Так само й я не зможу переконати громадськість. Та й не хочу. Опріч усього, цей чоловік приречений на довічне ув’язнення в чумному бараці, йому судилась доля живого мерця. Ви самі знаєте, що то за місце. Він любить свого собаку. Він навісніє за ним. Віддайте йому пса. Ви чините ницо й жорстоко, і я вам у цьому ділі не помагатиму.
— Ні, помагатимете, — холодно запевнив його Еморі. — І я вам скажу, чому.
І сказав. Сказав такі речі, яких звичайно лікар лікареві не каже, зате політик політикові — досить часто. Речі, яких ми не можемо тут переповісти, хоч би вже тому, що вони занадто принизливі й не додають гідності пересічному американцеві; внутрішні справи, таємниці місцевих урядувань, що їх обирав пересічний американець, наївно переконаний, ніби він у виборах виявив свою волю й ніби вони чинять за його волею; речі, які дуже зрідка відкопують на світ і відразу ховають у грубих томах звітів різних спеціальних комітетів та федеральних комісій.
Таким чином Волтер Меріт Еморі навкір докторові Мастерсу заволодів Майклом; святкуючи свою перемогу, повіз дружину вечеряти до ресторану Жюля, а потім до театру, подивитися на Маргеріт Англін [21], і повернувся додому вночі, о першій годині. У піжамі він вийшов до флігеля глянути на Майкла — але Майкла вже не було.
Чумний барак у Сан-Франциско, як і по всіх американських містах, стояв на найдальшій, найубогішій, найзанедбанішій, найдешевшій з усіх муніципальних земельних ділянок. Місцина була майже не захищена з боку Тихого океану, і там тужно завивали над піщаними кучугурами холодні вітри та пливли густі тумани. Веселі гулящі компанії ніколи не приїздили туди, хлопчаки не дерли там пташиних гнізд і не гралися в диких індіанців. Навідувалися туди хіба самогубці, що, зморені життям, шукали най-відповіднішої декорації для свого смутного вчинку. А зробивши задумане, прийти туди вдруге, звісно, не могли.
І краєвид у вікнах бараку був не надто веселий. За чверть милі з одного й із другого боку в неглибокій долині між піщаних дюн Доутрі міг бачити дві будки для озброєних вартових, ладних скорше пристрелити зачумленого втікача, ніж ловити його чи вмовляти, щоб повернувся до своєї в’язниці.
А з інших двох боків у вікна видно було ліс. Росли там евкаліпти, але які несхожі на своїх величних братів, що ростуть на рідній землі! Абияк посаджені міською управою, абияк догляда-ні, вони тисячами гинули в нерівній боротьбі з ворожими силами чужого клімату, а поодинокі недобитки здіймали вгору по-корчене гілля, мов в агонії. То були скорше кущі, ніж дерева, бо на вбогому ґрунті росли не так у гілля, як у коріння, чіпляючись ним за пісок, щоб опертися морським вітрам.
Доутрі й Квекові не дозволялося доходити навіть до вартових будок. Кордон для них пролягав за сто ярдів від барака. Туди сторожа приносила їм харчі, ліки, писані настанови лікарів і квапливо відходила. Там поставлено й чорну дошку, на якій Доутрі міг крейдою написати свої побажання й вимоги — великими літерами, щоб їх можна було прочитати здалеку. І на тій дошці він день у день писав не прохання приставити йому пива, хоча його шестиквартовий режим так різко урвався, а отакі вимоги:
ДЕ МІЙ СОБАКА?
ІРЛАНДСЬКИЙ ТЕР’ЄР КОШЛАТИЙ ЗВАТИ КІЛЕНІ-БОЙ ВЕРНІТЬ МЕНІ СОБАКУ Я ХОЧУ ПОГОВОРИТИ З ДОКТОРОМ ЕМОРІ ХАЙ ДОКТОР ЕМОРІ НАПИШЕ МЕНІ ПРО СОБАКУ
А одного дня Доутрі написав таке:
ЯК МЕНІ НЕ ВЕРНУТЬ СОБАКИ, Я ВБ’Ю ДОКТОРА ЕМОРІ
Після цього газети повідомили публіку, що смутний випадок із двома прокаженими, поміщеними в чумний барак, обернувся трагедією, бо один із них, білий, збожеволів. Свідомі громадяни писали до газет, протестуючи проти існування такого джерела небезпеки для міста, і вимагали, щоб федеральний уряд збудував лепрозорій для цілої країни десь на далекому острові чи відлюдній гірській вершині. Та цей слабенький спалах зацікавленості за три дні й згас, і шмаркачі-репортери вже розважали публіку побрехеньками про дивовижного пса — покруча від аляскинського кудлача й ведмедиці, та здогадами, чи справді Кріспі Анджелот-ті порізав трупа Джузеппі Бартольді на шматочки й у мішку з-під зерна кинув у бухту з Рибальської пристані, та твердженнями, ніби Японія зазіхає на Гаваї, Філіппіни й Тихоокеанське узбережжя Північної Америки.
