Пульс славний. А голова все ще трохи болить, га?
— Я здоровий, я зовсім здоровий! — наполегливо і роздратовано проказав Раскольников, підвівшись раптом на дивані і блиснувши очима, але зараз же впав знову на подушку і повернувся до стіни. Зосимов пильно стежив за ним.
— Дуже добре... все як слід, — мляво промовив він. — Їв що-небудь?
Йому розповіли і спитали, що можна давати.
— Та все можна давати... Супу, чаю... Грибів та огірків, звичайно, не слід, та й м'яса теж не треба, і... ну, та чого тут балакати!..— Він перезирнувся з Разуміхіним. — Мікстуру геть, і все геть, а завтра я подивлюся... Воно б і сьогодні... ну, та...
— Завтра ввечері я його гуляти веду! — вирішив Разуміхін, — в Юсупов сад, а потім в "Пале де Кристаль"[2-23] зайдемо.
— Завтра б я його ще не піднімав, а втім... трошки... ну, там побачимо...
— От досада, я сьогодні якраз новосілля справляю, тут же якихось два кроки, от би й він. Хоч би на дивані полежав серед нас! А ти ж будеш? — звернувся раптом Разуміхін до Зосимова, — гляди ж не забудь, обіцяв же.
— Буду, тільки, мабуть, пізніше. Що ти там влаштував?
— Та нічого, чай, горілка, оселедець. Пиріг подадуть: свої зійдуться.
— Хто саме?
— Та все тутешні і, далебі, все майже нові, — хіба що крім старого дядька, та й той новий: вчора тільки в Петербург приїхав, у якихось там справах: по разу й бачимось у п'ять років.
— Хто такий?
— Та нидів усе життя повітовим поштмейстером... Таку-сяку пенсію одержує, шістдесят п'ять років, не варт і говорити. Я його, проте, люблю. Порфирій Петрович прийде: тутешній пристав у слідчих справах... правознавець.[2-24] Та ти ж його знаєш...
— Він теж якийсь твій родич?
— Якийсь дуже далекий, та чого ти хмуришся? Як ви полаялись там колись, то через те, може, й не прийдеш?
— А наплювати мені на нього...
— Ото й краще. Ну, а ще — студенти, вчитель, чиновник один, музикант один, офіцер, Замєтов...
— Скажи мені, будь ласка, що може бути спільного в тебе або ось у нього, — Зосимов кивнув на Раскольникова, — з якимось там Замєтовим?
— Ой ці вже мені буркотуни! Принципи!.. і весь ти на принципах, мов на пружинах; жодного руху з власної волі зробити не смієш; а як на мене, хороша людина — от і принцип, і знати я нічого не хочу. Замєтов людина чудова.
— І руки гріє.[2-25]
— Ну й руки гріє, і наплювать! То що ж, що гріє! — вигукнув раптом Разуміхін, якось неприродно роздратовуючись, — я хіба хвалив тобі те, що він руки гріє? Я казав тільки, що він в певному розумінні хороший! А коли отак прямо, з усіх ото боків розглядати — то чи багато хороших людей лишиться? Та я певен, що за мене тоді з усіма тельбухами хіба що одну печену цибулину дадуть, та й то коли з тобою на додачу!..
— Це мало, я за тебе дві дам!..
— А я за тебе тільки одну! Ну, що скажеш іще! Замєтов ще хлопчисько, я ще чуба йому намну, бо його треба привертати, а не відштовхувати. Тим, що відштовхнеш людину,— не виправиш, тим паче хлопчиська. З хлопчиськом вдвоє обережніше треба. Ой ви, тупиці прогресивні, нічогісінько ви не розумієте! Людину не поважаєте, себе кривдите... Та коли хочеш знати, то в нас, може, і справа одна спільна зав'язалася.
— Цікаво б узнати.
— Та все про того робітника, маляра тобто... Ми його обов'язково врятуємо! А втім, тепер і біди ніякої. Справа зовсім, зовсім тепер очевидна! Ми тільки пари піддамо.
— Який ще там маляр?
— Як? Хіба я не розповідав? Ні? Ага, я тобі тільки початок розповідав... про вбивство старої лихварки, чиновниці... ну, тут отой маляр тепер заплутався...
— Та про вбивство те я ще раніше за тебе чув і цією справою навіть цікавлюся... почасти... з однієї причини... і в газетах читав! Та от...
— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.
— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.
— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.
Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.
— Ну то що ж той маляр? — з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.
— А теж в убивці записали! — із запалом промовив Разуміхін.
— Докази є, чи як?
— Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак... Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає... Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали...
Зосимов з цікавістю подивився на Раскольникова; той не ворушився.
— А знаєш що, Разуміхін? Оце дивлюся я на тебе: який ти одначе клопотун,— зауважив Зосимов.
— Хай так, а все-таки врятуємо! — вигукнув Разуміхін, стукнувши кулаком по столу.— Адже тут що найприкріше? Не те, що вони брешуть, брехню завжди простити можна; брехня річ мила, бо до правди веде. Ні, те досадно, що брешуть, та ще перед власною брехнею схиляються. Я Порфирія поважаю, але... Адже що їх, наприклад, передусім з пантелику збило? Двері були зачинені, а прийшли з двірником — відчинені: ну, значить, Кох та Пестряков і вбили. От яка в них логіка.
— Та не гарячись, їх просто затримали, не можна ж... До речі: я ж того Коха зустрічав, адже він, як виявилося, у старої речі прострочені скуповував? Уявляєш?
— Справді, шахрай якийсь! Він і векселі теж скуповує. Плутяга. Та хай йому лиха година! Я ж на що злощуся, розумієш ти? На рутину їх дряхлу, найпошлішу, закоснілу... злощусь... А тут, у самій цій справі, цілий новий шлях відкрити можна. За самими психологічними тільки даними можна показати, як справжній слід знаходять. "У нас є, мовляв, факти!" Але ж факти ще не все; принаймні половина справи в тому, як з фактами поводитись умієш!
— А ти з фактами поводитись умієш?
— Та не можна ж мовчати, коли відчуваєш, серцем відчуваєш, що от міг би справі зарадити, коли б... Е!.. Ти справу цю докладно знаєш?
— Та от про маляра хотів би почути.
— Ага! Ну, слухай історію: рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,— хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! — виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр із золотими сережками і розповідає цілу повість: "Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев'ятої,— день і година! Міркуєш? — робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку із золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: де взяв? — відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував, — це Душкін так каже,— я виніс йому білетик — карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп'є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об'явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю". Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб "представити ", у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: "А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії й повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські. А Миколай хоч і не п'яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом із Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок, — бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них у будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п'яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили, — це Душкін каже, — а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині, — тобто це вже на третій день, міркуєш? — бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п'яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. "Бачив, питаю, Дмитра?" — "Ні, каже, не бачив". — "І тут не був?" — "Не був, каже, від позавчора". — "А цю ніч де ночував?" — "А на Пісках, каже, у коломенських"[2-26] зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. "А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?" — "Ні, каже, не чув", — а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: "Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип'єш?" — а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: а він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок — тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше...
— Ще б пак!..— проказав Зосимов.
— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали й обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських, — аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу —ської застави, на постоялому дворі.