Він був балакучий і галасливий. Я ненавидів його бездоганну, але таку чужу англійську мову; я не міг чути компліментів, які він адресував Розі; я ненавидів оту сердечність, з якою він поводився з її друзями. Водночас я помітив, що Квентінові Форду він подобається не більше, ніж мені; через це ми майже заприятелювали з Квентіном.
— Дякувати богові, він приїхав сюди ненадовго, — казав Квентін Форд, стискаючи губи і зводячи свої чорні брови; світле волосся і бліде обличчя надавали йому аристократичного вигляду. — Жінки завжди однакові: вони над усе люблять хамів.
— Він страшенно вульгарний, — поскаржився я.
— Саме це її й приваблює, — відповів Квентін Форд.
Протягом наступних двох чи трьох тижнів я майже не бачив Розі. Джек Кьюпер кожного вечора водив її то в один, то в другий шикарний ресторан, то на одну, то на іншу виставу. Я скаженів і тяжко страждав.
— Він нікого не знає в Лондоні, — сказала Розі, — намагаючись заспокоїти моє вражене самолюбство. — Він хоче побачити все, що можна, йому не дуже приємно ходити одному. Він пробуде тут не більше двох тижнів.
Я ніяк не міг збагнути, з якої речі вона йде на цю самопожертву.
— Але ж хіба ти не бачиш, що він бридкий? — спитав я.
— Ні. Він здається мені смішним.
— А ти знаєш, що він по самісінькі вуха закоханий в тебе?
— Ну що ж. Нехай собі, мені це не вадить.
— Він старий, товстий і огидний. Мене проймає дрож, коли я дивлюся на нього.
— Ну, не такий уже він страшний, — заперечила Розі.
— Що в тебе може бути спільного з ним?— протестував я. — Адже він справжнісінький хам.
Розі почухала голову — вона мала таку неприємну звичку.
— Дивно, як іноземці відрізняються від англійців, — заявила вона.
Я щиро зрадів, коли Джек Кьюпер нарешті поїхав до свого Амстердама. Розі обіцяла пообідати зі мною наступного дня. Заради такої нагоди ми вирішили відвідати один з ресторанів Сохо. Вона заїхала за мною у генсомі .
— Твій жахливий стариган уже поїхав? — спитав я,
— Авжеж, — засміялась вона.
Я обійняв її за талію. (Десь я вже згадував, наскільки зручніший був з цього погляду генсом, ніж сучасні таксі. Отож мені, на жаль, доведеться утриматися від трактування цієї проблеми). Я обійняв її за талію і поцілував. Її губи були наче весняні квіти. Ми приїхали. Я повісив свій капелюх і пальто (дуже модне — довге і вузьке в талії, з оксамитовим коміром і манжетами) на вішалку й хотів допомогти Розі зняти пелерину.
— Я лишуся в ній, — заявила вона.
— Тобі буде страшенно жарко. Ти тільки застудишся, коли ми вийдемо.
— Нічого. Я сьогодні вперше її наділа. Хіба не чудова? Дивись, як личить до неї муфта.
Я поглянув на пелерину — вона була хутряна. Я не знав, що це соболине хутро.
— У неї диявольськи дорогий вигляд. Де ти взяла її?
— Це подарунок Джека Кьюпера. Ми купили її вчора, якраз перед його від'їздом. — Вона погладила м'яке хутро, радіючи, мов дитина новій іграшці. — Як ти гадаєш, скільки вона коштує?
— Навіть не уявляю.
— Двісті шістдесят фунтів! Знаєш, я ще ніколи в житті не мала чогось коштовнішого. Я говорила йому, що це дуже дорого, але він і слухати не захотів. Він просто нав'язав мені її силою.
Розі радісно захихотіла, очі її блищали. Але я відчув, що обличчя моє витягується і по спині пробіг мороз.
— А Дріффілду не здається дивним, що Кьюпер подарував тобі хутряну пелерину, яка коштує такі гроші? — запитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав природно.
В очах Розі затанцювали бісики.
— Ти знаєш Теда — він ніколи нічого не помічає; якщо ж спитає, я скажу йому, що дала за неї двадцять фунтів у ломбарді. І нічого більше він не дізнається. — Вона потерлася щокою об комір. — Вона така м'якенька, і кожному видно, що вона коштує немалі гроші.
Я їв над силу і, намагаючись не показати, що в мене робиться на душі, так-сяк підтримував розмову. Розі не дуже прислухалася до того, що я говорив. Вона думала тільки про свою нову пелерину і щомиті поглядала на муфту, яку тримала на колінах. Було в цьому погляді щось ліниве, хтиве і самовдоволене. Я сердився на неї, називав у думці дурною і вульгарною.
— Ти схожа на кішку, яка проковтнула канарку, — не втримався я від єхидного зауваження.
Вона тільки розсміялася.
— Саме так я себе й почуваю.
Двісті шістдесят фунтів були для мене неймовірно великою сумою. Я не уявляв, що хтось здатен стільки заплатити за пелерину. Я жив на чотирнадцять фунтів у місяць і жив непогано; якщо читач не дуже сильний в арифметиці, можу додати, що це становило сто шістдесят вісім фунтів на рік. Я не міг повірити, що хтось може зробити такий коштовний подарунок лише заради дружби. Що ж інше могло це означати, як не те, що Джек Кьюпер спав з Розі кожну ніч, поки жив у Лондоні, а від'їжджаючи, заплатив їй? Як вона могла прийняти цю пелерину? Невже вона не розуміє, як це її принизило? Невже вона не бачить, як вульгарно робити такі дорогі подарунки? Мабуть, ні, бо вона сказала мені:
— Це було дуже мило з його боку, правда? Євреї завжди щедрі.
— Гадаю, він міг дозволити собі таку щедрість, — мовив я.
— О так, у нього безліч грошей. Він сказав, що хоче купити мені що-небудь перед від'їздом, і спитав, що б я хотіла. Ну, я відповіла, що мені хотілося б пелеринку з муфтою, але хіба могла я сподіватись, що він купить щось подібне! Коли ми зайшли в магазин, я попросила показати мені що-небудь з каракуля, але він заявив: "Ні, соболь, і найкращий, який тільки можна придбати за гроші". А коли ми побачили цю пелеринку, він просто; присилував мене взяти її.
Я думав про неї — про її молочну шкіру, про її біле тіло в руках цього старого здоровенного кабана, про його товсті слиняві губи, що цілували її. Тоді я нарешті збагнув, що підозра, якій досі не хотів вірити, була справедлива; я зрозумів: коли вона ходила обідати з Квентіном Фордом, з Гаррі Ретфордом чи з Лайонелом Хільєром, вона спала з ними — так само, як і зі мною. Я не міг вимовити жодного слова, бо знав, що почну обсипати її образами. Я не стільки ревнував, скільки почував себе приниженим. Я розумів, що вона водила мене за ніс як останнього дурня, і докладав усіх зусиль, щоб стримати гіркі докори.
Ми пішли в театр. Я не міг дивитися вистави, бо весь час відчував на своїй руці м'яке хутро соболиної пелеринки, бо весь час бачив її пальці, що погладжували муфту, Я не міг ні про що думати, як лише про того жахливого Джека Кьюпера. Як вона могла! Хотів би я мати досить грошей, щоб сказати їй: "Якщо ти одішлеш йому це паскудне хутро, я дам тобі ще краще". Нарешті воші помітила, що я мовчу.
— Ти такий мовчазний сьогодні.
— Невже?
— Ти погано себе почуваєш?
— Чудово!
Вона скоса поглянула на мене. Я не хотів зустрічатися з її поглядом, але знав, що її очі грали добре знайомою мені пустотливою і дитячою посмішкою. Більше вона не сказала нічого. Після закінчення вистави ми взяли екіпаж, бо надворі лив дощ; я дав візникові адресу на Лімпус-роуд. Поки ми їхали до Вікторія-стріт, вона не вимовила жодного слова. Потім сказала:
— Ти не хочеш, щоб я зайшла до тебе?
