В такий спосіб він готував свою помсту владарям замків і надто д'Егріньйонам, яких ладен був першого-ліпшого дня проткнути отруєним кинджалом. Він дав кошти на відновлення виробництв алансонського мережива, він оживив торгівлю тканинами, в місті відкрили прядильню. Так, беручи участь у всіх цих заходах, що глибоко зачіпали інтереси широких мас, здійснюючи все те добре, про що нітрохи не дбала королівська влада, дю Бук'є не ризикував нічим ні на гріш. Посідаючи таке багатство, як у нього, він міг очікувати від здійснення своїх задумів чималого зиску, тимчасом як люди заповзятливі й ділові, але обмежені в коштах, часто змушені були поступитися вигідними оборудками на користь своїх промітних щасливців. Дю Бук'є виступав у ролі банкіра. Цей дрібний Лаффіт77 давав під заставу гроші на всі новації. Він успішно вершив свої власні діла, водночас віддаючись корисній громадській діяльності: він започаткував страхові товариства, опікувався новими підприємствами громадського транспорту; він порушував питання про подачу петиції уряду, щоб добитися від нього прокладання необхідних нових доріг та спорудження мостів. Оскільки дю Бук'є випередив в усіх тих затіях місцевих правителів, то вони вбачали в тому зазіхання на їхні права. Зав'язувалася безглузда боротьба — адже блага краю вимагали поступок префектури. Дю Бук'є нацьковував провінційних вельмож проти придворних і проти перства. Кінець кінцем він підготував украй небезпечне приєднання значної частини монархічно-конституційної партії до боротьби проти трону, яку підтримували "Журналь де Деба" та пан де Шатобріан78 — недолуга опозиція, що постала на грунті ницого користолюбства і спричинилася до перемоги буржуазії й газетярів 1830 року79. Отож панові дю Бук'є, як і тим, кого він репрезентував, випало щастя споглядати похорони королівської влади, яку провінція проводжала без усякого співчуття, збайдужівши до неї з тисячі причин, наведених тут не повністю. Затятий республіканець, що не пропустив жодної обідні впродовж п'ятнадцяти років, грав комедію, щоб, нарешті, втішитися помстою, власноручно, під оплески натовпу, зірвав білого прапора з будинку мерії. Жодна людина у Франції не кидала на новий трон, зведений у серпні 1830 року, погляду більше сп'янілого від радощів помсти. Як на нього, вступ на престол молодшого пагона80 було торжеством Революції. Перемогу триколірного прапора він вважав відродженням Гори, що на цей раз повинна була знищити дворянство, хай і не такими жорстокими, проте певнішими засобами, ніж гільйотина. Перство, позбавлене права спадкоємності, організація Національної гвардії, що кладе на одне похідне ліжко дрібного крамаря і маркіза, скасування майорату, що його проголосив якийсь буржуазний повірник, позбавлення католицької церкви привілеїв на верховодство — всі законодавчі нововведення в серпні 1830 року були для дю Бук'є лише спритнішим застосуванням принципів 1793 року. Від 1830 року цей чоловік стає головним податковим начальником, чого він домігся завдяки своїм зв'язкам із герцогом Орлеанським81, батьком нового короля Луї Філіппа, та з паном де Фельмоном, колишнім управителем овдовілої герцогині Орлеанської. Поголос приписує йому вісімдесят тисяч ліврів річних прибутків. В очах усього краю пан дю Бук'є — людина добромисна, шанована, людина непохитних принципів, непідкупна, надійна. Завдяки йому Алансон прилучився до розвитку промисловості, став першою ланкою, яка, можливо, одного дня зв'яже Бретань із тим, що ми називаємо сучасною цивілізацією. Населення Алансона, де 1816 року не нараховувалося й двох приватних екіпажів, по десяти роках, нітрохи не дивуючись, дивилося на коляски, карети, ландо, кабріолети й тільбюрі, що мчали вулицями їхнього міста. Буржуазія й землевласники, спершу налякані ростом цін, згодом побачили, що це окупається збільшенням їхніх прибутків. Із словами голови дю Ронсере: Дю Бук'є — велика сила! погоджувався весь край. Та, на лихо його дружини, в цих словах було страшне протиріччя. Дю Бук'є як чоловік був нітрохи не схожий, на дю Бук'є — громадського й політичного діяча. Цей великий громадянин, поза домом такий ліберальний, такий добродушний, ладний на все з великої любові до свого краю, вдома — деспот, цілком позбавлений шлюбних почуттів. Цей чоловік, наскрізь підступний, двоєдушний і хитрий, цей Кромвель Валь-Нобля82 поводився в родинному житті, як поводився з аристократією, до якої підлещувався, щоб перегризти їй горло. Так само, як і його друг Бернадотт, він надів оксамитову рукавичку на свою залізну руку. Дружина не принесла йому потомства. Сюзаннині слова й натяки шевальє де Валуа справдились. Але ліберальна буржуазія, буржуазія монархо-конституційна, дрібне дворянство, магістратура і, як висловлювалась "Конститюсьйонель", "попівська партія" — всі закидали ту безпотомність пані дю Бук'є. Мовляв, вона тоді, коли пан дю Бук'є одружився, була зовсім стара! Зрештою, бідолашній жінці поталанило, бо в її віці родити вже небезпечно! Коли пані дю Бук'є зі сльозами на очах, бувало, звіряла свою розпуку пані дю Кудре та пані дю Ронсере, вони казали їй: "Ну, ви, голубонько, втратили тяму, ви самі не знаєте, за чим побиваєтесь; таж для вас дитина — певна смерть!" Крім того, дехто з чоловіків, котрі, як, скажімо, дю Кудре, покладали власні надії на перемогу дю Бук'є, намовляли своїх жінок співати йому хвалу. Стару дівку вбивали оті жорстокі фрази:
— Яка ви щаслива, любонько, що вийшли за таку мудру людину, вас обминає лиха доля багатьох жінок, які нерозважливо повискакували заміж за чоловіків, м'яких та нерішучих, нездатних ані вести власне господарство, ані наставляти своїх дітей.
