Так само мавпа не могла зашкодити маленькій жінці — в такому разі чоловік увігнав би отруєну шпору в вену пані Кольтер. Усім їм залишалося тільки стояти нерухомо.
Глибоко дихаючи та судорожно ковтаючи повітря, щоб упоратися з болем, пані Кольтер перевела повні сліз очі на Віла та промовила:
— Тож, хазяїне Віл, що ми робитимемо далі?
13
Тіаліс і Салмакія
Тримаючи важкий пістолет, Віл смикнув рукою вбік і збив золотаву мавпу з її сідала, оглушивши її. Пані Кольтер голосно застогнала, а лапа мавпи розслабилася достатньо, щоб крихітна жінка вирвалася з неї.
За мить вона вже була біля стіни, і її супутник відскочив від пані Кольтер. Рухалися вони швидко, мов коники, але у трьох дітей не було часу дивуватися з цього. Чоловік виявив стурбованість: ніжно обмацав плече та руку своєї товаришки та швидко обняв її, після чого звернувся до Віла:
— Гей! Хлопче! — його голос був ніби занадто тихим, але це був низький голос дорослого чоловіка. — Ніж у тебе?
— Звичайно, в мене, — відповів Віл. Якщо вони не знають, що він зламався, сам він цього їм не скаже.
— Ви з дівчинкою повинні піти за нами. Хто ця менша дівчинка?
— Це Ама, вона з селища, — повідомив Віл.
— Накажи їй повертатися додому. А тепер ходімо, інакше сюди прийдуть швейцарці.
Віл не вагався ні секунди. Хай там якими є наміри цих двох, вони з Лірою все одно зможуть утекти крізь вікно, створене ним за кущем біля стежки.
Тож він допоміг Лірі підвестися, і вони з подивом побачили, як маленькі люди сідають на… Проте що це? Птахи? Ні, бабки, але дуже великі, завдовжки з його передпліччя. Мабуть, вони чекали в темряві. Діти підскочили до виходу з печери, туди, де лежала пані Кольтер. Вона майже знепритомніла від болю та отрути, яку вколов їй шевальє, але коли вони проходили повз неї, вона підвелася та закричала:
— Ліро! Ліро, дівчинко моя люба! Ліро, не йди! Не залишай мене!
Дівчинку, здавалося, щось роздирало на частини, але вона переступила через тіло матері та вирвалася з її слабких рук, що охопили її ногу. Жінка вголос заридала, і Віл побачив, як її щоки заблищали від сліз.
Припавши до землі біля виходу з печери, троє дітей дочекалися короткої перерви у стрілянині та слідом за бабками побігли стежкою вниз. Характер світла став дещо іншим: окрім холодних антаричних променів прожекторів, що ними освітлювали ліс цепеліни, по стовбурах дерев також ланцювали відблиски полум'я.
Віл озирнувся через плече. У заграві бою обличчя пані Кольтер було схоже на трагічну театральну маску, її деймон жалісно припав до неї, а вона стояла на колінах і, простягаючи до дітей руки, кричала:
— Ліро! Ліро, любове моя! Скарб мого серця, моя маленька дівчинко, моя єдина дитино! О Ліро, не йди, не залишай мене! Моя люба доню, ти розриваєш моє серце…
Тіло Ліри затрясли несамовиті ридання — зрештою, пані Кольтер була її матір'ю, й іншої матері в неї не буде. Віл побачив, як по обличчю дівчинки потоком полилися сльози.
Але доводилося бути безжальним. Біля голови хлопця з'явилася бабка — либонь, маленький чоловік спонукав їх бігти швидше. Віл схопив Ліру за руку та потягнув її за собою по стежці, подалі від печери. У його лівій руці був заляпаний кров'ю пістолет пані Кольтер — коли він ударив мавпу, його рани на руці знову відкрилися.
— Прямуйте до вершини скелі, — сказав чоловік на бабці, — та здавайтеся африканцям. Вони ваша єдина надія.
