Що вона йому сказала — не знаю. Знаю тільки, що коли я вийшов з "Езри", Еля почастував мене таким ляпасом, що мені аж задзвеніло в обох вухах.
— За віщо? — запитує його мама.— За яку провину?
— Він сам знає за віщо!..— відповідає їй мій брат Еля, і ми всі вирушаємо до заїзду.
Там, розгардіяш і сум'яття. Треба пакуватися. Я люблю спостерігати, як пакуються. Пакуватися мій брат Еля найбільший мастак. Коли треба пакувати речі, він скидає 8 себе капоту і починає командувати:
— Дайте сюди брудну білизну!.. Мамо, чайник!.. Шапку, Брухо, шапку, швидше! Калоші! Пиньо, ти — сліпа тютя з полив'яним носом, хіба не бачиш? Он стоять калоші у тебе перед очима!.. Мотл, чого ти стоїш, як глиняне опудало? Допомагай! Тільки знаєш чоловічків малювати!
Це він уже має мене на увазі. Я кидаюсь допомагати і починаю носити все, що потрапляє мені до рук. Еля починає гніватися і хоче мене бити. За мене заступається мати:
— Що ти хочеш від дитини?
Брусі не подобається, що мама називає мене "дитиною" і починає сваритися з нею... Мама нагадує їй, що я сирота, і хоче заплакати... А Еля каже їй:
— Плач, плач! Виплакуй останні рештки очей!.. Залишимо Антверпен.
Прощавай, Антверпене!
XXII. ЩОБ ТИ, ЛОНДОНЕ, ЗГОРІВІ 1
Відколи живу, я ще не був на такому ярмарку, як у Лондоні. Себто не в Лондоні ярмарок, а сам Лондон — ярмарок. Гамір, метушня, свист, гуркіт... А людей-людей, як піску на березі моря, як мурашви в мурашнику! Звідки береться стільки людей, і куди вони так поспішають? Очевидно, вони голодні або збираються кудись виїхати. Бо інакше, навіщо їм так штовхатися, пробиватися ліктями, перекидати людей і топтати їх ногами? Це я кажу про Пиню. Наш товариш Пиня, якщо пам'ятаєте, дуже короткозорий. До того він ще мав звичку: задирає голову до неба і не бачить, що робиться під ногами.
Першу приємну пригоду він мав на вокзалі. Тільки-но ми вилізли з вагона, а вже сталося нещастя. Перший вилетів Пиня. Одна холоша закочена, одна шкарпетка спущена, галстук, як завжди, десь на спині. Я ще ніколи не бачив Пиню в такому захваті. Він був немов у пропасниці і за своїм звичаєм почав сипати чудними словами: "Лондон", "Англія!", "Дізраелі!" *, "Бокль!", "Історія цивілізації!.." Заспокоїти було його неможливо. Не проминуло і двох хвилин, а вже наш товариш Пиня лежав на землі і люди переступали через нього, як через колоду.
Щастя, що його жінка Тайбл зняла галас:
— Пиньо, де ти?
Тоді мій брат Еля метнувся у натовп і витяг його, зім'ятого та збляклого, наче старий капелюх. Це була пригода номер один.
Друге нещастя спіткало Пиню того ж дня на єврейській вулиці, що зветься чудним ім'ям "Уайтчепель>>, там, де продають рибу, м'ясо, молитовники, яблука, квас, торти, пряники, шматки оселедця, богомілля, лимони, вовну, яйця, лампове скло, горщики, калоші, локшину, віники, сюрчки, перець, мотузки — точнісінько як у нас, ніякої різниці. Навіть грязь тут така ж, як у нас. І сморід такий самий, як у нас. Часом навіть гірший. Ми зраділи, коли побачили Уайтчепель. Пиня навіть занадто вже зрадів.
— Бердичів! — вигукнув він.— Ґвалт, люди добрі! Ми не в Лондоні, ми в Бердичеві!
