Знай, відплати не буває.
Хто не може собі наказувати, мусить коритися. Дехто може собі наказувати, але йому чималого бракує, щоб уміти собі коритися!
5
Ось чого прагнуть шляхетні душі: нічого не брати задарма, і ні в якому разі – життя.
Потолоч прагне жити задарма, одначе ми, кому життя подарувало себе, інакші, – ми завжди міркуємо, чим найкращим могли б віддаруватися!
Воістину, тільки така мова шляхетна: "Те, що нам обіцяє життя, ми хочемо зробити йому!"
Не слід шукати насолоди там, де нічого не даєш для насолоди. І – не слід жадати насолоди!
Адже насолода і невинність – найсором'язливіші речі: вони не хочуть, щоб їх шукали. Їх треба мати, – а шукати слід радше провину і страждання!
6
О брати мої, хто первісток, того завжди приносять у жертву. А ми тепер – первістки.
Всі ми спливаємо кров'ю на потаємних жертовних олтарях, всі ми горимо і смажимось на честь давніх ідолів.
Найласіше, що в нас є, ще молоде, – воно подразнює старе піднебіння. Наше м'ясо ніжне, наша шкура – мов шкура ягняти: як ми можемо не розпалювати старих жерців!
Всередині нас самих ще живе старий жрець і смажить собі на бенкет те, що в нас найласішого. Ох, брати мої, як первісткам не бути офірою?
Але цього прагне наша вдача, і я люблю тих, хто не хоче зберегти свою душу. Приречених на загибель я люблю всією своєю любов'ю, бо вони долають перехід.
7
Казати правду – мало хто може! А хто може, ще й огинається! Та найменше можуть бути правдивими добрі.
Ох, ті добрі! Добрі люди ніколи не кажуть правди, – бути таким добрим – це хвороба духу.
Ті добрі поступаються, подаються, їхнє серце вторує, розум кориться – а хто покірний, той не кориться сам собі!
Все, що добрі називають злом, мусить возз'єднатися, щоб народилася єдина істина. О брати мої, чи вистачить вам зла для цієї істини?
Одчайдушна відвага, довга недовіра, жорстоке "ні", пересичення, різання по живому – все це так рідко сходиться докупи! Проте з такого сімені народжується істина!
Будь-яке знання досі зростало поряд з нечистим сумлінням. Розбийте, пізнавачі, розтрощіть старі скрижалі!
8
Коли є за що вхопитися, коли через річку перекинуті кладки й поруччя, – воістину, не повірять тому, хто каже: "Все тече".
Навіть телепні заперечать. "Як, – скажуть телепні, – може все текти? Адже колоди й поруччя над річкою!
Над річкою все непорушне, всі цінності, мости, поняття, все "добро" і "зло" – все це непорушне!"
Коли приходить сувора зима, приборкувачка ріки, тоді й найбільших дотепників бере сумнів,–воістину, тоді не тільки телепні кажуть: "Чи ж не повинно все перебувати в спокої?"
"Основа всьому – спокій" – це справжнє вчення зими, зручне для неплідної пори, хороша розрада шанувальникам зимової сплячки і теплих запічків.
"Основа всьому спокій" – проти цього проповідує вітер відлиги!
Вітер відлиги – це бик, та не орач, а скажений бик-руйнівник, що лютими рогами ламає кригу! А крига – ламає кладки!
О брати мої, хіба не тече тепер усе? Хіба не всі поруччя й кладки впали у воду? Хто б ще тримався за "добро" і "зло"?
"Лихо нам! Благо нам! Віє вітер відлиги!" – так, брати, проповідуйте на всіх вулицях!
9
Є давнє божевілля, що зветься добром і злом. Колесо цього божевілля досі крутилося навколо провісників і звіздарів.
Колись вірили в провісників і звіздарів, тому й вірили: "Все – неминучість: ти повинен, бо так треба!"
Відтак знову зневірились у провісниках і звіздарях, тому й вірили: "Все свобода: ти можеш, бо ти хочеш!"
Брати мої, досі про зірки і про майбутнє тільки мріяли, та не знали їх, і тому про добро і зло досі лише мріяли, не знаючи, що це!
10
"Не вкради! Не вбий!" – такі слова колись проголосили священними, перед ними схиляли коліна й голови і скидали взуття.
Та я запитую вас: коли ще на світі були більші злодії й убивці, ніж у часи таких священних слів?
Хіба саме життя – не грабунки й убивства? А проголошувати такі слова священними, – хіба не однаково, що вбивати саму істину?
А хіба не проповідь смерті – проголошувати священним те, що заперечує життя і відраджує жити? О брати мої, розбийте, розтрощіть старі скрижалі!
11
Мені жаль усього минулого, тому що бачу: його віддано на поталу,–
на поталу милості, духові, божевіллю кожного нового покоління, котре все минуле вважає за міст для себе.
Може прийти великий тиран, витончений нелюд, що своєю милістю і немилістю ґвалтуватиме все минуле, поки воно стане для нього мостом, знаменням, оповісником і півнячим криком.
Та ось іще одна небезпека і ще одна скорбота: пам'ять потолочі сягає не далі діда, – а на дідові уривається час.
Отож усе минуле віддане на поталу, – бо колись потолоч може допастися до влади, й увесь час утопиться в плитких водах.
Тому, брати мої, потрібна нова знать, супротивник усієї потолочі й усякої тиранії, знаті, котра на нових скрижалях знову напише слово "шляхетний".
А потрібно чимало шляхетних, до того ж різних шляхетних, щоб постала знать! Або, як сказав я колись символом: "Божественність у тому, що є боги, а не Бог!"
12
Брати мої, я наставляю вас і посвячую в нову знать, – ви маєте стати творцями й опікунами, сівачами майбутнього,–
воістину, не в ту знать, коли титул можна купити, мов крамар, за крамарське золото, – адже те, що має свою ціну, не має вартості.
