Але влаштовувати іспит вона не збиралася. Господи! Як у нього смердить з рота!
За три кроки від їхнього столика незграйний джаз-банд – кілька халтурників, неспроможних влаштуватися в респектабельніших закладах Бурбон-стріт, – хто до лісу, а хто до біса догравав блюз. Під цей акомпанемент виконувала свій танець – якщо тільки можна було назвати танцем безпорадне тупцяння на місці – якась Джоан Менсфілд. (На Бурбон-стріт часто вдаються до таких хитрощів: нікому не відомій акторці пришпилюють трохи змінене ім'я славетної актриси[11], сподіваючись, що перехожі, не помітивши різниці, піймаються на гачок).
– Слухай, – нетерпляче сказав айовець, – чого ми не вшиваємося звідси?
– Я ж уже поясняла тобі, серденько. Я тут працюю, і йти мені ще не можна, бо я маю виконати свій номер.
– Чхав я на твій номер!
– Ай-ай-ай, золотко, ну хіба так можна! – І тут, немов осяяна раптом щасливою ідеєю, товстозада блондинка запитала: – А в якому готелі ти зупинився?
– В "Сейнт-Грегорі".
– Це ж тут під боком!
– За п'ять хвилин могла б уже лежати голісінька.
Вона закопилила губу.
– Ти ж обіцяв поставити ще одну чарочку!
– Поставлю. Ходім!
– Зажди, Стенлі, любий! У мене є ідея.
Все йде, як по маслу, подумала вона, мов добре відрепетируваний скетч! А чом би й ні? Для неї це, хвалити бога, чи не тисячна вистава. Вже зо дві години Стен як-його-там, що приїхав казна-звідки, слухняно йшов на старому, зашкарублому повідці: спочатку з нього злупили за коктейль у чотири рази більше, ніж узяли б у чесному закладі. Потім офіціант підсадив її до його столика – і закрутилася карусель… Стен пив дешеву бурду, що її подавали тут під назвою віскі, а їй – як усім дівчатам, що працюють у барі за комісійні – офіціант подавав у чарці холодний чай. Діждавшись слушної миті, вона підморгнула офіціантові, й той перейшов на обслуговування за найвищим розрядом: приніс півпляшки шампанського місцевого виробу, що за нього Стенлі Сосунцеві, який ще не знає цього, допишуть у рахунок сорок доларів – і хай він спробує закомизитись!
Отож тепер їй зосталось лише здихатися його, а разом, можливо, й заробити ще одну десятку – треба тільки вміло дограти цю фінальну сцену. Зрештою, вона заслужила на преміальні: дві години терпіла цей сморід!
– Яка ж у тебе ідея, крихітко? – запитав він.
– Залиш мені ключ від свого номера. Портьє дасть тобі інший – у них завжди є запасні. А я щойно звільнюся – зразу прийду до тебе. Тільки гляди ж – будь напоготові!
– Не бійся – буду!
– Ну гаразд, тоді давай ключ.
Він дістав ключ, але затис його в руці, вагаючись.
– Слухай, а ти справді прийдеш?
– Золотко, я не прийду, а прилечу. Сам подумай; яка б дівчина відмовилася?..
Він віддав їй ключ.
Поки він не передумав, вона підвелася з-за столу й вийшла. Решту зробить уже офіціант, а якщо Смердючий Писок зніме галас з приводу рахунку, то офіціантові допоможе викидайло. А втім, навряд чи він бешкетуватиме – і навряд чи поткнеться сюди ще раз. Такі телепні ніколи не повертаються.
Вона уявила собі, як він лежить, дожидаючи її, в свому номері, і як його потроху розбирає сумнів, і як він нарешті починає розуміти, що вона не прийде, навіть коли він чекатиме її до кінця свого смердючого життя.
Години за дві, наприкінці довгого й нудного робочого дня, який відрізнявся від інших хіба що трохи кращим заробітком, товстозада блондинка продала ключ за десять доларів.
