Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?..
Ба ні! Не так воно ще погано!..
Пам'ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в'язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив:
– Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги.
1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з'являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ?
А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько.
– Знаєш що? – відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. – Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся…
Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі – сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з'явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова:
– Пам'ятай, вітрогоне, чого я тебе вчив!.. "Сон – мара, хай буде, як бог дасть", – думав я кілька днів підряд. Але магазин мені вже остогид. Навіть Малгося Пфейфер, царство їй небесне, вже не цікавила мене, а на Підваллі мені зробилося так тісно, що я вже не міг витримати й пішов знову до дядька Рачека за порадою.
Пам'ятаю, він лежав у ліжку, вкритий тітчиною периною, і пив якесь гаряче вариво, щоб спітніти. Коли я розказав йому всю свою справу, дядько промовив:
– Знаєш що? Я пораджу тебе, як рідний батько: хочеш – іди, не хочеш – залишайся. А я сам, якби не мої падлючні ноги, давно вже був би за кордоном. Бо й твоя тітка, кажу тобі, – тут він притишив голос, – так страшно меле своїм язичищем, що я охітніше слухав би гуркіт цілої австрійської батареї, аніж її гдирання. Вона що допоможе мені натиранням, те зіпсує балаканиною… А гроші ж у тебе є?.. – спитав він, трохи помовчавши.
– Знайдеться кілька сот злотих.
Дядько Рачек сказав мені замкнути двері (тітки вдома не було) й добув з-під подушки ключа.
– Візьми, – сказав він, – одімкни отого оббитого шкірою сундука. Там праворуч стоїть скринька, а в ній гаманець. Подай мені його…
Я вийняв з скриньки великого й важкого гаманця. Дядько Рачек взяв його в руки й, зітхаючи, одлічив п'ятнадцять півімперіалів.
– Візьми собі ці гроші на дорогу, – промовив він, – і якщо маєш їхати, то їдь… Дав би тобі більше, але, може, настане й мій час… Зрештою, треба щось залишити й жінці, аби вона, коли що до чого, могла знайти собі чоловіка… "Ми попрощалися плачучи. Дядько навіть трохи підвівся на ліжку і, обернувши мене лицем до свічки, прошепотів:
– Дай я ще раз на тебе подивлюся, бо воно, кажу тобі, з того балю не кожен повертається… Я й сам уже на божій дорозі, а журба, кажу тобі, вбиває людину не гірш, ніж куля…
Я повернувся в магазин і, незважаючи на пізню пору, все розказав Янові Мінцелеві та подякував йому за службу й опіку. Оскільки ми вже з рік говорили про ці речі, а він завжди заохочував мене йти бити німців, я думав, що мій намір зробить йому велику приємність. Але Мінцель якось посмутнів. Другого дня він виплатив мені зароблені гроші, навіть з надвишкою, й обіцяв зберігати мою постіль і сундучка на той випадок, якщо я повернуся. Проте звичайна його войовничість десь зникла, і він навіть ні разу не повторив свого улюбленого вигуку: "Ого, дав би я чосу тим пруссакам, якби мені не магазин!.."
Коли ж я о десятій годині вечора, в~ кожушку і юхтових чоботях, поцілувався з ним і взявся за клямку, щоб залишити кімнату, в якій ми стільки років жили разом, з Яиом сталося щось дивне. Він схопився іЬ стільця, розкинув руки й закричав:
– Свиня!.. Куди ти йдеш?..
А потім упав на моє ліжко й захлипав, мов дитина.
Я вибіг з кімнати. В темних сінях, ледве освітлених олійним каганцем, хтось заступив мені дорогу. Я здригнувся.
То був Август Кац, одягнений по-зимовому, немов у далеку дорогу.
– Що ти тут робиш, Августе? – спитав я.
– Жду тебе.
Я гадав, що він хоче провести мене, і ми пішли на Гжибовський майдан, за цілу дорогу не промовивши й слова, бо Кац взагалі ніколи нічого не говорив. Єврейський віз, яким я мав їхати, вже був на місці. Я поцілував Каца, а він мене. Я сів на віз, він – також…
– Поїдемо разом, – сказав Кац. А потім, коли ми вже були за Мілосною, додав: – Твердо і трясе, тут не заснеш.
Спільна наша подорож тривала несподівано довго – аж до жовтня 1849 року, пам'ятаєш Каце, незабутній друже?[41] Пам'ятаєш довгі марші в нестерпну спеку, коли ми не раз пили воду з калюж; або отой похід через багно, коли ми підмочили патрони; або ті ночівлі в лісах та на полях, коли ми один другому спихали голови з ранця та крадькома стягали один з другого шинелю, яка служила нам спільною ковдрою?.. А пам'ятаєш міжчену картоплю з салом, яку ми вчотирьох зварили так, що про це не знав ніхто з нашого загону? Скільки разів потім я їв картоплю, але ніколи вже вона не здавалася мені такою смачною, як тоді. Ще й досі відчуваю я її запах, її гарячу пару, що валувала з горшка, бачу тебе, Каце, як ти, щоб не гаяти часу, разом молився, їв картоплю й закурював від багаття люльку.
Каце, Каце! Якщо на небі нема угорської піхоти й міжченої картоплі, даремно ти туди поспішив!
