Бо я не міг би сказати, що був задоволений цією дівчиною протягом усього часу тривання підступних операцій мадам де Ляпоммре та її матері. Жодної ознаки страху, найменшої ознаки непевности чи неспокійного сумління. У мене таке враження, що вона без жодної відрази готова була брати участь у цій гидкій і такій довгій історії. Усе, що вимагали від неї, вона виконувала без вагання: ішла сповідатися, причащатися, удавала побожну і з цією метою виконувала всі обряди. Мені вона здається такою ж фальшивою, гідною зневаги, такою самою поганою, як і обидві інші... Пані господине, ви оповідаєте дуже добре, але ви ще не опанували в усіх тонкощах драматичного мистецтва. Бажавши більше зацікавити нас цією дівчиною, треба було наділити її щирістю і показати нам невинною жертвою примусу з боку матері й мадам де Ляпомміре, належно показати, як їх найжорстокіше знущання втягнуло її, хоч вона зовсім не мала до того нахилу, до співучасти в ганебних діях, що тривали протягом цілого року; таким чином було б належно підготоване й її примирення з чоловіком. Виводивши якогось персонажа на сцену, треба пильнувати, щоб його роля була умотивована; а тепер я запитаю вас, наша чарівна господине, чи та дівчина, яка інтригує спільно з двома негідницями, може бути також покірною жіінкою, як ми її бачили в ногах її чоловіка? Ви согрішили проти правил Арістотеля, Горація, Віда і Ле Боссюе.
Господиня: Я не знаю ні горбатого, ні стрункого:* я розповіла вам усе так, як воно було, нічого не оминувши, нічого від себе не додавши. І хто може знати, що діялося в глибині серця цієї дівчини; чи не гризла її душу таємна печаль, коли вона, як нам здавалося, легко йшла на погане діло?
Жак: Пані господине, цим разом я мушу погодитися з моїм паном, і хай він мені пробачить, що це зо мною дуже рідко трапляється; і з його Боссюе, якого я зовсім не знаю; і з іншими панами, яких він назвав, хоч їх я й поготів не знаю. Якби мадмуазель Дюкенуа, чи перед тим Енон, була доброю дитиною, тоді інша річ.
Господиня: Добра дитина чи ні, знаю тільки, що з неї чудесна жінка; що її чоловік задоволений нею, як король, і не проміняв би її ні за яку іншу.
Пан: З цим я вітаю його: він був більше щасливий, ніж мудрий.
Господиня: А я від себе бажаю вам доброї ночі. Уже пізно, а мені випадає останньою лягати і першою вставати. Коло такого клятого діла доводиться ходити! Надобраніч, панове, надобраніч. Я вам обіцяла, вже не пригадую, з якого приводу, розповісти історію про безглуздий шлюб. І, мені здається, дотримала слова. Пане Жаку, я бачу, що ви заснете без клопоту, бо вам уже очі злипаються. Надобраніч, пане Жаку!
Пан: Скажіть, пані господине, чи не могли б ви розповісти нам про ваші власні пригоди?
Господиня: Ні.
Жак: Ви вельми захоплюєтеся оповіданнями.
Пан: Це правда; мене вони навчають і одночасно розважають. Добрий оповідач рідко трапляється.
Жак: Якраз саме тому я й не люблю оповідань, за винятком хіба тих випадків, коли я оповідаю сам.
Пан: Ти любиш ліпше погано говорити, ніж мовчати.
Жак: Це правда.
Пан: А я волію ліпше слухати, як погано оповідають, ніж нічого не слухати.
Жак: І це обом нам виходить на добре.
Я не знаю, чому в господині, Жака і його пана не вистачило розуму, щоб знайти бодай один раз щось таке, що промовляло б на користь мадмуазель Дюкенуа. Чи цій дівчині бодай щонебудь було зрозуміле в інтриґах мадам де Ляпоммре до того часу, як усе відкрилося? Чи не радніша б вона була сама прийняти маркізові подарунки, ніж його руку, і стати його коханкою, а не дружиною? Чи не була вона під безнастанними загрозами й деспотизмом маркізи? Чи можна її ганити за її страшну відразу до попереднього розпусного життя? А коли вже вона заслуговує високої похвали за це, то чи можна вимагати від неї більшої делікатности й сумлін-ности у виборі засобів визволитися з того стану?
А як ти, читачу, гадаєш, що апологія мадам де Ляпоммре була б справою, далеко важчою? І тому ти, можливо, волів би здатися на те, що про неї скажуть Жак і його пан? Але вони мають ще стільки розмов про багато цікавіші речі, що до цієї теми напевно не повернуться. Тому дозволь мені трохи поміркувати про це самому.
Саме лише ім'я мадам де Ляпоммре викликає в тебе обурення, і ти почнеш відразу вигукувати: "Ах, страшна жінка! Ах, лицемірка! Ах, негідниця!" Але пощо вигуки, до чого гнів, чому таке упередження. Поміркуймо ліпше, що до чого. Щодня діються багато чорніші речі, недотепно роблені. Ти можеш ненавидіти, можеш боятися мадам де Ляпоммре, але не будеш її зневажати. Її помста жорстока, але не продиктована корисними мотивами. Тобі не сказали про те, що вона кинула в обличчя маркізові коштовний діямант, який він їй подарував; а вона це зробила: я знаю з зовсім певних джерел, їй не йшлося про те, щоб збільшити свої багатства чи здобути ще один почесний титул. Отож, якби ця дама щось таке вчинила, щоб виєднати для свого чоловіка винагороду за службу; якби вона віддалася міністрові чи навіть його першому секретареві за орден для чоловіка чи ранґу полковника; якби вона віддалася управителеві казенних маєтків, щоб здобути прибуткове абатство, — це здалося б тобі в порядку речей, і ти виправдав би засоби метою. Коли ж вона помстилася за зраду, ти обурюєшся проти неї, замість зрозуміти, що її гнів відштовхує тебе тільки тому, що ти сам не здібний на такий гнів, бо не кладеш майже ніякої ваги на жіночу чесноту. Чи ти подумав бодай трохи про те, чим офірувала мадам де Ляпоммре маркізові? Не говоритиму вже про те, що її гаманець був відкритий для нього при кожній оказії, що багато років підряд він жив у її домі і харчувався лише при її столі, бо ти на це лише несхвально похитаєш головою; але вона потурала всім його фантазіям, усім витівкам; щоб йому подобатися, вона змінила триб свого життя. Вона користувалася найвищою повагою у великому світі, завдяки доброму звичаю, в якому жила, а заради нього мусіла знизитися до загального рівня. Коли вона здалася на клятви маркіза Дезарсі, усі почали говорити про неї: "Нарешті, ця бездоганна мадам де Ляпоммре зробила таки те, що й кожна з нас..." Вона почала помічати навколо себе іронічні посмішки, чула двозначні дотепи і часто мусіла червоніти й опускати очі; мусіла випити до дна гірку чашу, приготовану для тих жінок, чиє впорядковане життя довгий час кололо очі тим, що жили навколо неї в розпусті; вона витримала скандальний розголос як помсту, яку кладуть на тих, що стають жертвою нерозважного вчинку, тримавшися перед тим чесної поведінки. Вона була горда і воліла б умерти з розпуки, ніж вийти в світ зі славою тієї, що пустилася берега і залишена коханцем. Вона наближалася того віку, коли втрату коханця вже не можна компенсувати. При її характері все це засуджувало її на нудьгування й самоту. Мужчина уб'є іншого за образливий жест чи обман; а чесній, зведеній і ославленій жінці не вільно кинути зрадника в обійми куртизанки? Ах, читачу, ти щедрий на похвали і суворий у своїх осудах. Але, скажеш ти мені, ти закидаєш маркізі не так саму помсту, як спосіб її здійснення; ти не схвалюєш гніву, який триває так довго, це плетиво підступу, обману, яке розтягається на цілий рік. Я й сам його не схвалюю, як і Жак, його пан і господиня. Ти прощаєш все вчинене в першому пориві, а я тобі скажу на це: якщо в інших перший порив триває коротко, то в мадам де Ляпоммре і в жінок її характеру він довготривалий. Їх душа часом застигає на все життя в тому стані, в якому вона опиняється у першу мить образи. І я не бачу в цьому нічого надзвичайного, нічого несправедливого. У цій історії я бачу лише зраду, не зовсім звичайну; і я категорично схвалив би закон, який кожного, хто спокушає й залишає чесну жінку, засуджував би на одруження з куртизанкою: який чоловік, така й жінка.
Тим часом, як я зайшов у ці міркування, Жаків пан захріп, наче б він слухав мене, а Жак, м'язи ніг якого відмовлялися йому служити, тинявся по кімнаті у самій сорочці й босоніж, перекидав усе, що потрапляло йому під ноги, поки не розбудив пана, який озвався до Жака, прохиливши запони:
— Жаку, ти п'яний.
— Ніби трохи.
— Коли ти думаєш спати?
— Зараз, пане; тут ще є... тут ще є...
— Що є?
— У пляшці є решта вина, яке може видихатися. На мене наганяють жах неповні пляшки; може статися, що мені залишиться це в голові, коли я ляжу спати, і цього буде досить, щоб я й ока не заплющив. Наша господиня, слово чести, чудесна жінка, і її шампанське чудесне вино; шкода було б лишити його видихатися... Тепер йому вже ніщо не загрожує... воно не видишеться...
І отак хамаркаючи, Жак, у самій сорочці і босий перекинув одна за одною дві чи три повні вщерть склянки, без тії коми, як він казав, тобто з пляшки до склянки, а з склянки в рот. Є дві версії про те, як було по тому, коли він погасив світло. За однією виходило так, ніби він мацав уздовж стіни, не знаходячи ліжка, сказавши врешті: "Виглядає так, що мого ліжка немає, а як воно й є, то там, угорі, написано, що я його не знайду. І в першому, і в другому випадкові доводиться обходитися без нього"; і по цій мові він вирішив умоститися спати на стільцях. Згідно з другою версією, там, угорі, було написано, щоб він заплутався ногами за стільці, упав на підлогу, де й проспав до ранку. З цих двох версій ти, читачу, вибереш завтра чи післязавтра, на свіжу голову, ту, яка буде тобі до вподоби.
Обидва наші подорожні, що вляглися спати пізно та ще й з запамороченими від вина головами, спали до пізнього ранку; Жак на підлозі чи на стільцях, залежно від версії, яка тобі, читачу, буде до вподоби; а його пан багато зручніше, у власному ліжку. Прийшла господиня і повідомила їх, що днина не буде найкраща; але навіть якби погода й дозволила їм рушити в дорогу, їм довелося б ризикувати життям або зупинитися перед потоком, переповненим водою, який не можна обійти. Кілька подорожніх на конях, що не хотіли їй вірити, змушені були повернутися. Пан запитав Жака:
— Що робитимемо, Жаку?
Жак відповів:
— Насамперед поснідаємо з нашою господинею, а далі буде видно.
Господиня запевнила, що це розумна рада.