Але в мене не виходить. Мій тато розумний, а я ні, хоч він і думає, що я теж маю бути розумною.
Сара розгортала книги одна за одною.
— А що ти скажеш своєму тату? — запитала вона, і в її думки закрався сумнів.
— Думаю, йому не варто про це знати, — відповіла Ерменґарда. — Хай думає, що я сама їх прочитала.
Сара відклала книгу й повільно похитала головою.
— Вийде майже так, ніби ми сказали неправду, — промовила вона. — А казати неправду — це не просто погано, це грубо. Інколи, — задумливо вела далі дівчинка, — мені спадає на гадку, що я могла би зробити щось справді погане, — може, зненацька розлютитись і вбити міс Мінчін, коли вона мене мучить. Але я просто не здатна на грубі вчинки. А чому ти не скажеш своєму тату, що це я прочитала книги?
— Він хоче, щоб це зробила я, — пояснила Ерменґарда, засмучена таким поворотом справ.
— Він хоче, щоб ти знала, про що там розповідається, — сказала Сара. — І якщо мені вдасться переказати все тобі простими словами — так, щоб ти запам'ятала, я впевнена, йому це сподобається.
— Йому сподобається, якщо мені взагалі щось вдасться запам'ятати, байдуже, яким способом, — гірко мовила Ерменґарда. — Ти б теж так думала на його місці.
— Не твоя вина, що… — почала Сара, але тут же спам'яталась і спинилася на півслові, адже ледве не сказала: "Не твоя вина, що ти така дурненька".
— Що? — допитувалась Ерменґарда.
— Що тобі нелегко вчитися, — виправилась Сара. — Тут нічого не вдієш. Ось мені вчитися просто — так вийшло.
Вона завжди ставилася до Ерменґарди з ніжністю і намагалась не підкреслювати різницю між ними: одна з подруг із легкістю схоплювала нові знання, а інша, здавалось, була не здатна вивчити анічогісінько. Коли Сара подивилась на пухкеньке Ерменґардине обличчя, їй сяйнула чергова мудра, незвична думка.
— Можливо, — сказала вона, — вміти швидко вчитися — це далеко не все. Значно важливіше бути доброю людиною. Навіть якби міс Мінчін знала все на світі, та при цьому не змінилась, вона б залишилася такою ж злюкою, і всі її ненавиділи б. Безліч розумних людей були злими й робили лихі вчинки. Згадай хоча би Робесп'єра…
Вона спинилась і подивилась на спантеличене обличчя Ерменґарди.
— Не пам'ятаєш? — поцікавилась вона. — Я ж тобі недавно розказувала про нього. Ти забула?
— Я взагалі нічого про нього не пам'ятаю, — зауважила Ерменґарда.
— Добре, тоді зажди хвильку, — сказала Сара. — Я зараз скину вологі речі, закутаюсь у ковдру і розкажу тобі ще раз.
Дівчинка зняла капелюх і пальто, повісила їх на цвях на стіні, а потім перевзула мокрі черевики — одягнула стоптані капці. Тоді заскочила на ліжко, накинула на плечі ковдру й обхопила коліна руками.
— А тепер слухай, — мовила вона.
Сара з головою поринула в оповідь про славетні часи Французької революції — переповідала такі епізоди, що Ерменґардині очі округлились від подиву, а подих перехопило. І хоча дівчинка почувалася зляканою, все ж їй було надзвичайно приємно слухати — Ерменґарда була впевнена, що тепер вона не забуде, хто такий Робесп'єр, і не вагатиметься, коли її запитають, ким була принцеса де Ламбаль.
— Уявляєш, вони настромили її голову на спис і танцювали довкола, — розповідала Сара. — Принцеса мала чудове світле волосся. І коли я згадую про неї, то чомусь не можу її уявити живою і здоровою, — мені перед очима весь час стоїть її голова, настромлена на спис, довкола якої танцює і улюлюкає розлючений натовп.