Нехай віднині ваша честь полягає не в тому, звідки ви прийшли, а куди простуєте! Нехай за нову честь будуть вам ваші жадання і поступ, що пориваються далі вас самих!
Воістину, не в тому, щоб ви служили князям (що важать князі!) або підпирали те, що й без цього добре тримається!
Не в тому, що рід ваш при дворах набув вишуканості, і ви, барвисті, мов фламінго, навчилися довгі години вистоювати в плитких ставках.
Бо вміти стояти – це заслуга серед придворних, і всі придворні вірять, що після смерті їх мають ощасливити – дозволом сісти!
І не в тому, що дух, названий святим, вів ваших пращурів у землю обіцяну, котрої я не нахвалюю, – бо в такій землі, де виросло найгірше з усіх дерев – хрест, – хвалити нічого!
Воістину, куди б не вів цей "святий дух" своїх вершників, завжди попереду цих процесій бігли цапи й гусаки, ледач і потолоч!
О брати мої, ваша знать повинна не озиратися назад, а дивитись уперед! Вам належить стати вигнанцями з країни батьків і пращурів!
Ви повинні любити країну дітей своїх – і нехай ця любов знаменує вашу нову шляхетність – ще не відкриту в найдальших морях країну! Я закликаю ваше вітрило шукати й шукати її!
Вам належить спокутувати своїми дітьми те, що ви діти своїх батьків, – так ви повинні спасти все минуле! Цю нову скрижаль я ставлю над вами!
13
"Навіщо жити? Все – марнота! Жити – це перевіювати полову, жити – це спалювати себе і навіть не зігрітися".
Таке старосвітське базікання й досі вважається "мудрістю". А що воно давнє і затхле – до нього більше поваги. Ушляхетнює навіть пліснява.
Тільки діти могли казати: "Вогню бояться, бо він обпік!" У давніх книжках мудрості чимало дитинного.
Як сміє той, хто завжди "перевіює полову", паплюжити молотьбу! Таким дурням слід затикати пельку!
Такі сідають за стіл і нічого не приносять з собою, щоб заткати пельку!
Такі сідають за стіл і нічого не приносять з собою, навіть добрячого голоду, а починають паплюжити: "Все марнота!"
Та добре попоїсти й випити, брати мої, це, воістину, не суєтне мистецтво! Розбийте, розтрощіть скрижалі вічно невдоволених!
14
"Чистому все чисте", – кажуть люди. А я кажу вам: "У свиней усе обертається на свиню!"
Тому мрійники й скиглії, котрі навіть серцем занепали, проповідують: "Світ – це брудне страховище".
Бо всі вони духом нечисті, особливо збочені в потойбічність, що не знають ні сну, ні спочинку, коли не дивляться на світ збочено!
Таким я кажу просто у вічі, хоча слова ці не дуже й ласкаві:
– Світ схожий на людину тим, що має той бік, отже, зад – оце й уся істина!
У світі багато лайна – оце й уся істина! Однак цього замало, щоб сам світ був брудним страховищем!
Є мудрість у тому, що у світі чимало смердючого, – сама огида створить крила і сили, що вгадують, звідки воно береться!
Навіть у найкращому є трохи огидного, і навіть найкраща людина є тим, що слід подолати!
О брати мої, багато є мудрості в тому, що на світі багато лайна!
Я чув, як побожні збочені в потойбічність зверталися до свого сумління, воістину, без зла і облуди, хоча на світі не існує нічого облуднішого й злобнішого.
"Нехай світ залишається світом! Не підіймай проти нього навіть мізинця!
Нехай, кому хочеться, душить і штрикає людей, ріже й білує їх – не підіймай проти нього навіть мізинця! Так люди навчаться зрікатися світу.
А власний розум ти сам повинен тлумити і душити, бо це розум цього світу, – так ти навчишся зрікатися світу".
Розбийте, о брати мої, розтрощіть ці старі скрижалі побожних! Розвійте слова паплюжників світу!
16
"Хто багато вчиться, розучується палко прагнути", – шепочуться сьогодні по всіх провулках.
"Мудрість знесилює, ніщо не винагороджується, ти не повинен чогось прагнути!" – цю нову скрижаль, бачив я, повісили навіть на базарних майданах.
Розтрощіть, брати мої, розтрощіть і цю нову скрижаль! Її повісили стомлені від світу проповідники смерті й тюремники, – знайте, на ній ще й проповідь рабської покори!
Адже вони погано, кепсько вчились, а найкращого й не вивчали, – аби тільки раніше та найшвидше,–адже вони кепсько їли, і тому в них зіпсований шлунок;
а зіпсований шлунок став їхнім духом, що схиляє до смерті! Бо, воістину, брати мої, дух – це шлунок!
Життя – це джерело радості, та в кого зіпсований шлунок, цей батько скорботи, подає голос, для того всі джерела отруєні.
Пізнавати – це радість для наділеного левиною волею! А стомлений сам обертається на іграшку чужої волі, ним бавляться всі хвилі.
Така вже вдача всіх слабких, що вони завжди губляться на шляхах. Аж урешті їхня втома запитує: "Навіщо нам було колись ходити тими шляхами! Скрізь усе однакове!"
Їхній слух тішить, коли проповідують: "Ніщо не винагороджується! Ви не повинні чогось прагнути!" Але це ж проповідь рабської покори.
О брати мої, Заратустра свіжим вітром приходить до всіх здорожених, ще чимало носів чхатиме від нього!
Мій вільний подих проходить навіть крізь мури, залітає у в'язниці та ув'язнені розуми!
Жадання приносить волю, бо жадати означає творити, – цього навчаю я.