Так чи так, мені байдуже. Головніше – він присмоктався до грошей і ссав їх, доки вони скінчились. Протягом усього того часу вона, зрозуміло, бачила в ньому лише Крістіана Йоргенсена, з яким познайомилася в Парижі, й ні про що не здогадувалась, аж поки ми його схопили в Бостоні. Ну що, і досі виглядає вірогідно?
– Так, – погодився я, – за винятком хіба що одруження, а втім, і це могло бути.
– МІ у, хоча яке це зараз має значення? Настала зима, гроші вичерпались, і Йоргенсен вже було намастив п'яти, збираючись прихопити з собою рештки, коли це Мімі запропонувала повернутися до Америки й спробувати ще витягти з Уайнента. Йоргенсен подумав, що це було б справедливо, а Мімі була певна, ідо все вдасться, тож вони сіли на корабель і…
– Тут, схоже, історія вже зшита білими нитками, – зауважив я.
– Чому ви так думаєте? Він не збирався їхати до Бостона, де, як він знав, живе його перша дружина, хотів уникнути зустрічей із знайомими, і в першу чергу – з Уайнентом, а ще хтось йому сказав, що існує закон про термін давності, коли будь-яке правопорушення не карається через сім років. Він і гадки не мав, що ризикує. До того ж вони не збиралися довго тут затримуватись.
– Мені однаково не подобається ця частина історії, – наполіг я, – втім, продовжуйте.
– На другий день перебування тут, коли вони марно намагалися розшукати Уайнента, Йоргенсену не пощастило. Він зіштовхнувся на вулиці з подругою першої дружини, тією Ольгою Фентон, і вона його впізнала. Він спробував її умовити не розповідати про нього першій дружині й кілька днів мусив водити її круг пальця, годуючи сентиментальними вигадками – отож-бо уява у цього типа! – а проте не зміг довго дурити, вона пішла до свого духівника, виклала йому все і попросила поради, а той сказав, щоб вона розповіла про все першій дружині. Наступного ранку вона повідомила Йоргенсену про свій вчинок, і той метнувся до Бостона, аби його перша дружина не наробила лиха – там ми його і застукали.
– А чому він ходив до ломбарду? – спитав я.
– З тієї ж причини. За його словами, бостонський поїзд відходив за кілька хвилин, а в нього не було з собою ні грошей, ні часу, щоб заскочити додому, – не кажучи про те, що він не хотів бачитися з другою дружиною, перш ніж не заспокоїть першу, – банки були зачинені, тож він заклав свого годинника. Це перевірено.
– Ви бачили той годинник?
– Можу подивитись. А що?
– Так, цікаво. Вам не спадало на думку, що це може бути саме той годинник, до якого єднався ланцюжок, що його Мімі передала вам?
Він напружився.
– Чорт візьми! – Тоді покосився на мене з підозрою і спитав – Вам щось відомо, чи це ваша…
– Ні. Просто питаю. А що він каже про вбивства? Хто, на його думку, злочинець?
– Уайнент. Він зізнався, що якийсь час підозрював Мімі, але вона за його словами, переконала його в протилежному. А проте він присягається, що. не знав про доказ, який Мімі мата проти Уайнента. Можливо, він просто намагається себе вигородити. Думаю, нема жодного сумніву, що вони хотіли використати той доказ, аби витягти з Уайнента бажані гроші.
– Отже, на вашу думку, вона не підкинула нам ті ножик і ланцюжок?
Гілд пересмикнув губами.
– Вона могла підкинути їх, щоб відкрити гаманець Уайнента.
– Що дам тут не подобається?
– Надто складно, як на мене, – пояснив я. – З'ясували, чи Фейе Пепплер і досі у в'язниці в Огайо?
