Заповітна шухлядка комода була зачинена, але ключик стирчав у дірочці. Він повернув його і тремтливими від щастя руками витяг слизьку від лаку, несподівано важкувату кобуру, на дерев'яному боці якої блищала знайома пластинка з написом, який він знав напам'ять: "Червоному комеску А. Сотникову від Реввійськради Кавармії". Перший дотик до оправленої якимось дорогим деревом різьбленої ручки страшнуватою радістю схвилював хлопчика. Руки його впевнено упорались із защіпкою, і от уже весь маузер туго, але піддатливо пішов із кобури, заблищавши усіма своїми воронованими частинами. Хвилююче відчуття зброї охопило хлопця, хвилину він обмацував маузер — поторкав приціл, спробував відвести затвор, зазирнув у ствол. Але найбільшою насолодою, звісно, було прицілитися. Не встиг він як слід обхопити рукоятку і пальцем намацати спуск, як зовсім несподівано з-під його рук кудись у підлогу оглушливо гримнув постріл.
Хвилину він стояв помертвілий, відчуваючи гостре й невпинне дзвеніння у вухах. Од стіни відскочила і покотилася по підлозі гільза, а під столом звідкись узялася товста, побита шашелем тріска з чорною косою міткою кулі.
Зрозумівши, що сталося, він мерзлякувато клацнув зубами, сунув пістолет у кобуру, замкнув усе в комод і не міг знайти собі місця, поки не прийшла мати. Та зразу відчула недобре в настрої сина, заходилася його розпитувати, і він розповів усе, як було. Звичайно, розібратися з такою бідою не могла й мати, вона теж дуже злякалася за нього, навіть заплакала, чого раніше з нею ніколи не бувало, і сказала, що він мусить щиро про все розповісти батькові.
Зважитися на таке було нелегко. Приблизно він уже міркував, як до цього поставиться батько, але іншого виходу в нього справді не було. Поки набирався рішимості, минула година чи й більше, і нарешті сам не свій він розчинив двері в комірчину.
Батько уже працював. Як завжди низько схилившись над підвіконням, зосереджено довбався в годиннику. Права його рука у чорній рукавичці безсило лежала на колінах, а ліва спритно колупала, гвинтила, розбирала і складала різні маленькі штучки, з яких складався годинник. На стінах невлад один одному метляли маятники, ляскали і цокали два десятки годинників — од розмальованих по циферблату дешевих ходиків до поважного, у громіздкому футлярі кутовика з басовитим протяжливим боєм. Батько не обернувся на його появу, не підвів голови, але знав, що увійшов син, і зовсім недоречно тепер запитав бадьорим голосом:
— Ну, як справи, молодий чоловіче? Здолав мариніста?
Хлопчик проковтнув давкий клубок, що підкотився до горла, — напередодні він став читати Станюковича. З інших книжок, що лежали у великій дідовій скрині, вже мало що лишилося не прочитаного ним, хіба що зібрання творів Писемського та кілька томиків Станюковича, один з яких недавно вибрав йому батько. Але тепер було не до книжок, і він сказав:
— Тату, я брав твій маузер.
Батько мотнув головою, швидко поклав пінцет, звичним рухом зняв одні окуляри, а через другі суворо подивився на сина.
— Хто дозволяв?
— Ніхто… І він стріляв, — ослаблим голосом витиснув із себе син.
Нічого не кажучи більше, батько підвівся і вийшов із кімнати. Він же лишився стояти біля дверей з таким відчуттям, ніби його мали покласти зараз під ніж гільйотини. Але він знав, що винен, і ладний був прийняти найбезжаліснішу кару.
Незабаром батько повернувся.
— Ти, щеня! — сказав він із порога. — Невихований, розпещений шмаркач! Як ти посмів без дозволу доторкатися до бойової зброї? Яке ти мав право лізти, як злодій, у комод Батько ще довго і нещадно вичитував його — і за необережність, і за постріл, що міг спричинитися до нещастя, а найбільше за таємний намір, свавільність. Він детально розібрав усі незаздрісні моральні аспекти його вчинку і нарешті сказав:
— Єдине, що пом'якшує твою вину, то це твоє зізнання. Тільки це тебе рятує. Зрозумів?
— Ну.
— Якщо сам, звичайно, додумався. Сам Відчуваючи, що остаточно викритий, хлопчик мотнув головою, і батько, трохи заспокоївшись, важко й протяжно зітхнув:
— Ну й за те спасибі!
Це було вже занадто — мимовільною брехнею купувати батькову подяку; в очах у нього потемніло, кров хлинула до обличчя, і він стояв, не маючи змоги ступити кроку з місця.
— Іди гуляй, — сказав батько.
Так загалом легко обійшлася йому та неслухняність — покарання поясом минуло, але його малодушний кивок болісною подряпинкою залишився в душі. З того часу він ніколи і ні в чому не збрехав ні батькові, ні будь-кому іншому, за все відповідав, дивлячись людям у вічі, — надто добре він пам'ятав стражденну ціну непослуху та малодушної своєї без'язикості. Батько, мабуть, не знав, але й мати, певне, не сказала йому, з чиєї ініціативи відбулося те зізнання. Із щасливою впевненістю в добропорядності сина так і закінчив свій шлях на землі цей кавалерійський командир, інвалід війни і годинниковий майстер, утішений перед смертю надією, що синові дістанеться краща доля.
