Попереду було вільне життя з безліччю клопотів, важкою працею, але без принуки, життя, де все погане й добре залежатиме тільки від них двох із Петром і більш ні від кого. Це так радувало, підносило до самих небес від щастя, в передчутті якого вона іноді аж здригалася — навіть не вірилось, що так усе обернулося. То була фортуна, яка могла хіба що наснитись.
Якби тільки поруч у хаті живим докором їм не сидів цілими днями, спустивши ноги з ліжка, висохлий, лисий, розчавлений життям та недолею старий.
Якось вона не витримала і увечері, доглянувши скотину, сказала Петрикові, що треба поговорити з Яхимовським, що так негоже, вони ж із ним стільки жили в добрі та злагоді, а тепер... А ще треба сказати, що їхньої вини тут немає, що так повернула влада, що ті дві десятини їм дали, але вони ж їх не просили. Взяли, щоправда, але якби не взяли вони, то віддали б іншим — хіба мало голоти на світі? Треба було якось піддобритись до Яхимовського, аби не гнівався, а жити — нехай живе в хаті, вони переб'ються у комірчині, доки не стягнуться якось на свою хатину. Як стануть на ноги. Вона ж доглядатиме старого, невже ж за його добро та ласку вона не віддячить йому на його ж землі?!
Петрик покректав, почуваючи ніяковість, але вимушений був піти до хати, і вона стала прислухатися з сіней. Та хіба цей Петрик щось зробить як слід? Він почав здалеку, й вони годину говорили про всяку-всячину, згадували колишнє життя за царя, порядки в містечку та різні пригоди в лісі, на полюванні. Тоді, витерши запаскою руки, Степанида також ступила через поріг. Либонь, щось відчувши у тому її приході, пан Адольф підвівся, одягнув у рукави свій чорний жупан і застібнув його на всі ґудзики. Вона присіла на лаві біля порогу, а він, крекчучи, вмостився у старосвітському дубовому фотелі навпроти великого тьмяного люстерка у міжвіконні.
— Даруйте нам, пане Адолю, — сказала Степанида, коли він поправив поли жупана й склав на колінах худі руки.
— Пан Єзус дарує, — сказав Яхимовський і суворо, протяжливо подивився в поріг.
— Ви ж знаєте, ми не самі. Хіба ми просили? Нам дали.
— Але ж ви не відмовились...
— Ну як же відмовитись, пане Адолю? Віддали б ще комусь. Он Гончарикам нічого не перепало.
Здається, вона сказала влучно, Яхимовський якусь хвилю помовчав, мабуть, не знаючи, як їй відповісти. Тільки потім мовив твердо, ніби вирок:
— Цьонгле бил гжех квапитись на чуже. На чужому й дармовому щенсця нє бендзє. Мнє шкода вас.
Вони примовкли на порозі, а він якось задумливо чи розпачливо кивав голою й жовтою, наче маслак, головою, щось думав чи мовчазно докоряв їм. Ці його слова — не про себе, а про них — якось дуже стривожили Степаниду, й вона враз відчула в них якусь чужу правду й посмутніла.
— Але ж нічого не зробиш, — сказав він згодом. — Я не бажаю вам зла, нехай Єзус, Марія допоможуть вам...
— То спасибі за це, — сказала Степанида майже розчулено.
Це було головне — щоб він не затамував на них образи, не побажав зла, з рештою вони якось упоралися б. У них був кінь, було господарство, в коморі їм залишили насіння, щоб засіяти яриною їхні десятини, може, ще зостанеться і ячменю на крупи чи гороху на суп. Картоплі у господарстві вистачало, було дві бодні сала — з осені тримали для наймитів у гарячу пору, тепер наймитів тут більше не буде. А вже вони б його прогодували, цього старого, як кревного приймака, як діда. Бог із ним! Хіба вони йому хотіли поганого?
Комизиста[58], з холодами, весна затягнулася майже до Великодня, і тільки згодом нерішуче, запізніло почало теплішати. На Юріїв день то й зовсім потеплішало, і, вставши раненько, Степанида з Петриком за стародавнім звичаєм пішли до хліва. Колись у цей день виганяли скотину на пашу, але тепер виганяти не було куди: окрім сірого корбану, на пасовиськах ще не наросло нічого. Петрик стояв у дверях, а Степанида недогарком припасеної від Стрітення обхідної свічки натерла корові підгорля — від злого духу та щоб була молочною влітку, а Петрик, запаливши жмутик сухої євангельської травички, старанно обкурив хлів, коров'яче та кобиляче стійла — так було заведено здавна і так завжди робили на хуторі. Коли ще потеплішало під полудень, попоравши, що треба було, коло хати, Степанида дістала з полички свячену лозу, зав'язала в хустинку шматок прихованої з Великодня паски. Чистіше зодягнувшись, вони пішли удвох на оглядини поля, яке гарно парувало зараз під ласкавим сонцем — чекало хліборобського плуга.
Найперше почали з озимини біля сосняку, де вже яскраво зеленіла продовгувата нивка від самого яру повз хутірський город та будівлі. Петрик ішов попереду й трохи стримано усміхався в коротко підстрижені вусики. Був він тоді не те щоб молодий, але й не старий — що таке сорок років для мужчини?! А усміхався з тієї ж таки несподіваної радості: йшов на хутір, вважай, приймаком, а зараз став господарем і оглядає клини свого поля. Звичайно, він розумів, що з двох десятин не забагатієш, але, може, якось проживеш зі свого хліба. Трохи боявся, щоб через цю зиму і особливо холодну, затяжну весну не підупала озимина, але, здається, лихо їх обминуло — житні вруна уже оклигали від заморозків і яскравим оксамитом зеленіли з краю в край. Правда, найнижча місцина біля дороги була ще темнуватою, мабуть, примокла з надміру вологи, Петрик зійшов з обніжка, щоб вирвати рослинку, подивитись корінчик. Але щойно він нагнувся до зів'ялого низенького паростка, як помітив у злиплому грудді і ще щось сіреньке, й пальці його мимоволі підняли із землі за розчепірене крильце маленьку сіру пташечку. То був жайвороночок, певно, із тих горопах, що ошукалися першою обіцянкою весни й приплатилися життям за свою дочасну пісню.