– Так. Він виходить наступного тижня. Цим пояснюється і поява діамантової обручки. У нього є приятель на волі, який передав Джулії обручку від його імені. Схоже, вони збиралися побратися й жити разом після його виходу із в'язниці. Принаймні начальник в'язниці повідомив, що у листах, якими вони обмінювались, ішлося про це. Пепплер нічого такого не розповів начальнику в'язниці, що могло б нам стати в пригоді, а той не пригадує більш нічого корисного з їхніх листів. Звичайно, і те, що ми маємо – важливе, – пояснює мотиви злочину. Як відомо, Уайнент її ревнував, а тут вона одягає обручку від іншого хлопця і збирається майнути кудись із ним. Це могло… – він урвав себе, щоб відповісти на телефонний дзвоник.
– Так! – кинув він у трубку. – Так… Що?.. Звичайно… Звичайно, але когось там залиште… Гаразд. – Він поклав трубку. – Знову невірна нитка в розслідуванні вчорашнього вбивства на Двадцять дев'ятій Західній стріт.
– А-а, – промовив я. – А мені ніби почулося прізвище Уайнента. Ці телефони завжди щось спотворюють.
Він спалахнув і відкашлявся.
– Можливо, то сказали "хай не…". Так – "хай не", а вам здалося – "Уайнент". До речі, трохи не забув – ми з'ясували про того Горобця.
– Що ж виявилось?
– Схоже, нічого цікавого. Його справжнє ім'я Джім Брофі. Він упадав за тією подружкою Нунгейма, а що вона гострила на вас зуб, то вирішив здобути її прихильність, віддухопеливши вас.
– Розумно, – погодився я. – Сподіваюсь, у Стадсі нема ускладнень?
– Це ваш приятель? Ви ж бо знаєте, що він колишній злочинець з довжелезним списком судимостей.
– Ясна річ. Я сам його запроторив одного разу за грати. – Я взяв пальто і капелюх. – Бачу, ви зайняті. Я просто проходив мимо і…
– Ні, ні, – заперечив він. – Залишіться, якщо маєте час. Я чекаю новин, які, мабуть, і вас зацікавлять, а ще допоможете мені в розмові з цим сисунцем Уайнентом.
Я знову сів.
– Вип'єте? – запропонував він, висуваючи шухляду столу. Знаючи, чим пригощають поліцейські, я відмовився:
– Дякую, ні.
Знову пролунав телефонний дзвоник.
– Так, – сказав у трубку Гілд. – Так… Гаразд. Заходьте. – Цього разу я не розчув ні слова.
Гілд відкинувся в кріслі й поклав. ноги на стіл.
– Послухайте, я серйозно кажу про лисячу ферму й хочу узнати вашу думку про ділянку в Каліфорнії.
Я вже було намірився сказати йому, що в південній частині штату є ферми, де розводять левів і страусів, коли двері розчахнулися й рудий поліцейський затяг Гілберта Уайнента. Одне око у хлопця заплило, крізь дірку в штанях вилазило коліно.
28
– Бачу, ваш наказ виконано якнайкраще – його справді притягли, – закинув я Гілду.
– Хвилиночку, – зауважив він. – Все серйозніше, ніж здається. Розкажи-но, Флінте, – звернувся він до рудоволосого товстуна, – все по порядку.
Флінт витер губи ребром долоні.
– Та цей шмаркач наче той барс, їй-богу! Він з вигляду дохляк, але вже ж і упертий. Повірте мені. А який прудконогий!
– Та ти, виявляється, герой, – прогарчав Гілд. – Попрошу в комісара медаль для тебе, не переймайся. Розповідай по суті!
– Я не кажу, що здійснив подвиг, – зауважив Флінт. – Просто я…
– Мені байдуже, що ти там здійснив! – урвав його Гілд. – Мене цікавить, що робив він.
– Так, сер. Я саме підійшов до цього. О восьмій ранку я змінив Моргана, і все було тихо й спокійно, як завжди, – ані шелесть, як той казав, – аж до десяти хвилин на третю, коли це я раптом почув скрегіт ключа в замку. – Він облизав губи, чекаючи на нашу реакцію.
– У квартирі Джулії Вулф, – пояснив мені Гілд. – У мене було передчуття.
– І яке передчуття! – вигукнув Флінт, аж надувшись від пихи. – Яка інтуїція! – Гілд зиркнув на нього, і він квапливо продовжив: – Так, сер, скрегіт ключа, двері відчинились, і зайшов цей хлопець. – Він гордовито посміхнувся, лагідно подивившись на Гілберта. – Схоже, він був розгублений, та коли я кинувся на нього, вискочив за двері й дав такого драла, що я ледь наздогнав його аж на другому поверсі, а що він став пручатися, як той звір, то я мусив заліпити йому в око, щоб заспокоїти. Це він з вигляду такий дохляк, але…
– Що він робив у квартирі? – спитав Гілд.
– Нічого не встиг зробити. Я…
– Ти хочеш сказати, що кинувся, не подивившись, які в нього наміри? – шия Гілда напружилась, трохи не розриваючи комір, а обличчя набрало кольору Флінтової чуприни.
– Я гадав, краще не дати йому, нічого накоїти.
Гілд вирячився на мене розлючено і допитливо. Я удав збентеження.
– Гаразд, Флінте, – прохрипів Гілд. – Зачекай за дверима.
Рудоволосий поліцейський виглядав здивованим.
– Слухаюсь, сер, – нешвидко проказав він. – Ось його ключ. – Він поклав ключ на стіл Гілда і попрямував до дверей. Там озирнувся через плече і мовив: – Він стверджує, що він син Клайда Уайнента. – Флінт весело зареготав.
– Невже? – перепитав Гілд тим самим чужим голосом.
– Ага. А я десь його бачив раніше. Здається, він зі зграї Великого Коротуна Доулена. Якщо не помиляюсь, я зустрічав його біля…
– Геть звідси! – гарикнув Гілд, і Флінт вискочив за двері. – Мене нудить від цього нетями. Зграя Великого Коротуна Доулена. Боже мій! – Він безнадійно потрусив головою і звернувся до Гілберта: – То що, синку?
– Розумію, мені не варто було цього робити, – відказав Гілберт.
– Це чесно, – доброзичливо погодився Гілд. Його обличчя набуло звичного виразу. – Ніхто не застрахований від помилок. Бери стільця, й помізкуємо, як витягти тебе з цієї халепи. Прикласти щось до ока?
– Ні, спасибі, все гаразд. – Гілберт трохи підсунув стільця до Гілда і сів.
– А що, цей ледацюга просто вгамселив тебе від нема чого робити?
– Ні, ні, – це я винен. Я… опирався.
– Мгу, – кивнув Гілд, – хто ж бо хоче потрапити під арешт? То що трапилось?
Гілберт зиркнув на мене неушкодженим оком.
– Твоя доля зараз повністю в руках лейтенанта Гілда, – пояснив я йому. – Полегшивши йому завдання, полегшиш своє становище.
Гілд переконано кивнув.
– Саме так. – Він зручніше вмостився в кріслі й по-дружньому спитав: – Де ти взяв ключа?
– Мій батько надіслав його разом з листом. – Хлопець витяг з кишені білий конверт і простягнув його Гілду.
Я став за спиною Гілда і зазирнув через плече. Надрукована на машинці адреса: "Готель "Котленд", містеру Гілберту Уайненту", поштової марки нема.
– Коли ти його одержав? – спитав я.
– Він лежав на столику, коли я повернувся вчора близько десятої вечора. Я не питав у службовця, чи давно його принесли, але, певно, після того, як ми з вами вийшли, інакше мені б його вручили.
В конверті були два аркуші паперу з уже знайомим невправним машинописом. Ми з Гілдом стали читати.
"Дорогий Гілберте!
Протягом довгих років я не озивався, виконуючи побажання твоєї матері, і якщо зараз порушую мовчання і звертаюся до тебе по допомогу, діючи всупереч материнській волі, то лише з великої нужди. Окрім того, ти вже дорослий і, гадаю, можеш сам вирішувати, чи нам залишатися чужими, чи Поводитись, як належить кревникам.