відрекомендував мене панові Еріссанові, лихвареві з фаху, який орудував грішми пана Рюзе, доктора Сорбони, і допоміг мені увійти в дім мадмуазель Іслен, яка була вашою коханкою і примістила мене у вас, пане, кому я зобов'язаний шматком хліба на старі літа, бо так ви мені обіцяли на той випадок, коли я лишуся у вас, і немає підстав думати, що ми з вами розійдемося. Жак був створений для вас, а ви створені для Жака.
Пан: Але, Жаку, ти побував у багатьох домах, ніде не загрівши місця.
Жак: Це правда; траплялося, що мене позбувалися.
Пан: Чому?
Жак: Тому що я від народження охочий говорити, а всі ці люди хотіли, щоб я мовчав. Не те що ви: ви завтра ж прогнали б мене, якби я мовчав. Я маю саме ту ваду, яка вам до вподоби. Але скажіть, нарешті, що сталося панові Деґлянові? Розкажіть мені, а я тим часом потягну зілля.
Пан: Ти жив у нього в замку і ніколи не чув розмов про його плястер?
Жак: Ні.
Пан: Цю пригоду я залишаю на дорогу; друга коротша. Він здобув собі багатство з гри і зійшовся з однією жінкою, яку ти міг бачити в його замку; з розумною, але дещо дивною, серйозною, мовчазною і твердою жінкою. Якось ця жінка йому сказала: "Або ви мене любите більше, ніж гру, і в такому випадкові дасте мені слово чести, що більше ніколи не гратимете; або ви любите більше гру, ніж мене, і в цьому випадкові не говоріть мені нічого про вашу пристрасть і грайте собі, скільки вам хочеться..." Деґлян дав слово чести, що більше ніколи не гратиме.
— Ні на великі гроші, ні на малі?
— Ні на великі гроші, ні на малі. Проминуло щось з десять років їх спільного життя в замку, який ти знаєш, коли Деґлян змушений був поїхати в якійсь важливій справі до Парижу і мав нещастя зустріти в нотаря свого давнього знайомого з часів, коли він був затятий грач. Той затягнув його на обід до якогось кишла, де він програв за один раз усе, що мав. Його коханка була невмолима; бувши багатою, вона забезпечила Деґлярові скромну пенсію і залишила його назавжди.
Жак: Мені дуже шкода; він був порядна людина.
Пан: Як з горлом?
Жак: Погано.
Пан: Це тому, що ти багато говориш, а мало п'єш.
Жак: Це тому, що я не люблю зілля, зате люблю говорити.
Пан: Гаразд, Жаку, ти у Деґляна, коло Денізи, і Деніза за наказом своєї матері відвідує тебе щонайменше чотири рази на день. Шельма, уподобати якогось Жака!
Жак: Якогось Жака! Якийсь Жак, пане, така сама людина, як і хтось інший.
Пан: Жаку, ти помиляєшся; Жак не така сама людина, як і хтось інший.
Жак: А часом і ліпший від іншого.
Пан: Жаку, ти багато собі дозволяєш. Продовжуй історію свого кохання і пам'ятай, що ти був і будеш тільки Жаком.
Жак: Якби в за'їзді, де ми зустрілися з лиходіями, та не Жак, що виявився щось більше вартим від свого пана...
Пан: Жаку, ти нахаба: ти зловживаєш мою ласку. Як я був необачний піднести тебе вище того стану, до якого ти належиш, так знайду способу й повернути тебе на своє місце. Бери, Жаку, свою пляшку й горнець і забирайся вниз.
Жак: Жартуєте, пане; мені добре й тут, і вниз я не піду.
Пан: А я тобі кажу, що підеш.
Жак: Я переконаний, що ви не берете поважно того, що кажете. Як то, пане, за десять років призвичаїти мене жити, як рівний з рівним...
Пан: А тепер я хочу, щоб це скінчилося.
Жак: Терпівши стільки всі мої зухвальства...
Пан: Не хочу їх більше терпіти.
Жак: Призвичаївши мене сидіти при столі побіч вас, називавши мене своїм другом...
Пан: Ти не тямиш, що то таке, коли старший називає другом свого підлеглого.
Жак: Коли ж я знаю, що всі ваші накази на вітер, якщо Жак їх не схвалить; коли ваше ім'я приросло до мого, так що одне й не вживається без другого і всі люди кажуть — "Жак і його пан", — тоді раптом вам заманулося ці імена відокремити.