Ой, дали ж йому за "Бердичів". Я думав, що його доведеться відвезти в лікарню. З того часу Тайбл не пускає його по Лондону ні на крок. Я дивлюсь на Уайтчепель і думаю собі: владико небесний, коли в Лондоні отак, що ж може бути в Америці?.. Але поговоріть з Брухою, то вона скаже, що краще було б, якби Лондон згорів ще раніше, ніж ми сюди приїхали. З першої хвилини, як ми прибули до Лондона, моя братова Бруха страшенно не злюбила цього міста!
"Хіба це місто? — каже вона.— Це не місто, а пекло! Бодай би воно згоріло ще торік!"
Так каже Бруха, а мій брат Еля намагається виправдати Лондон, знайти щось хороше в ньому. Але йому нічого не допомагає. Бруха не слухає, вергає громи й блискавки на місто і каже, щоб воно згоріло. Іншої кари вона не знаходить для нього. Жінка Пині Тайбл підтримує її.
Мама каже:
— Може, господь зглянеться на нас — і Лондон буде нашою останньою мукою?
Але ми втрьох — я, Еля і Пиня — в страшенному захваті від Лондона! Нам якраз дуже подобається вся оця метушня і весь оцей шарварок.
Чим нас обходить оця метушня? Нехай собі метушаться. Нам не подобається тільки те, що ми тиняємось без діла. Ми шукаємо комітет і не можемо знайти. Кого не спитаєш — або не знає, або не хоче відповісти. Ніхто часу не має, всі заклопотані. Поспішають! Але ж ми мусимо знайти комітет! Ми не можемо обійтися без комітету. Не через якусь особливу причину, а тому, що ми без комітету не можемо дотягтися до Америки. Кишеня мого брата Елі вже спорожніла. Гроші, одержані нами за половину хати, димом пішли.
Пиня сміється з Елі:
— Що ти робитимеш з кишенею?
Еля гнівається. Він не любить, коли жартують. Він — цілковита протилежність своєму товаришеві Пині. Він похмура істота. Пиня каже про нього: "Засмучений хазяйчик..." Я люблю Пиню за те, що він завжди веселий. Відколи ми приїхали до Лондона, він став ще веселіший. Пиня каже, що там, у Кракові, у Львові, в Бродах, в Антверпені, у Відні, мусиш розмовляти по-німецькому. Тут, у Лондоні, просто насолода: можна розмовляти по-єврейському, як удома, тобто напів'єврейською, напівросійською мовою.
Мова тут ще гірша від німецької. Бруха каже:
— Де це чувано, щоб улиця звалась "Уайтчепель", а гроші — "айпені", "тапені", "трипені"? *
Є ще одне слово, що стосується грошей. Вимовляється воно "файф". З оцим "файф" пов'язана у нас ціла історія. Якщо хочете, можу вам її розповісти.
2
Ви вже знаєте, що ми шукаємо в Лондоні комітет. Знайти в Лондоні комітет так само легко, як голку у возі соломи. Але ж є бог на світі. Ідемо ми одного разу Уайтчепелем присмерком. Тобто було це не надвечір, а опівдні. У Лондоні немає ні полудня, ні ранку. У Лондоні завжди присмерк. Зустрічає нас якийсь єврей у короткому піджачку, в чудному капелюсі, з неспокійними очима.
— Я б міг заприсягтися,— каже він,— що ви євреї...
— Конечно! Та ще які євреї! — відповідає Пиня.
— Може, хочете заробити собі місце в раю?
Так каже знову єврей, а Пиня відповідає йому:
— Наприклад-например?
— У мене,— каже єврей,— поминки, але я не можу пітп до синагоги. А щоб помолитися вдома, мені бракує ще кількох чоловіків до мін'єна...* Парубчак уже повнолітній чи ще ні?
Це він має на увазі мене. Мені подобається, що він назвав мене "парубчаком" і вважає, що я вже дорослий.
Видряпавшись разом з ним темними сходами, входимо у темну кімнатку, вщерть набиту маленькими замурза-ними дітьми і повну густого запаху смаженої риби. Десяти чоловіків не було. Потрібно було ще сім чоловіків. Єврей попросив нас посидіти, а сам вискочив на вулицю, щоб спіймати ще кількох євреїв. Він отак не раз вискакував, поки зібрав мін'єн.