Пам'ятаючи про гострі шпори, Віл нічого не сказав, хоча й не мав щонайменшого наміру слухатися чоловіка. Він знав, куди йому слід бігти — до вікна за кущем. Тож він пригнув голову та щосили припустив стежкою, слідом за ними бігли Ліра та Ама.
— Стій!
На їхньому шляху стояли троє чоловіків у формі швейцарської гвардії — білі чоловіки з арбалетами та рикаючими деймонами-вовкодавами.
— Йорику! — відразу заволав Віл. — Йорику Бернісон!
Поки вони бігли, він чув десь неподалік ричання ведмедя та тріск гілок, а також крики солдатів, яким не поталанило опинитися на його шляху.
Але на допомогу йому прийшов не ведмідь, а ангел — це Балтамос, від відчаю втративши голову, невідомо звідки з'явився на просторі між дітьми й солдатами. Украй здивовані, чоловіки застигли, викотивши очі, й у тому не було нічого дивного — не щодня перед тобою виростає з повітря мерехтливий привид.
Але вони були тренованими вояками, і наступної миті їхні деймони стрибнули на ангела, несамовито виблискуючи іклами в темряві. Під цією психологічною атакою Балтамос схибив: перелякано зойкнув, забив крилами та злетів у темряву. Віл у розпачі спостерігав, як примарна постать його друга та проводиря зникає з поля зору серед гілок.
Ліра дивилися на все це круглими від подиву очима. Минуло лише дві чи три секунди, але цього часу швейцарцям вистачило, щоб перегрупуватися, і їхній командир уже підводив арбалет, тож у Віла не було вибору: він скинув пістолет, охопив рукоятку правою рукою та натиснув на спусковий гачок. Від віддачі його кості болісно занили, але куля влучила чоловікові просто в серце.
Солдата кинуло назад, ніби його брикнув кінь. Одночасно маленькі шпигуни кинулися на двох інших, і не встиг Віл змигнути оком, як вони вже зістрибнули зі своїх бабок на швейцарців. Жінка поцілила в шию, а чоловік — у зап'ястя, і кожен із них миттєво вколов ворога шпорою. Солдати в муці почали хапати ротами повітря, але за секунду виття їхніх деймонів обірвалося — вони наче розчинилися в повітрі, а бездиханні тіла швейцарців упали на землю.
Віл перестрибнув через них, озирнувся та побачив, що слідом щодуху мчать Ліра та Пантелеймон у вигляді лісового кота. "Де ж Ама?" — промайнуло в голові хлопця, але тут він почув збоку тріск кущів. Він смикнув пістолетом,однак, на щастя, встиг роздивитися, що це була маленька селянка. "Сподіваюся, з нею буде все гаразд", — подумав він, підбігаючи до сяючого блідим світлом вікна в тіні куща. Схопивши Ліру за руку, хлопець потягнув її до цього світла. Їхні обличчя були подряпані, одяг роздертий, а ноги — покриті синцями від каменів і коренів, але ж вікно було вже поруч. Нарешті вони вскочили в нього та опинилися в іншому світі, на білому кам'янистому ґрунті, залитому місячним сяйвом. Глибоку тишу тут порушувалолише нескінченне шарудіння комах.
І перше, що зробив Віл, це схопився за живіт, і його знудило — так відреагував організм на смертельний жах, що охопив його. Тепер він убив уже двох людей — навіть якщо не згадувати юнака з Башти Ангелів. Він не хотів цього робити! Його тіло зробило те, що підказав йому інстинкт виживання, і тепер його вивертало. Від стояв на колінах і блював доти, доки його шлунок і серце не спорожніли.
Притиснувши до грудей Пантелеймона та погладжуючи його, Ліра безпомічно спостерігала за тим, що відбувалося.