— Глянь, Степко...
Степанида підбігла до Петрика й розгублено прийняла з його рук мертву пташечку, розплатані крильця якої безсило звисли в повітрі, так само як і голівка з маленьким роззявленим дзьобиком.
— Боже... Петрику! Що ж це?.. Це ж погано...
— Погано?
— Ой, це ж нещастя! Це ж нам на біду, — ладна була заплакати Степанида.
Петрик також знітився, але намагався залишатись бадьорим і не хотів повірити, що така малеча може принести якесь нещастя.
— Ну яка біда! Змерз просто. Такий холод...
— Боже мій, Боже мій! Нащо ж ти його чіпав? Нащо ж ти його побачив? — бідкалася Степанида сама не своя від цього явного познаку біди.
Якусь мить вони не знали, що робити, і, приголомшені, стояли на межі над маленькою мертвою пташиною з білими, як низенькі житні паростки, підігнутими кігтиками. Степанида навіть заплакала, і Петрик не втішав її: мабуть, самому було не ліпше. Жайвороночка закопали під межею в ямці, устромивши над ним вербову лозину. Що робити з рештою лозинок, не знали, — бажання обтикувати ними озимину якось зникло, їм обом стало недобре і навіть трішечки боязко. Пригнічені, вже без колишньої цікавості, вони обійшли обніжком наділ і поплентали до хутора.
Якби вони знали, що чекає їх на хуторі, то, може, ніколи назад і не вернулися б. Але велика сила — незнання, воно, певно ж, не менше важить для людини, ніж її найважливіші знання та її витончена спроможність зазирати в майбутнє. Відай, незнання так само захищає, оберігає душу, дає людині можливість жити.
На хуторі в комірчині Степанида розв'язала хустинку з паскою, відкраяла шматок і занесла до хати панові Адольфу. Той, як здалося, спав у запічку, бо в хаті його не було видно, і Степанида поклала паску на білу тарілку, узяту з мисника. У хаті було занадто тихо, але вона не звернула на те уваги — взагалі, вона не мала звички затримуватись тут: зробить щось чи візьме — і в сіни, навіщо турбувати стару людину? В комірчині вони з'їли решту тієї паски з молоком, і Петрик пішов на подвір'я. Його вже охопив весняний неспокій, треба було ладнати плуг для борозни, під повіткою він не міг знайти орчик, а без орчика як запряжеш? Степанида ж у великому банякові почала колотити пійло корові — Чорнявка любила саме таке, трохи задурене борошном пійло і зовсім не пила води.
Так вона колотила, присівши над баняком, коли в розчинені двері, якось заточуючись, уступив Петрик і здавлено крикнув до неї з тривогою, навіть переляком у голосі:
— Степанидо!
Вона схопилася з долівки, здалося, що Петрикові стало недобре, він і справді побілів на обличчі мов полотно, витягнуті до неї руки його недобре тремтіли.
— Степанидо!!!
Вона кинулася до нього, але він одступився, подався назад на подвір'я, спрямовуючи її увагу в інший бік, до стодоли. Вона кинула оком далі й побачила, що двері стодоли навстіж розчинені, чого не було ніколи, завжди стодола була зачинена на величезну колодку, чорний ключ від якої висів у хаті на цвяхові біля порогу. Відчувши зле, Вона притьма кинулась до дверей і ще з подвір'я побачила в сутінках стодоли непевну людську постать. Мовби нахилившись над засіком, Адольф Яхимовський нерухомо стояв на зігнутих у колінах ногах. Не своїм голосом вона крикнула: "Паночку Адолю!" — але той не озвався. Тоді вона влетіла до стодоли і зрозуміла все. Згори від сволока звисав туго натягнутий мотузок, жовта, наче голий маслак, голова Яхимовського скрутилася набік разом із шиєю, руки впали уздовж худого обвислого тіла, одне плече якось неприродно піднялося вгору, а друге опустилося. Вона схопила його за ці кістляві під сукняним жупаном плечі, і тіло важко повернулося. Він висів так низько, що підігнуті ноги його у святкових хромових чоботях із шурхотом посунулись по долівці. Не в лад зі своїм переляком Степанида подумала, що навіть тут, щоб повіситись, людині бракувало простору, так було низько й незручно.
Через два дні вони з Петриком відвезли не дуже зграбно збиту зі старих дощок труну на католицький цвинтар у містечку і закопали. Ще через день з містечка приїхав орендар Мацкевич, який повантажив на двокінну підводу величезний дубовий фотель, годинник у довгому футлярі й гарненьке червоного дерева бюрко, казав, що то за борг, якого не сплатив йому Яхимовський. Степанида з Петриком не боронили, сказали: бери! Їм залишалося більше: майже уся садиба, дві десятини землі, молода кобилка, корова. Хіба на ті часи цього було мало?
Напровесні вони перетягли з комірчини своє небагате збіжжя й відтоді стали жити у хаті.
Старий Яхимовський став потроху забуватись.