Я тим часом познайомився із замурзаними дітьми і встиг заглянути в піч. Там смажилась риба. Слово "смажити" тут вимовляють так, що по-нашому виходить "радіти". Не знаю чому. Може, тому, що риба радіє з того, що її смажать? Як би там не було, ця риба зовсім не така погана, як хоче сказати про неї моя братова Бруха. Коли б мені дали тепер кусок такої риби, я був би щасливий. Гадаю, що й сама Бруха теж не відмовилася б. Ми всі сьогодні цілий день постимося.
Уже кілька днів ми живимось тільки шматком оселедця і редькою. В Уайтчепелі можна дістати добру чорпу редьку. Єврей зробив би дуже розумно, якби запросив нас лишитись і поснідати з ними. Він, мабуть, не здогадується, що ми хочемо їсти. Звідки я знаю? Бо тільки-но ми помолилися і хазяїн прочитав поминальну молитву, він одразу подякував нам за турботи і сказав нам, що ми можемо йти.
Але мій брат Еля хотів від нього мати послугу. Він розпочав розмову про комітет і при цьому кидав погляди на смажену рибу та ковтав слину. Єврей однією рукою держався за клямку дверей, а другою розмахував і розповідав нам про комітет щось дуже невеселі речі.
— По-перше,— сказав єврей,— це все вигадки, взагалі немає ніякого комітету. Себто є комітет, навіть кілька комітетів, але лондонські комітети не дають так легко гроші. Якщо хочете дістати допомогу від лондонського комітету, ви мусите спершу добре набігатись, представити папери і свідків, що ви емігрант і що їдете до Америки. Бо тут є багато емігрантів, що тільки кажуть, ніби вони їдуть до Америки... А далі, коли ви вже все представите, комітет може вам дати деяку допомогу тільки на зворотний шлях, себто щоб ви поїхали назад додому. Бо лондонський комітет не полюбляє Америки.
Почувши такі слова, мій брат Еля спалахує гнівом (ви ж знаєте, який він запальний), а про Пиню й казати нічого. Він спалахнув і почав сипати словами за своєю звичкою:
— Як це можна? Какое полное право вони мають наказувати нам їхати назад? Как їм не стыдно? Тут, у країні цивілізації?
Перебиває йому на слові єврей з мін'єна, відкриває широко двері і каже Пині:
— Говори не говори... Мені однаково! Ось вам адреса комітету, поїдете туди, то самі побачите, що все ол райт!
З
Вийшли ми з поминок, а нас усе переслідував запах смаженої риби. Ми всі думали про рибу, але ніхто про неї не говорив, крім Брухи. Вона цілу годину благословляла хазяїнів.
— Щоб вони подавилися своєю рибою, яка смердить за верству!
— Що ти маєш проти них? — каже мама.—Бідні, чесні люди! Живуть у такому пеклі... Проте, коли настають поминки, шукають мін'єн...
На це відповідає їй Бруха:
— Свекрухо! Хай вони згорять разом з їхніми поминками і з їхньою смаженою рибою! Зупиняють сторонніх людей, запрошують до себе в хату,— то дайте хоч дитині кусок смаженої риби, хоч би для годиться...
Це вона мене має на увазі. Щойно я був для єврея повнолітнім парубчаком, а тепер знову став у Брухи "дитиною"... "Гарні часи настали, кодл вже Бруха заступається за мене!" — подумав я собі.
Всі шестеро ми подаємося до комітету. Наш єврей, спасибі йому, порадив нам, щоб ми не йшли пішки, а краще сіли на трамвай і поїхали прямо туди. Але ж лондонський трамвай має погану звичку — він не любить зупинятись. Скільки не махай до нього руками, він робить своє — мчить, як скажений. Бігти за ним — даремна річ: не наздоженеш.
Щастя, що на нас зглянувся якийсь англієць з поголеними вусами (якщо побачите людину з поголеними вусами, знайте — це англієць).