Дівчатка домовились про те, що містер Сент-Джон буде в курсі плану, складеного ними, і довідається про те, що книги перейдуть у подарунок Сарі й лишаться на горищі.
— А тепер повчімо інші предмети, — запропонувала Сара. — Як у тебе з французькою?
— Значно краще з того часу, як приходила сюди і ти пояснювала мені відмінювання. Міс Мінчін не може збагнути, чому я тоді так добре впоралась із вправами.
Сара засміялась і знову обхопила коліна.
— Ще вона не може збагнути, чому Лотті так легко дається математика, — пояснила вона. — А все тому, що та пробирається до мене і я їй допомагаю, — дівчинка окинула поглядом кімнатку. — Тут, на горищі, було би зовсім непогано, якби не було так похмуро, — додала, знову сміючись. — Тут дуже добре виходить вигадувати.
По правді кажучи, Ерменґарда нічого не знала про те, яким нестерпним може бути життя тут, на горищі — вона не володіла жвавою фантазією, тож не могла навіть уявити цього. У ті поодинокі рази, коли Ерменґарда пробиралась до Сариної кімнати, завжди відбувалося щось захопливе — дівчатка поринали у мрії або ж Сара розповідала цікаві історії. Тож візити на горище скидались на пригоду, і хоча інколи подруга Ерменґарди виглядала надто блідою, і важко було заперечити, що була вона надміру худорлявою, та затятість і гордість не дозволяли їй нарікати. Сара ніколи не зізнавалася, що часом знемагає від голоду, так, як сьогодні. Вона швидко росла, а постійні побігеньки виснажували її і будили вовчий голод — дівчинка не скаржилася б на апетит, навіть якби їла вчасно і ситно, а так змушена була перебиватися несмачними стравами, які перепадали їй, коли на те була кухарчина милість. Тож Сара постійно відчувала, як у неї нудить коло серця від голоду.
— Напевно, саме це відчувають солдати, коли ідуть у довгий і виснажливий похід, — казала дівчинка сама собі. Їй подобалось, як звучить ця фраза: "довгий і виснажливий похід". Тоді їй починало здаватися, наче вона сама — солдат.
А ще Сарі подобалось відчуття, ніби вона — господиня горища.
— Якби я мешкала в палаці, — доводила вона, — й Ерменґарда була леді, яка живе по сусідству, вона би приїжджала до мене в гості з почтом лицарів, сквайрів і васалів, що скакали би поряд із нею, а їхні прапори майоріли на вітрі. Коли б я чула, як сурмлять у труби, сповіщаючи про те, що міст опущено, я би спускалась униз, щоб прийняти гостей. У бальній залі я би влаштовувала бенкети, запрошувала менестрелів, щоб ті співали й переказували лицарські романи. Коли Ерменґарда приходить до мене на горище, я не можу влаштувати бенкет, але історії розказати можу, й не дозволю, щоб вона довідалась про щось неприємне. Напевно, зубожілі землевласниці мусили так поводитись у голодні часи, коли їхні маєтності були розграбовані.
Сара була немов горда, смілива землевласниця, і тому щедро ділилась єдиним своїм скарбом — мріями, видіннями, фантазіями, які її тішили й заспокоювали.
Тож, коли вони сиділи поруч, Ерменґарда навіть не здогадувалася, як ослабла від голоду її подруга. А сама Сара, розповідаючи історії, раз по раз запитувала в себе, чи дасть їй голод сьогодні заснути. Вона почувалася такою голодною, як ніколи раніше.
— Хотіла б я бути такою тендітною, як ти, Саро, — раптом сказала Ерменґарда. — Хоча ти ще схудла. Зараз у тебе очі стали просто величезними, і з ліктів стирчать гострі кісточки.
Сара потягнула вниз рукав, що мимохіть закотився.
— Я завжди була худорлявою, — хоробро сказала вона. — І очі в мене завжди були великі й зелені.