А пам'ятаєш генеральну битву, про яку ми так мріяли на відпочинках після партизанської стрілянини? Я навіть у могилі не забуду її, а якщо бог запитає мене, для чого я жив на світі, то відповім: для того, щоб прожити один такий день. Тільки ти розумієш мене, Каце, бо ми обидва це бачили. А тоді ми не надавали цьому ніякого значення…
За півтори доби до тієї битви наша бригада зосередилась під якимось угорським селом, під яким – уже не пам'ятаю. Та й вітали ж нас там славно! У випі, правда, не дуже доброму, можна було купатись, а свинина та червоний перець так нам остогидли, що ніхто тієї гидоти й не покуштував би, звісно, аби було щось смачніше. А яка музика, які дівчата!.. Цигани – чудові музики, а венгерки – справжній порох. Крутилось їх, тих дзиг, серед нас не більш як двадцять, але всім стало так гаряче, що наші зарубали й закололи трьох хлопів, а вони уколошкали кіллям нашого гусара.
І бог його знає, чим скінчилася б так гарно почата розвага, коли б саме в її розпалі по приїхав до штабу якийсь поміщик четвериком змилених коней. За кілька хвилин військо облетіла чутка, що поблизу стоять значні сили австріяків. Сурми затрубили тривогу, – колотнеча вщухла, венгерки зникли, а по шеренгах прокотився шепіт про генеральну битву.
– Нарешті!.. – сказав ти мені.
Тієї ночі ми просунулись на милю вперед, другого дня – ще на милю. Кожні кілька годин, а потім щогодини прилітали естафети. Це свідчило про те, що недалеко перебуває штаб нашого корпусу і що наближається неабияка подія.
Тієї ночі ми спали на голім полі, навіть не поставивши в козла рушниць. Як тільки стало благословлятись на світ, ми рушили вперед: ескадрон кавалерії з двома легкими гарматами, потім наш батальйон, а за нами вся бригада з артилерією та обозом, прикрита з боків сильними охоронними загонами. Естафети вже надходили щопівгодини.
Коли зійшло сонце, ми побачили над дорогою перші сліди перебування супротивника: залишки соломи, погаслі вогнища, розібрані на паливо будинки. Далі все частіше стали ми зустрічати втікачів: поміщиків з родинами, духовних осіб різного віросповідання, нарешті, селян та циган. У кожного на обличчі застиг переляк, кожен кричав щось по-угорському, показуючи руками назад.
Десь о сьомій годині на південному заході пролунав гарматний постріл. По шеренгах прокотився гомін:
– Ого! Починається…
– Ні, це сигнал…
Гримнуло ще два постріли, потім ще два. Ескадрон, що їхав поперед нас, зупинився; дві гармати і два зарядних ящики галопом подалися вперед, кілька їздових поскакало на найближчий пагорбок. Ми спинились – і на хвилину запанувала така тиша, що чути було цокіт копит сірої кобили, якою доганяв нас ад'ютант. Вона промайнула повз нас до гусарів, важко дихаючи і майже торкаючись животом землі.
Тепер уже озвалося десь ближче й далі кільканадцять гармат так, що можна було відрізнити кожен постріл.
– Пристрілюються! – сказав наш старий майор.
– Гармат у них штук з п'ятнадцять, – озвався Кац, який в таких випадках ставав балакучіший. – А у нас дванадцять. От буде робота!..
Майор обернувся до нас на коні й усміхнувся в свої сиві вуса. Я зрозумів, чого він усміхався: вдалині розітнулась ціла гама пострілів, немов хто заграв на органі.
– Більш як двадцять, – заговорив я до Каца.
– Йолопи!.. – засміявся офіцер і пришпорив коня.
Ми зупинились на пагорку, звідки видно було всю бригаду, яка йшла за нами. Позначала її руда хмара куряви, що тяглася на дві або на три верстви.
– Сила-силенна війська! – прошепотів я. – І де воно тільки поміститься!..
Заграли сурми, і наш батальйон поділився на чотири ротні колони, що вишикувались паралельно одна одній.
Перші взводи вийшли наперед, ми залишились позаду.
Я обернувся й побачив, що від головної колони одділилося ще два батальйони: вони зійшли з дороги й побігли полем – один праворуч від нас, другий ліворуч. За якихось чверть години вони порівнялися з нами, хвилин з п'ятнадцять відпочили. Далі всі три батальйони пішли кроком уперед.
Тим часом канонада так посилилась, що чути було по два або й по три постріли одночасно. Навіть гірше – крізь їх гуркіт чути було якесь приглушене дудніння, схоже на безперервний грім.
– Скільки гармат, камраде? – . спитав я по-німецьки унтер-офіцера, який ішов поруч зі мною.
– Мабуть, зо сто, – відповів він, крутячи головою. – І працюють вони непогано, бо озвалися всі разом.
Ми зійшли з дороги, якою через кілька хвилин повільною риссю проїхало два ескадрони гусарів і чотири гармати з зарядними ящиками. Солдати, що йшли зі мною в одній шерензі, почали хреститися: "Бо ім'я отця й сина…"
Дехто сьорбнув з баклажки.
Ліворуч від нас гуркіт все посилювався: окремих пострілів розрізнити вже не можна було.