Покупцем був Ключник Мілн.
Середа
1
Коли нічне небо над Новим Орлеаном почало бліднути, Ключник уже сидів на ліжку в своєму номері у "Сейнт-Грегорі" – відсвіжений, повний снаги й готовий до роботи.
Весь попередній день він проспав міцним сном, а надвечір вийшов на прогулянку й повернувся до готелю о другій ночі. Поспавши ще півтори години, Ключник прокинувся саме в ту хвилину, яку собі намітив. Поголившись, він став під душ, пустив холодну воду. Крижані струмені кололи тіло, мов голки. Вискочивши з-під душа, він став розтирати шкіру рушником, поки вона почервоніла.
Ключник давно поклав собі за правило, йдучи на діло, надягати свіжу білизну й чисту, накрохмалену сорочку: було щось спільне між підбадьорливою цупкістю тканини уі тим нервовим, збудженим настроєм, який охоплював його в цей час. Вдягаючись, він на мить спохмурнів: коли його піймають ще раз, то дадуть п'ятнадцять років. Але зразу ж відігнав цю моторошну думку.
Куди приємніше було думати, що тим часом все йде гладко.
Вчора його колекція зросла з трьох до п'яти штук.
Один із цих двох нових ключів він роздобув у найпростіший спосіб: попросив його в портьє. Ключник оселився в номері 830. А ключ попросив від номера 803.
Перш ніж це зробити, він ужив елементарних запобіжних заходів: пересвідчився, що ключ від номера 803 лежить у своєму гнізді й що під ним немає ніяких листів та записок. Якби під ним була якась кореспонденція, Ключник відклав би цю операцію, бо, вручаючи лист чи записку, портьє мають звичку питати в адресатів їхні імена.
Отже, пересвідчившись, що шлагбаум відкрито, Ключник покрутився трохи в вестибюлі й, коли перед конторкою портьє зібралася черга, і собі став у кінці. Ключ йому дали, нічого не спитавши. А якби виникла якась заминка, його пояснення було б цілком вірогідне – мовляв, сплутав цей номер із своїм.
Так, досі він усе розігрував, як по нотах, і це був добрий знак. А сьогодні вдень, коли почне чергувати новий портьє, він у такий самий спосіб заволодіє ключами від номерів 380 й 930.
Друга ставка також виявилася виграшною. Два дні тому через надійного посередника він уклав угоду з найманою здирницею, що орудувала на Бурбон-стріт. Вона передала йому п'ятий ключ, пообіцявши, що це буде не останній.
Присівши на ліжко, Ключник Мілн глянув на годинник. Далі зволікати не можна було, хоч в останню мить, щоб підвестися, йому довелося перебороти раптовий душевний опір. Він пересилив себе і завершив підготовку, виконавши дві останні процедури.
У ванній кімнаті він заздалегідь поставив склянку, куди налив трохи віскі. Тепер, увійшовши до ванної, старанно прополоскав цим віскі рот і горло, а потім виплюнув його в умивальник, не проковтнувши ані краплі.
Після цього взяв згорнуту газету – куплений ввечері сьогоднішній ранковий випуск "Таймс-Пікаюн" – і затиснув її під пахвою. Нарешті, перевіривши кишені, по яких за певною системою були розкладені ключі, вийшов з номера.
Його ноги в черевиках на каучуковій підошві беззвучно ступали по приступках службових сходів. Він спустився на два поверхи, ідучи легко, несквапно. Увійшовши в коридор шостого поверху, нишком – так, що сторонній спостерігач не помітив би цього – зиркнув праворуч і ліворуч! Коридор був порожній.
Ключник напередодні вивчив план і принцип нумерації готельних приміщень. Видобувши з внутрішньої кишені ключ від номера 641, він недбало затис, його в руці й ходою людини, якій нема куди поспішати, попрямував до дверей цього номера.
Цей ключ був першим його трофеєм в аеропорту Муасан, а Ключник над усе цінував систему й порядок.
Підійшовши до дверей номера 641, він зупинився. Смужки світла під ними не було, за дверима панувала тиша. Ключник надів рукавички.
Тепер усі його почуття загострилися. Він беззвучно встромив ключ. Повернув його. Двері, не рипнувши, відчинилися. Вийнявши ключ, він увійшов і тихо зачинив двері за собою.
Обриси речей ледь вимальовувалися в досвітній імлі. Ключник постояв нерухомо, роздивляючись довкола, чекаючи, доки очі звикнуть до півтемряви. Досвідчені готельні злодії воліють орудувати саме при такому тьмяному, непевному світлі: воно дає змогу розрізнити речі, а тебе самого робить майже невидимим. Досвіток має й інші переваги. У цей час життя в готелі завмирає – нічна зміна вже висилилася, пильність її притупилася, а службовці денної зміни ще не почали сходитись. Мешканці – навіть гультяї й нічні пташки – вже позасинали в своїх номерах. До того ж, світанок дає людям почуття безпеки, вони звільняються від нічних страхів і тривог.
Просто перед собою Ключник бачив тепер туалетний столик. Праворуч вимальовувалося ліжко. Звідти чулося розмірене дихання; отже, людина в ліжку міцно спала.
Гроші слід перш за все шукати на туалетному столику.
Він рушив до нього, обережно виставляючи вперед ноги, щоб не спіткнутися об яку-небудь невидиму перепону. Підійшовши, простяг руку й почав обмацувати речі, що лежали на столику.
Пальці в рукавичках торкнулися купки дрібних монет. Про них нічого й думати – поки їх збиратимеш, одна неодмінно задзвенить. Але там, де є дрібні гроші, мусить бути й гаман. Ага – ось він! І який повний!
Яскраве світло спалахнуло в кімнаті.
Це сталося так несподівано, що Ключник, який пишався своєю спритністю й винахідливістю, розгубився, мов мале дитя.
Його реакція була цілком інстинктивна. Він упустив гаман і злякано обернувся до світла.
Чоловік, що, засвітивши лампу над головою, сів у ліжку, був молодий, мускулястий і – дуже сердитий.
– Ти що тут робиш? – гримнув він.
Ключник: стояв, роззявивши, мов дурний, рота, неспроможний вимовити й слова.
Мабуть, міркував згодом Ключник, розбудженому пожильцеві самому Потрібно було кілька секунд на те, щоб прочуматися, – і тому він не помітив переляканого винуватого виразу обличчя непроханого гостя. Хоч як там було, Ключник отямився перший і, кленучи себе за втрату ініціативи, розпочав запізнілий спектакль.
Поточуючись, мов п'яний, він загугнявив:
– Себто як – ш-шо я тут роблю? Ти сам, ш-шо робиш у моєму ліжку?
Водночас він непомітно стягнув з рук рукавички.
– Іди ти знаєш куди! Це моє ліжко. І мій номер!
Підступивши ближче, Ключник дихнув на молодика – недаремно він полоскав рот шотландським віскі! Той відсахнувся. Ключник уже міркував швидко, як завжди. Беручи людей на бога, він не раз, викручувався з таких небезпечних ситуацій.
А тепер головне – не перебрати міри, вчасно перейти в оборону, інакше законний власник кімнати може злякатися й покликати на поміч. А втім, цей, мабуть, кликати не стане: хлопець дужий, сам хоч кого скрутить.
По-дурному витріщившись, Ключник перепитав:
– Кажеш, твій номр? Не помляєсся?
Молодик у ліжку зовсім розлютився.
– Ах ти ж п'яна свиня! Це мій номер! Мій! Ясно?
– Се ж шіссот чотирнассятий?
– От кретин! Це шістсот сорок перший!
– Пробач, старий.