Нарешті Віл трохи відійшов від шоку та озирнувся. Він побачив, що вони не самотні в цьому світі — маленькі шпигуни також перейшли сюди, а їхні мішки лежали на землі неподалік. Бабки кружляли над скелями, хапаючи мошок, а чоловік тим часом масирував жінці плече. При цьому обоє вони суворо дивилися на дітей. Їхні очі були такими яскравими, а риси обличчя — такими чіткими, що всі їхні почуття були як на долоні, і Віл зрозумів, що хай там ким вони є, вони складають дуже небезпечну пару.
Він сказав Лірі:
— Алетіометр у моєму рюкзаку, бери його.
— О Віле, я й не сподівалася, що ти знайдеш його… Після всього того, що сталося… Ти відшукав батька? Я бачила такий сон, що мені навіть страшно думати про нього, але він, здається, був не зовсім сном, і нам доведеться зробити просто неймовірну річ… Ти врятував алетіометр, приніс його сюди!
Слова злітали в неї з язика так швидко, що навіть вона сама не очікувала на відповіді. Вона почала вертіти алетіометр у руках, погладжуючи важке золото, гладкий кристал та так добре знайомі їй рифлені коліщата.
"Він скаже нам, як полагодити ніж!" — промайнуло в голові Віла.
Але спочатку він поцікавився:
— Із тобою все гаразд? Ти хочеш їсти чи пити?
— Не зна… Так, хочу, але не дуже. Хай там як…
— Нам слід віддалитися від вікна, — промовив Віл, — адже вони можуть знайти його та пройти сюди.
— Так, ти маєш рацію, — відповіла дівчинка, і вони вирушили вгору по схилу. Він ніс рюкзак, а Ліра з щасливим виглядом обіймала пакунок, у якому, як вона знала, лежить алетіометр.
Пройшовши трохи, вони побачили виступ скелі, що створював непогане, зручне сховище, і зупинилися там, спочатку ретельно оглянувши це місце — чи немає там змій. Віл дістав із рюкзака фляжку та сушені фрукти, і вони повечеряли.
Віл тихо сказав:
— Ніж зламався. Навіть не знаю, як це сталося. Пані Кольтер зробила чи сказала щось, і я подумав про свою матір. Від цього ніж смикнувся у мене в руці та… Словом, трапилося щось незвичайне. Але поки ми його не полагодимо, ми не можемо нічого вдіяти. Я не хочу, щоб ті маленькі люди про це знали, адже поки вони гадають, що я можу користуватися ножем, я можу й командувати ними. Я подумав, що ти могла б спитати алетіометр, що нам робити з ножем…
— Так, — перебила його Ліра. — Я зроблю це просто зараз.
Вона швидко розпакувала золотий інструмент та пересіла так, щоб місячне світло падало прямо на циферблат. Заправивши волосся за вуха таким самим рухом, яким це робила на очах Віла її мати, вона почала крутити знайомі ручки, а Пантелеймон у вигляді миші сів їй на коліно. Але це виявилося не так легко, як вона гадала — може, місячне сяйво було оманливим. Дівчинка декілька разів моргнула, знову почала вдивлятися в символи та спробувала встановити стрілки ще раз.
Цього разу все пішло як слід — тільки-но почавши, вона збуджено видихнула та сяючими очима подивилася на Віла. Стрілка продовжувала гойдатися, і дівчинка знову стала за нею спостерігати. Її брови насупилися.
Коли стрілка зупинилася, Ліра відклала інструмент і промовила:
— Йорик? Він десь поруч? Мені здалося, я чула, як ти його кликав, але потім я подумала, що лише видаю бажане за дійсне. Чи він насправді тут?
— Так. Він міг би полагодити ніж? Це сказав алетіометр?
— О Віле, він здатен робити з металу що завгодно! І не лише обладунки — він може створювати й витонченіші речі…
Дівчинка розповіла Вілові про маленьку жерстяну коробочку, котру Йорик зробив для того, щоб утримувати в ній злого духа.
— Але де Йорик?
— Неподалік.