— Мені дуже подобаються твої дивовижні очі, — із захватом мовила Ерменґарда. — Здається, їхній погляд завжди спрямований удалечінь. Мені вони подобаються, особливо коли такі зелені — хоча часто вони бувають чорними.
— У мене котячі очі, — засміялася Сара. — Хоча я не бачу в темряві. Звісно, я пробувала — проте нічого не вийшло. А шкода!
І саме цієї миті у віконці на горищі ковзнуло дещо, чого дівчатка не побачили. Якби якась із них випадково озирнулася, вона би помітила, як у шибку із цікавістю зазирнуло темне обличчя, а потім чимдуж поспішило зникнути. Усе це відбулося майже безгучно. Проте не зовсім. Сара мала гострий слух, тож раптово обернулась і подивилась на дах.
— Це не схоже на Мельхиседека, — сказала вона. — Він шкребеться по-іншому.
— Що сталося? — трошки злякано поцікавилася Ерменґарда.
— Н-ні, — затнулась Ерменґарда. — А ти чула?
— Може, й ні, — сказала вона, — а може, й чула. Звук був такий, наче щось тягнули по черепиці.
— Що це може бути? — спитала Ерменґарда. — Може, це злодії?
— Та ні, — заспокійливо промовила Сара. — Тут нема чого красти…
Вона замовкла, не договоривши. Тепер обоє дівчат почули звук, що сполошив їх. Він долинав не з даху, а зі сходів унизу, — це був сердитий голос міс Мінчін. Сара зіскочила з ліжка й погасила свічу.
— Мабуть, лає Беккі, — прошепотіла дівчинка, стоячи в темряві. — Вона часто кричить на бідолашну.
— А вона може сюди зайти? — прошепотіла Ерменґарда, налякана до смерті.
— Ні. Вона подумає, що я вже сплю. Не ворушись.
Міс Мінчін піднімалась на верхній сходовий майданчик украй рідко. Сара могла пригадати лиш один такий випадок. Та зараз господиня пансіонату була дуже розлючена, тому вона цілком могла почати підійматися сходами. Крім того, було чути, що міс Мінчін штовхала перед собою Беккі.
— Нахабне, безчесне дівчисько! — лаялася вона. — Кухарка мені казала, що в неї весь час зникають речі!
— То не я, мем, — ридала Беккі. — Я була голодна, але то не я — ніколи я такого не робила!
— Тебе слід запроторити до в'язниці! — лунав голос міс Мінчін. — Дрібна злодюжка! Поцупила пів-м'ясного пирога!
— То не я, — плакала Беккі. — Могла й цілий з'їсти, але я навіть пальцем його не зачепила!
Міс Мінчін важко дихала від люті й крутого підйому по сходах. Вона збиралася приберегти м'ясний пиріг собі на пізній підвечірок. Було чути, як господиня відважила Беккі ляпаса.
— Не смій мені брехати, — сказала вона. — Негайно йди до кімнати!
Ерменґарда і Сара почули звук ще одного ляпаса, а потім Беккі помчала на горище, голосно стукаючи своїми шкарбанами. Затим грюкнули двері, й дівчатка зрозуміли, що Беккі кинулась на ліжко.
— Нічо я не брала! — почули вони, як бідолашна плаче в подушку. — Ні куска! То кухарка віддала пиріг свому поліцаю!
Сара стояла серед кімнати в цілковитій темряві. Вона міцно зціпила зуби і щосили стискала кулаки. Дівчинка ледве могла встояти на місці, але таки стримувалася, доки міс Мінчін не спустилась по сходах і все затихло.
— Зла, жорстока жінка! — вибухнула від обурення Сара. — Кухарка сама цупить харчі, а потім каже, ніби це Беккі краде! А вона не краде! Не краде! Вона інколи буває така голодна, що їсть скоринки зі сміттєвого відра!
Вона затулила обличчя руками і зайшлася плачем. Ерменґарда від такого не на жарт злякалася.