І Доутрі з Квеком, ув’язнені в чумному бараці, теж не чули нічого цікавого з волі, аж поки одного дня, пізно восени, Доутрі знайшов у яблуку з кошика фруктів, присланого нібито від молоденьких вихованок пансіону міс Фут, хитро совану записочку. У тій записці його просили наступної п’ятниці цілу ніч тримати на вікні засвічену лампу. І тої непогожої, буряної ночі аж над ранок, годині о п’ятій, до бараку прийшов гість.
То був не хто, як сам Чарлз Стоу Грінліф — Старий Моряк. Проплентавши дві години глибокими пісками через екваліптовий гай, він, знесилений, упав на двері барака. Коли Доутрі відчинив, старого просто вкинув до середини подмух вітру з дощем. Доутрі одразу підхопив старого й довів до стільця. Та раптом згадав за свою хворобу й відскочив геть, а старий аж гепнувся на стілець.
— Далебі, не знаю, як ви сюди й добилися, сер, — сказав Доутрі. — Агов, Квеку, бачиш, цей пан він мокрий як хлюща. Роззуй його хутко.
Квек одразу впав перед стільцем навколішки, та не встиг і доторкнутися до шнурків на черевиках Старого Моряка, як Доутрі згадав, що він теж нечистий, і відіпхнув його.
— Далебі, не знаю, що й робити, — пробурмотів стюард, безпорадно оглядаючись по кімнаті, бо усвідомив, що це оселя прокажених, і самий стілець, на якому сидить гість, і підлога, на яку спираються його знеможені ноги, — усе тут заражене проказою.
— Я радий вас бачити, безмежно радий, — захекано промовив Старий Моряк, простягаючи йому руку.
Дег Доутрі не взяв тієї руки.
— Ну, як там ловці скарбів? — спитав він бадьоро. — Клює хтось?
Старий Моряк кивнув головою й заговорив, уже трохи відсапавшись, та спершу майже без голосу:
— Ми вже зібралися вирушати — з відпливом, цього ранку
О сьомій годині. Судно стоїть напоготові — "Вифлеєм", добряча шхуна, з прегарними обрисами, дуже вигідно встаткована для подорожі. Плавала до Таїті, поки не настали пароплави. Припас узято добрий. Усе щонайкращого ґатунку. Я сам подбав. Капітан, правда, мені не дуже до вподоби. Я знаю таких типів. Моряк, я певен, чудовий, але злющий старигань, природжений піратюга.
І головний пайовик не кращий. Середніх літ, славу має лиху, манери ще гірші, зате грошей без ліку. Нажився на каліфорнійській нафті, тоді спорядив одного чоловіка шукати золота в Британській Колумбії [22], той знайшов багате родовище, а він викрутив у нього пай і трохи не подесятерив свій капітал. Вельми неприємна людина. Але вірить у талан і певен, що здобуде в цій експедиції принаймні п’ятдесят мільйонів і мою пайку в мене видурить. Такий самий піратюга, як і капітан, що його він найняв.
— Вітаю вас, містере Грінліфе, — сказав Доутрі. — Ви зворушили мене, сер, до глибини серця, що прийшли сюди такої ночі, так ризикуючи, попрощатися з нещасним Дегом Доутрі. Я ніколи нікого не покривдив, тільки доля моя лиха.
Доутрі говорив щиро, без заздрості, але в уяві перед ним поставали розкішні видива, вільне моряцьке життя на Південних морях, і серце йому стискалося від усвідомлення, що для нього в житті лишилися тільки чумний барак, піщані кучугури та смутні корчуваті евкаліпти.
Старий Моряк гнівно випростався.
— Сер, ви мене образили. Тяжкою образою.
— Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого.
— Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. —
І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріт й заплатив по п’ять доларів за цю послугу.
— Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені.
Старий Моряк схопився зі стільця, мов ушпигнутий, і зі щирим гнівом на старечому виду закричав:
— Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі!
І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку.
— Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пелен-ги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, у сю мить. Ви повинні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу.
— Але ж… але ж… — промимрив Доутрі.
— Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більше мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджаю — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною шкурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо.
Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями.
— Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на "Вифлеємі". Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, і ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, і купатися, і ловити рибу, і полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, аво-кадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима.