Опустивши руки глибше, я намацав щось гладеньке і м'яке… пацюк! Тварина миттю відскочила вбік, почувши мій дотик, а я теж одразу забрав руку. Потім машинально я почав обмацувати увесь ящик — і наткнувся на другого пацюка, третього… І ще, ще! Здавалось, що ящик наполовину набитий ними — щільно один до одного. Вони кинулись на всі боки, деякі, тікаючи через отвір, плигали мені на груди, інші билися об стінки ящика з несамовитим вереском.
Мені вдалось розігнати їх. Але коли вони зникли, і я почав перевіряти свої запаси, то, на своє лихо, побачив, що майже усі галети щезли. Все, що лишилось від них, — це купа кришок на дні, які й пожирали пацюки в ту мить, коли я їх сполохав.
Це було страшне нещастя. Воно так вплинуло на мене, що я довгий час не міг опам'ятатись.
Я легко міг уявити собі, що буде далі. Продукти зникли, — отже, на мене чатувала голодна смерть. Сумніву не лишалось, — смерть неминуча. Жалюгідними крихтами, які залишили мені ці мерзотні грабіжники, не проживеш і тижня. А тоді?.. Що тоді? Голод, голодна смерть!
Виходу не було. Я це ясно розумів. На що ж мені сподіватись?
Якийсь час я відчував себе зовсім безпорадним — настільки, що не робив нічого, щоб захистити ящик від чергової навали пацюків. Я був перекопаний, що все одно мені не пережити цього нещастя, — я вмру з голоду. Навіщо ж тоді боротись проти долі? Яка різниця, вмерти зараз чи через тиждень? Жити, знаючи, що однаково тебе чекає неминуча смерть, — це ж нестерпна мука! Жахливіша за саму смерть. І до мене повернулись колишні думки про самогубство.
Але тільки на мить. Я згадав, що був уже в подібному становищі і якимсь дивом врятувався. Я ще не бачив виходу і не знав, як я можу врятуватись, але чомусь у мені зародилась віра, що має бути якийсь вихід, що, як і колись, доля змилується надо мною і вкаже шлях до порятунку. Надія знову освітила мені майбутнє. Надія безпідставна, але все-таки достатня, щоб запалити в мені нову енергію і врятувати від цілковитого відчаю. Присутність пацюків теж вимагала дій. Вони були тут, поруч, погрожуючи знову залізти в ящик і знищити останні крихти моєї їжі. Зараз я міг стримати своїх ворогів, тільки діючи найрішучіше.
Я побачив, що пацюки залізли в ящик зовсім не через той отвір, яким користувався я сам, бо він був закритий сувоєм сукна. Вони влазили з протилежного боку крізь ящик з тканиною, куди я сам допоміг їм забратися, відірвавши в ньому бокову дошку. Усе це трапилось недавно, — адже ж їм необхідно було прогризти товсту задню стінку, а на це пішло немало часу. Інакше вони вже давно пролізли б усередину і не залишили ані крихти їжі.
Безперечно, вони кілька разів намагались добратись у мою комірчину, саме заради ящика з галетами, бо це був найкоротший шлях до нього.
Дуже шкода, що я через свою байдужість не подбав про збереження своїх запасів. Власне, я думав про це, однак не здогадувався, що пацюки можуть пролізти в ящик з іншого боку.
Що ж? Тепер уже пізно шкодувати! Однак, підкоряючись інстинкту, який штовхає нас боротися за життя, до останньої можливості, я переніс рештки галет з ящика на поличку всередині комірчини. Потім забарикадувався знову, ліг і почав обмірковувати своє становище.
Розділ ХLIII
ШУКАЮ ЩЕ ОДНОГО ЯЩИКА З ГАЛЕТАМИ
Довго сушив я голову над цим новим лихом, однак нічого втішного не придумав. Я був у такому пригніченому настрої, що навіть не полічив галет, вірніше крихт, що лишились у мене. Купка була невеличка, і я приблизно прикинув, що, скоротивши раціон до мінімуму, можу ще протриматись днів десять, не більше. Отже, лишалося жити десять днів, у кращому разі — два тижні, а там неминуча смерть і, як я вже знав, — смерть повільна, в муках. Мені були відомі муки голоду, тому я жахався вдруге зазнати їх. Проте уникнути цього у мене не було ніякої надії, принаймні тієї хвилини. Я вважав себе приреченим.
Моє відкриття надовго позбавило мене здатності ясно мислити. Я був у відчаї, мозок ніби паралізувало. Думати я не міг, а коли й думав, то лише про страшну долю, що судилась мені.
Згодом я опам'ятався і до мене повернулась здатність міркувати. Поступово, хоч і дуже повільно, зароджувалась надія, але така невиразна і необгрунтована, що її слід було назвати тільки "проблиском надії". Мені спало на думку ось що: коли мені пощастило знайти один ящик з галетами, то чому б не пошукати другого? Якщо він не знайдеться поруч з першим, то, може, десь поблизу. Як я вже казав, вантажі в трюмі розміщують не за сортами товарів, а за об'ємом і формою тари, щоб вони займали в трюмі якнайменше місця. Що це саме так, я вже переконався, бо навколо мене були складені найрізноманітніші товари — галети, сукно, бренді і бочка з водою. І хоч поруч з порожнім ящиком з-під галет не було другого такого, але він міг стояти зовсім недалеко — можливо, з другого боку ящика з сукном або десь в іншому місці, куди я зможу дістатись.
Такі думки вселили в мене нову надію на порятунок, повернули втрачену енергію, і я почав обмірковувати, як шукати другого ящика з галетами.
План виник одразу. Треба скористатися ножем; іншої можливості я не бачив.
Прокласти собі шлях ножем крізь бочки, ящики та тюки, — ось яка ідея оволоділа мною. І чим більш я думав над нею, тим можливішою вона мені видавалась. Те, що нам здається важким або навіть неможливим за звичайних обставин, постає в іншому світлі для того, чиє життя в небезпеці і хто бачить у цьому єдиний порятунок. Найбільші труднощі і найважчі випробування здаються легкими, коли йдеться про життя чи смерть!
Саме з цієї точки зору я змушений був дивитись на подвиг, який мав намір здійснити. Ні час, ні надмірна праця не лякали мене, — аби тільки це дало можливість врятуватись від страшної голодної смерті.
Отож я вирішив прорубати шлях ножем крізь гори вантажу, шукаючи той ящик, що містить їжу. Якщо мене чекає успіх, я житиму; якщо ні — помру. І ще одна думка спонукала мене до дій: краще провести час, сподіваючись на щось, аніж поступитись відчаю і нічого не робити. Прожити два тижні, чекаючи неминучої смерті, — в тисячу разів гірше самої смерті.
Набагато краще продовжувати боротьбу, живлячи надію новими зусиллями. Сама праця допоможе мені згаяти час і відверне мою увагу від думок про свою сумну долю.
Так я думав і відчував, що до мене знов повертаються сили.
Я стояв на колінах з ножем в руках, сповнений рішучості. Яке щастя — володіти цим куском сталі! Тільки тепер я зміг як слід оцінити його. Я не проміняв би його на корабель, повний чистого золота!
Перш за все треба було пробитися крізь ящик з сукном і довідатися, що міститься за ним. Я без перешкод проліз крізь порожній ящик з-під галет. Ви пам'ятаєте, що мені вже доводилося робити це, коли я натрапив на сукно. Отже, дорога знайома.
Але для того, щоб пробратись крізь ящик з сукном, необхідно витягти звідти кілька сувоїв.
Ніж поки що був мені не потрібен. Відклавши його вбік, так щоб у разі потреби" він лежав під руками, я вліз у порожній ящик. За хвилину я вже висмикував і витягав важкі сувої сукна, напружуючи всі сили й енергію, щоб зрушити їх з місця.
Розділ ХLIV
Я ЗАХИЩАЮ КРИХТИ
Робота ця забрала багато часу і зусиль, — значно більше, ніж ви уявляєте. Адже тканину упаковували дуже щільно, щоб заощадити місце; сувої були так притиснуті один до одного, ніби їх укладали під паровим пресом. Ті, що лежали напроти зробленого мною отвору, витягти було легко, але з іншими довелось поморочитись. Я напружував усі свої сили, щоб зрушити їх з місця. Коли кілька було витягнуто, робота полегшилась. Деякі з сувоїв виявились більшими, — це було грубіше сукно. Вони були надто великі, щоб пролізти крізь пророблені мною отвори в ящику з-під сукна і в ящику з-під галет. Що робити? Ящики стояли так, що вибити з них дошки було неможливо. Я міг би розширити отвір ножем, але це дуже важко.
Мимохіть виник кращий план, — кращий на перший погляд, але згодом він виявився помилковим. Я взявся за діло і почав розрізати зав'язки на сувоях і розмотувати сукно. Я витягав розмотаний кінець матерії, поки сувій не зменшувався настільки, щоб його можна було просунути крізь отвір. У такий спосіб мені пощастило спорожнити ящик, хоч робота забрала в мене кілька годин.
Але я мусив припинити свою роботу — через серйозну обставину. Коли я повернувся до своєї комірчини з першим куском матерії, яку я витягав з ящика, мене приголомшила несподіванка — моє житло було зайняте десятками інших мешканців — пацюків.
Матерія випала в мене з рук. Я кинувся на пацюків і розігнав їх, але, як і слід було чекати, частину мого злиденного запасу харчів вони встигли знищити. Однак збитки були не такі вже й великі. На щастя, я недовго був відсутнім. Коли б я забарився ще на двадцять хвилин, злодії очистили б мене, як білку, не лишивши й крихти.
Наслідки могли бути згубними для мене. Лаючи себе за необачність, я твердо вирішив надалі бути обережнішим. Простеливши кусок матерії, я висипав на неї залишки своїх крнхт, загорнув їх і міцно зав'язав смужкою з тієї ж матерії. Гадаючи, що тепер усе сховано надійно, я знову взявся до роботи.
Повзаючи на колінах то з порожніми руками, то навантажений сукном, я скидався на мурашку, що снує по своїй доріжці, роблячи запас на зиму. Протягом кількох годин я не поступався старанністю перед мурашкою. Погода все ще була тиха, але, як мені здавалось, ще жаркіша, бо піт котився з мене градом. Я весь час витирав вільним кінцем матерії лоб, ніс, обличчя. Іноді здавалось, що я задихнусь від спеки. Але мета підсилювала мою настирливість, я працював і працював, навіть не думаючи про відпочинок.
Пацюки весь час нагадували про себе. Їх було повно в щілинах між бочками та ящиками, де у них були свої стежки. Вони траплялись у моєму тунелі, перетинали мені шлях, наскакували на мене, часом перебігали по ногах. Як не дивно, але я вже не так боявся їх, як раніш. В якійсь мірі це пояснювалось тим, що я зрозумів, чому вони сюди прийшли, — не заради мене, а заради галет. Спершу я серйозно думав, що вони хочуть напасти на мене, але тепер я був іншої думки, і тому вже менше боявся їх навали. Вони зовсім не були мені страшні, коли я не спав. А я ніколи не лягав спати, не вживши запобіжних заходів на випадок нападу, і збирався робити так весь час.
Була ще одна причина, чому я не так боявся пацюків.