І ось дісталася…
17
У ранковій дрімотній тиші виразно затупали чоботи, зверху чутно глухі голоси, гучніше загрюкали двері. Тут, у підвалі, найдужче було чути ці двері, часом від їх сильного стуку аж сипалося зі стелі. Рибак не спав: підкорчивши ноги, мовчки лежав на боці під стіною і слухав. Тепер вся його увага перейшла на слух. У віконці трохи світліло, мабуть, надворі вже розвиднялося, і в цій їхній камері теж стало дещо видно. З ранкової сірості виникали безладні, наче зібгані постаті арештантів: Дем'яниха під стіною навпроти, далі в кутку потроху ворушилася висока хутряна шапка Петра; Басі, правда, майже не будо видно в густій ще пітьмі під вікном. Сотников, як і досі, лежав на спині поруч і задишливо сопів. Якби не це його сопіння, можна було б подумати, що він неживий. Наставав важкий день, мабуть, останній день їхнього життя, вони усі передчували те і мовчали, кожен окремо переживаючи свою тугу і свою біду.
Чоботи наверху затупали частіше, грюкали двері. І раптом у підвал увірвався гомін із подвір'я. Рибак підняв голову, притулився потилицею до стіни. Слів не можна було розібрати, але було очевидно, що поліцаїв зібралося більше, ніж учора. Що вони думали робити? І чому ніхто не спускається у підвал? Наче забули про них.
Хтось пройшов понад самою стіною, чути, як риплять чоботи по снігу, поблизу од віконця щось стукнуло, потім якось дуже близько почувся грубий хриплуватий голос:
— Та тут усього тільки три.
— А лопата ще була. Лопату подивись.
— Що мені лопата. Заступ треба.
Щось гучно забрязкало, потім прорипіли кроки і знову поблизу все стихло. Але ця коротка розмова сумним сполохом сколихнула Рибака: навіщо заступи? Заступи лише для того, щоб копати, а що тепер можна копати? Окоп? Канаву? Яму? Певно, яму, але для кого?
І тут він згадав: мабуть, сконав той поліцай.
Він повернув голову, запитально подивився перед собою. Дем'яниха з-під пожмаканої хустки також тривожно, напружено дивилася на нього; в кутку закляк, не ворухнувся Петро. Ніхто не сказав ні слова, всі дослухалися, таїли в душі страх і непевність.
Ця їхня непевність тривала, однак, недовго. Через якусь хвилину за стіною знову затупали, і так рішуче, що ні в кого не виникало сумніву — йшли в підвал. Коли забрязкали перші двері, Рибак швиденько сів, відчувши, як недобре стрепенулося в грудях серце. Обіч почав ворушитися і кашляти Сотников. "Розчинять — кинутись, збити з ніг і в двері", — із запізнілою рішучістю подумав Рибак, але одразу ж збагнув: ні, так не вийде! А двері справді вже розчинилися, в камеру шибонуло холодом, зимовою свіжістю, і неяскраве світло зразу освітило їхні п'ять сірих стривожених облич. У дверному отворі з'явився спритний Стась, за ним, похмуро дивлячись, маячив хтось ще з гвинтівкою на плечі.
— Генуг спати! — на все горло закричав поліцай. — Відіспалися! Виходь: ліквідація! "Значить, не помилилися, справді кінець, — майнуло в збентеженій свідомості Рибака. — Якби когось одного, а коли всіх, значить…" Він, розслаблений, обм'яклий, раптом утративши всі свої сили, з натугою підібрав ближче ноги, поправив шапку на голові й лише потім обіперся на солому, щоб устати.
— Ану вискакуй! Добровільно, але обов'язково! — тим часом крикливо підганяв Стась.
Петро в кутку перший звівся на ноги, застогнавши, почала вставати Дем'яниха; трудно підводячись, заляпав руками по стіні Сотников. Рибак безтямно зиркнув на його зболіле, страшне, як у мерця, обличчя, на якому, мов у божевільного, палали гарячково запалі очі, й, щось не додумавши й не відчувши, ступив до виходу.
— Давай, давай! Двадцять хвилин лишилося! — підганяв поліцай, заходячи в їхнє смердюче стійло. — Ну, ти, одноногий! Скоріше!
— Геть руки! Я сам! — прохрипів Сотников.
— А ти, жиденя, чого ждеш? Ану вимітайся! Не хотіла зізнатися, будеш на вірьовці гойдатися. — Стась засміявся від свого дотепу і зразу ж визвірився: — Геть, юда паршива!
По слизьких засніжених східцях вони вибралися на подвір'я. Рибак мляво переступав ногами, не застібаючи кожушка і не помічаючи морозної свіжості, що після ночі в смердючому підвалі п'янила його, і помалу хитався з боку на бік. Навпроти од виходу з підвалу стояло чоловік шість поліцаїв із гвинтівками. Вони чекали. Був невеликий морозець, погода випала хмарна і вітряна, з димарів над стріхами шалено мчали рвані кудли диму.
Рибак став перед ганком, поруч спинилася Дем'яниха і Бася, що тепер тулилася до цієї жінки, мерзлякувато притискуючи одну до одної босі зашкарублі ступні. Петро з поважною відчуженістю на всім своїм Старечім обличчі став трохи віддалік. Стась, лаючись, виволік по східцях Сотникова і зразу ж стомлено кинув його на сніг. Але той натужно звівся на ноги і випростався у своїй пожмаканій, скривавленій шинелі.
— Де слідчий? Покличте слідчого! — сказав він глухуватим голосом. Рибак спохватився, що і йому теж дуже треба до слідчого, і, стараючись якомога лагідніше, заговорив до поліцаїв:
— Ведіть нас до слідчого. Він учора казав…
— Заведемо, аякже! — з уїдливою багатозначністю натякнув мордатий поліцай. Він шмагонув по полі вірьовочкою, що тримав у руці, й рішуче ступив назустріч. — Ану, руки!
Нічого не вдієш, Рибак дав руки, той хвацько заломив їх назад і з допомогою другого почав туго скручувати за спиною.