— Адже ваш чоловік, серденько, обернув вас на царицю всього нашого краю, з таким не знати вам ніякого лиха! Під його рукою весь Алансон.
— Проте мені хотілося б,— сказала на те бідолашна жінка,— щоб він менше клопотався про чужих, а більше...
— Ну, ви занадто вимогливі, люба пані дю Бук'є. Всі жінки заздрять, що вам дістався такий чоловік.
Ця християнка, яку, погано розуміючи, почав засуджувати світ, знаходила в своїй господі широке поле, де могла прикласти власні чесноти. Вона коротала вік у сльозах, але на людях її лице завжди виражало непорушний спокій. Хіба для такої побожної душі не здавалася злочинною сама думка, від якої нило серце: "Я любила шевальє де Валуа, а вийшла за дю Бук'є!" Атаназове кохання також збуджувало докори сумління і переслідувало її в снах. Смерть дядечка, що виявила всі його страждання, спричинилася до ще боліснішого її мордування, бо вона весь час думала про те, як мусив старий катуватися, спостерігаючи зміну політичних і релігійних звичаїв у домі Кормонів. Горе часто вражає нас зі швидкістю блискавки, як то сталося з панею Грансон. Але в старої панни воно розпливалося, ніби олійна крапля, що не сходить із тканини, а повільно просякає вглиб.
Шевальє де Валуа був каверзним винуватцем горя пані дю Бук'є. Він хотів відкрити їй очі; бо шевальє, добре тертий в любовних справах, незгірше розкусив дю Бук'є жонатого, ніж дю Бук'є парубка. Та бувалого республіканця важко було впіймати на слизькому; його салон, звичайно, був закритий для шевальє де Валуа, як і для всіх, хто в перші дні після весілля відступився від дому Кормон. До того ж дю Бук'є, посідаючи велике багатство, не боявся стати смішним,— він царював над Алансоном, а про жінку думав не більше, ніж Річард III міг би думати про свого вбитого на його очах коня83, за допомогою якого виграв бій. На догоду своєму чоловікові пані дю Бук'є майже порвала близькі взаємини з домом д'Егріньйонів, однак, залишаючись на самоті під час від'їзду чоловіка в Париж, вона, бувало, відвідувала мадмуазель Арманду. Аж якось після двох років по одруженню пані дю Бук'є в річницю смерті абата де Спонда, виходячи з церкви Святого Леонарда, де відбулася панахида, мадмуазель Арманда підійшла до неї. Щиросерда дівчина вирішила, що такі обставини зобов'язують її сказати кілька слів плачущій спадкоємиці. Розмовляючи про дорогого покійника, вони пройшли разом від церкви Святого Леонарда до Проспекту, а звідти — до забороненого особняка, куди й вступила пані дю Бук'є, захоплена приємною розмовою з мадмуазель Армандою. Для бідолашної, вбитої горем жінки, мабуть, була гіркою втіхою розмова про дядечка з тією, котру він так любив. А потім їй хотілося почути співчутливі слова з уст старого маркіза, якого вона не бачила вже близько трьох років. Було половина на другу, вона застала там шевальє де Валуа, що підіспів на обід; віддавши низький уклін, він узяв її за руки.
— Отже, дорога, високошановна пані дю Бук'є,— мовив він схвильовано,— ми втратили нашого друга; то була свята людина; ми поділяємо вашу скорботу; авжеж, тут ваша втрата відчувається так болісно, як і в вашому домі... навіть гостріше,— додав він, натякаючи на дю Бук'є.
Коли кожен із присутніх висловив своє співчуття, сказавши якусь фразу погребного змісту, шевальє шанобливо взяв під руку пані дю Бук'є і відвів її до віконної ніші.
— Чи ви принаймні щасливі? — спитав він з батьківською сердечністю.
— Авжеж,— відповіла вона, опустивши очі.
Почувши те авжеж, мадам де Труавіль, дочка княгині Шербелової, і стара маркіза де Катеран приєдналися до шевальє в супроводі панни Арманди. В очікуванні обіду всі вийшли в сад прогулятися; пані дю Бук'є, пригнічена горем, і не помітила маленької змови, що її затіяли проти неї шевальє з дамами, яких розпалювала цікавість: "Нарешті ми її впіймали, чи не вдасться нам вивідати розгадку?" — можна було прочитати з поглядів, якими вони обмінювались.
— Для цілковитого щастя,— почала мадмуазель Арманда,— оце б вам придбати ще діточок, отакого б хлопчика, як мій племінник...
На очі пані дю Бук'є навернулися сльози.
— Я чула, що то ваша вина, ніби ви боялися вагітності,— не відступав і шевальє.
— Я? — простодушно мовила вона.— Та я б заплатила за дитину ста роками пекельних мук!
Довкола підступно поставленого питання зав'язалася суперечка, що її з винятковим тактом направляла віконтеса де Труавіль і стара маркіза де Катеран, які так обкрутили бідолашну стару дівку, аж вона, сама того не підозріваючи, вибовкала свою подружню таємницю.