А коли хтось із героїв умирає, то в пущі розлягаються зойки — тужливі й жасні,— і насувається морок, і небо вергає громами та блискавками, і море бурхає грізними хвилями. А на всіх нас нападають страшні недуги, і приходять до нас злигодні.
— Слушні ваші слова! — вигукнув Пантагрюель.— Це все одно, що смолоскип чи свічка: поки" вони горять, то осявають і зігрівають усіх нас, усім дарують радість. А коли згасають, то куряться і чадять — і вже всім вони відразливі, всім ненависні. Отак і ці великі й чисті дупгі: поки вони не розлучилися з тілом, сусідство їх мирне, корисне, радісне й почесне. А коли ці душі відлітають, над суходолами та островами блискають блискавки, гуркочуть громи. Ллють дощі, сиплеться град, здригається земля. На морі здіймаються й навісніють бурі-урагани. І змінюються релігії, і руйнуються царства, і падають республіки, і стогнуть-волають народи...
Кожен жорстокий тиран із цього радіє. <Після мене хай земля змішається з вогнем!" — тобто: чХай згине, хай пропаде весь світ!" А Нерон навіть так казав: <Не після мене, а ще за мене..."
А втім, шановний макробію, немає лиха без добра! Якби не буря, ми б не причалили до цього острова, не спізналися б із вами, не почули б вашої розповіді. А як мудро ви все тлумачите! Справді-бо, небо не може не радіти з того, що на нього прилинуть такі високі й прекрасні душі. І воно за кілька день сповіщає землю, що з неї мають відлетіти ці дупгі. Воно засвічує комети й метеори. Навіть більше: небо хоче показати тим, хто ходить по землі, що вони не достойні жити поряд з такими прегарними, шляхетними душами, і приголомшує страходивами, надприродними віщуваннями... Саме цьому ви й були свідками.
— А хіба герої вмирають? — здивовано спитав брат Жан.— Я гадав, що вони безсмертні — так само, як боги й напівбоги.
— Деякі вмирають, а деякі — безсмертні,— відповів Пантагрюель.— Я певен, що не всі підвладні ножицям Атропос 116. Безсмертний той, хто має ясний і високий розум. Що ж до напівбогів, то вони, як твердить Гесіод, живуть по дев'ять тисяч сімсот двадцять років... Ось я вам розкажу дуже дивну історію, її засвідчили й переповіли деякі історіографи.
Було це за давніх часів. Із Греції в Італію плив якось купецький корабель. На ньому був Епітерс, батько Емілія-ритора.
Одного вечора вітер, що віяв уже кілька днів, раптом ущух. Корабель саме проминав Ехінські острови, між Мореєю та Тунісом, і його віднесло до острова Паксоса. Деякі мандрівники вже спали, інші тихо гомоніли, ще інші вечеряли.
Раптом з острова Паксоса долинув гучний голос:
— Тамусе!
Ніхто не відповів — усім одібрало від жаху мову.
— Тамусе! — почулося втретє. Тамус нарешті здобувся на слово.
— Я тут,— сказав він.— Чого тобі треба від мене? Навіщо кличеш?
— Коли твій корабель припливе у Палоди, оголоси, що помер Пан, великий бог |і7,— відповів таємничий голос.
Ще більший жах пойняв мореплавців, коли вони про це почули.
Оговтавшись, вони почали радитися, чи послухатись голосу й сповістити про смерть Пана, чи промовчати. Кінець кінцем Тамус мовив:
— Якщо віятиме ходовий вітер, то коли будемо підпливати до Палодів, я мовчатиму; якщо ж море буде тихе — оголошу сумну звістку.
Коли вони підпливли до Палодів, вітер ущух. І Тамус, ставши на кормі, обличчям до берега, крикнув,
На березі знялися тужливі зойки, плач і голосіння. Побивалися всі остров'яни.
Сумна звістка незабаром дійшла до Риму.
Тіберій, римський імператор, наказав, щоб Тамуса привезли до нього. Він вислухав його розповідь і повірив йому. А потім розпитав учених про те, хто такий Пан, і сказав, що це син Меркурія та Пенелопи 118. Це саме твердив і Геродот, а також Ціцерон у третій книзі своєї праці "Про природу богів".
Що ж до мене, друзі, то я гадаю, що Пан був рятівником вірних, його скарали неправедні й невидющі первосвященики та ченці. Зважте-бо самі: по-грецьки його таки можна назвати "Пан" 119, бо він — наше Все: все, що ми собою являємо, все, що маємо, все,на що сподіваємось, усе, про що мріємо, все, у що віримо; усе в ньому, від нього й через нього. Пан — добрий-, великий пастир, який щиро любив не тільки овець, а й пастухів. Отим-то в годину його смерті зойки, і плач, і скорботне голосіння розляглися по небу, по землі, під землею. І в часі моє тлумачення сходиться: адже цей всеблагий, всевеликий Пан, єдиний наш рятівник, ло-мер у Єрусалимі за великого цезаря Тіберія.
Пантагрюель замовк і поринув у глибоку задуму. Трохи згодом із очей його полилися сльози. *
Хай мені язик усохне, коли я збрехав бодай слово!
РОЗДІЛ XXV
Про те, як Пантагрюель знищив страхітливого фізетера 120
Коли кораблі були полагоджені, а трюми завантажені харчами та прісною водою, мандрівники вийшли в море й підставили вітрила ласкавому вітрові.
Вони пливли день, ніч, а вранці Ксеноман показав їм острів, що виднів удалині. Він сказав, що зветься той острів Хиренний, а живе і владарює на ньому Без-скоромець.
Пантагрюель уже чув про цього володаря, тож висловив бажання побувати на острові Хиренному і познайомитися з Безскоромцем.
Проте Ксеноман його відраяв, сказавши, що там нема чого дивитися: і остров'яни, і сам володар живуть злиденно.
— Отой Безскоромець — великий пожирач гороху, великий кротоїд, великий сіножувач, натхненник іх-тіофагів , володар гірчицеїдів 122, випалювач попелу , батько й благодійник лікарів. Він залюбки відпускає гріхи, продає індульгенції. Він — завзятий і вельми благочестивий католик. Майже цілий день він плаче і майже не буває веселий. їсть Безскоромець, як я вже сказав, горох, а крім того, солоні кольчуги та шоломи. Одяг на ньому сірий і холодний і дуже милує око!.. Спереду немає нічого, ззаду теж нічого немає; рукавів і тих немає... Ось почекайте, поки ми причалимо до острова Дикого — там живуть тлусті й жирні Ковбаси; їм є що розповісти про Безскоромця. Адже він безперестану з ними воює.
Через день перед мандрівниками замрів острів Дикий.
Аж тут Пантагрюель побачив: їм назустріч, форкаючи, пливе величезний фізетер. З рота його здіймаються струмені води завбільшки як стовпи.
Пантагрюель показав на страховище лоцманові й Ксеноману.
За мить на їхньому кораблі засурмили сурми, і весь караван вишикувався трикутником — так звичайно шикуються журавлі, перед тим як відлітати у вирій.
На чолі трикутника стала Пантагрюелева таламега.
Всі приготувалися до бою.
Брат Жан разом із гармашами твердою ходою попрямував на корму.
А Панург заверещав, мов недорізаний:
— Горе нам, горе І Це чудовисько проковтне і людей, і кораблі! Це ж для нього однаково, що ковтнути кілька пігулок! Ой, воно вже близько! Ой, я хочу на суходіл! Ой, смерть до нас підступає!
— Не бійтеся, Панургу,— мовив Пантагрюель.— Я знищу це страховисько.
— Та як же не боятися, коли воно підпливає до самісінького корабля! Рятуйте, рятуйте!
— Не кричіть, Панургу! Адже брат Жан навіщував, що вам нема чого боятися води. Навпаки — вода вас захистить. Не бійтеся!
— Чого б це я вірив тому ченцеві?! Дурень я, чи що? Краще піду сховаюся десь у трюмі! Господи, ось воно! Яке страшне, яке бридке! Скільки вже душ тц згубило, кляте чудовисько, пустило на дно морське! Справжнісінький тобі сатана! Згинь, западися, щезни, розвійся! Пливи в суд до сутяг!
А фізетер підплив до самісінького корабля та й ну поливати його водою! Величезні струмені ринули на палубу.
Матроси не розгубилися й не сплохували. У фізе-тера полетіли стріли, дротики, списи, сокири, палиці, кулі, гарматні ядра.
Однак фізетерові хоч би що! Він був цілйй-цілі-сінький.
Пантагрюель зрозумів — прийшла йому пора змагатися з чудовиськом.
Ставши на носі корабля, він підняв спис.
Ми чули — та й у книжках про це написано — про багатьох знаменитих стрільців. Приміром, римський імператор Коммод стріляв із лука так, що стріли його пролітали поміж пальчиками в дітей.
Коли Александр Македонський завойовував Індію, один індієць наловчився стріляти так, що стріли пролітали крізь перстень.
Французи з давніх-давен були чудовими стрільцями. Ніхто не годен був перемогти їх. Перед полюванням вони ще й намащували вістря стріл чемерицею. Впольована дичина ставала від цього м'якіша та смачніша.
Парф'яни теж були першорядними лучниками; вони стріляли, стоячи спиною до мішені, і завжди влучали в ціль.
Славились на весь світ своїм умінням стріляти з лу-
ка й скіфи. Колись вони вирядили до перського царя Дарія свого посланця. Прибувши до царя, посланець мовчки підніс йому дарунки: пташку, жабу, мишу т& п'ять стріл. Дарій спитав, що ці дарунки означають і чи не доручено посланцеві щось переказати словами. Посланець відповів, що ні, ніхто не загадував йому нічого переказувати. Дарій, замислившись, довго сидів над дарунками, а потім покликав своїх воєначальників. Вони думали-гадали, судили-радили і ніяк не могли дійти ради. Нарешті один із воєначальників мовив:
— Цими дарунками скіфи хотіли сказати: "Якщо перси не шугнуть, мов птахи, у небо, або не зариються, мов миші, в землю, або не пірнуть у воду, мов жаби, то вони будуть знищені скіфськими стрілами*.
Що ж до Пантагрюеля, то він був незрівнянним метальником списа та дротика. Він за тисячу кроків од-кривав ними скойки слимаків, знімав із свічки нагар, не погасивши полум'я, попадав сороці в око, зрізав підошви з чобіт, не зіпсувавши головок, гортав сторінки молитовника брата Жана, не подерши жодної.
Пантагрюель метнув у фізетера спис так спритно, що враз пробив страховиську лоб, обидві щелепи та язик. Фізетер уже не міг ні роззявляти пащі, ні ковтати, ні випускати водограї.
Потім Пантагрюель повибивав фізетерові обоє очей.
А після того ще метнув п'ятдесят списів у один його бік і п'ятдесят у другий, три списи в спину і один у хвіст.
Фізетер перевернувся горічерева й сконав.
РОЗДІЛ XXVI
Про те, як Пантагрюель зійшов на острові Дикому, де споконвіку жили Ковбаси
Веслярі витягли мертвого фізетера на суходіл, щоб розрубати його й вирізати нирковий жир, який дуже високо цінувався на ринках. До того ж, Пантагрюель хотів, щоб друзі його й команда обсохли, зігрілися, попоїли й трохи відпочили.
Кораблі кинули якір у невеликій безлюдній гавані. Близько до берега підступав ліс, густий, тінистий і затишний. На узліссі дзюркотів прозорий і чистий струмок.
Мандрівники напнули на узліссі намети.