— Як тобі завгодно.
Вона одчинила віконце і дала візникові мою адресу. Потім узяла мене за руку, але я навіть не поворухнувся. Я дивився у вікно з гідністю ображеної людини. Коли ми приїхали на Вінсент-сквер, я допоміг їй вийти з екіпажа і мовчки провів у будинок. Я зняв пальто й капелюх. Вона кинула пелерину і муфту на диван.
— Чого ти сердишся?— запитала вона, підходячи до мене.
— Це тобі тільки здалося, — відповів я, дивлячись убік.
Вона взяла мене за щоки обома руками.
— Який ти дурненький. Чого ти сердишся за те, що Джек Кьюпер подарував мені хутряну пелерину? Ти ж не зміг би зробити мені такого дарунка, правда?
— Авжеж.
— І Тед не може. Невже ти гадаєш, я здатна відмовитись від хутряної пелерини, яка коштує двісті шістдесят фунтів? Я все життя мріяла про таку. А для Джека це дрібниця.
— Сподіваюся, ти не думаєш, ніби я вірю, що він подарував її тобі просто з дружніх почуттів?
— А чом би й ні. В усякому разі, він повернувся до Амстердама, і хто знає, чи приїде ще колись.
— Але ж він не єдиний.
Тепер я дивився на Розі сердитим, болісним, ображеним поглядом; вона посміхнулася мені, і як би хотів я описати милу доброту її чарівної посмішки! В її голосі забриніла безмежна ніжність.
— О, любий, навіщо ти сушиш собі голову іншими? Що тобі до того? Невже тобі погано зі мною? Хіба ти не щасливий?
— Страшенно.
— Ну, от бачиш! То навіщо ж псувати собі настрій дурними ревнощами? Чому не радіти тому, що маєш? Розважайся, поки є можливість, кажу я; за сто років нікого з нас уже не буде на світі Тож веселися, поки можна!
Вона оповила руками мою шию і притиснулася губами до моїх губ. І я забув про своє обурення. Я думав тільки про її красу і безмірну доброту.
— Приймай мене такою, яка я є насправді,—прошепотіла вона.
— Гаразд, — відповів я.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Увесь цей час я мало бачився з Дріффілдом. Майже весь день він займався редакційними справами, вечорами писав. Певна річ, він був удома кожної суботи — люб'язний, іронічно веселий; здавалося, він був радий бачити мене, і з задоволенням часом балакав на різні дрібні теми, але, звісно, більше уваги приділяв старішим і важливішим за мене гостям. Я відчував, що відстань між нами дедалі зростає: він уже не був веселий, трохи вульгарний компаньйон, яким я знав його в Блекстейблі. Мабуть, тільки моя надмірна чутливість допомогла мені це зауважити, бо бар'єр, який виник між ним і людьми, з котрими він добродушно жартував, був майже непомітний. Здавалося, насправді, він живе в уявному світі, і щоденне життя стало для нього чимось примарним. Інколи його просили виступати на званих обідах. Він уже був членом літературного клубу, познайомився з багатьма людьми поза тим вузьким колом, в яке його поставило письменницьке ремесло, і щодалі частіше одержував запрошення на сніданки та на чай від дам, які любили збирати навколо себе відомих письменників. Розі вони теж запрошували, але вона ходила рідко; вона заявляла, що не любить зборищ, і кінець-кінцем їм потрібна не вона, а тільки Тед. Мені здається, вона соромилась і почувала себе чужою в тому середовищі. Очевидно, хазяйки не раз давали їй зрозуміти, що запрошують її лише з обов'язку; запросивши Розі, вони ігнорували її, бо ввічливість їх стомлювала.
Приблизно в цей час Едвард Дріффілд опублікував "Чашу життя".