Ліра вирішила, що вони молодші від більшості тих дітей, котрі стояли біля башти, і приєдналася до них у воді. Пантелеймон у вигляді сріблястої рибки кружляв навколо неї. Їй завжди було легко спілкуватися з іншими дітьми, і невдовзі всі четверо зібралися довкола неї, сидячи в калюжах на теплому камені. На гарячому сонці їхні сорочки висихали буквально наочах. Бідолашний Пантелеймон змушений був набути вигляду жаби та зачаїтися у прохолодній вогкій кишені.
— А що ви збираєтеся робити з тією кішкою?
— А чи насправді вона відводить невдачу?
— Звідки ви?
— А твій друг боїться примар?
— Віл нічого не боїться, — відповіла Ліра. — Утім, я теж. А чому ви боїтесь кішок?
— Ти нічого не знаєш про кішок? — недовірливо промовив найстарший із дітей. — У кішок усередині живе диявол, отак. Слід убивати кожну кішку, котру зустрічаєш, інакше вона вкусить тебе та запустить в тебе диявола. А куди ти поділа того великого плямистого кота?
Ліра зрозуміла, що він має на увазі Пантелеймона, та з невинним виглядом похитала головою.
— Мабуть, він тобі наснився, — сказала вона. — Знаєш, деякі речі мають інший вигляд у місячному світлі. Але ми з Вілом прийшли з місця, де немає примар, тому ми обмаль про них знаємо.
— Якщо ти їх не бачиш, тобі нічого не загрожує, — повідомив хлопчик. — Щойно ти їх побачиш, вони також тебе побачать і схоплять. Так казав мій тато, а потім вони його схопили. Тоді він їх не помітив.
— А зараз вони тут, навколо нас?
— Так, — відповіла дівчинка, а потім простягла руку та схопила жменю повітря, вигукнувши: — Спіймала!
— Вони не можуть завдати тобі шкоди, — зауважив один із хлопців. — А коли так, то ми не можемо завдати шкоди їм, отак.
— А в цьому світі завжди були примари? — спитала Ліра.
— Так, — відповів один хлопець. Але інший поправив його:
— Ні, вони з'явилися кілька століть тому.
— Вони з'явилися через Гільдію, — промовив третій.
— Через що? — не зрозуміла Ліра.
— Брехня! — вигукнула дівчинка. — Моя бабуся казала, що примари прийшли тому, що люди поводилися погано, і Бог надіслав їх, аби покарати нас.
— Твоя бабуся анічогісінько не знає, — зауважив один з її друзів. — У неї борода, так що вона коза, твоя бабуся.
— То що таке Гільдія? — гнула своє Ліра.
— Ви ж знаєте Башту Ангелів? — спитав старший хлопець. — Велику кам'яну вежу на площі? Так от, вона належить Гільдії, і в ній є таємне місце. Гільдія — це люди, що знають усе. Філософію, алхімію — все на світі. І саме вони впустили до нас примар.
— Це неправда, — заперечив інший хлопчик. — Вони прийшли з зірок.
— Правда! Ось як це було: декілька століть тому один чоловік із Гільдії дробив свинець — він намагався перетворити його на золото. Він різав його на менші й менші шматочки й нарешті роздрібнив так, що далі цього робити вже не можна було. Крупинки свинцю були такими дрібними, що їх вже важко було розгледіти. Але він і їх почав різати, й у найменшому шматочку знаходилися запечатані всі примари, вони були напхані туди так щільно, що зовсім не займали ніякого простору. Але щойно він розрізав ту крупинку — хлоп! Вони розлетілися на всі боки. Відтоді вони й живуть у нашому світі. Так казав мій батько.
— А наразі в башті є люди з Гільдії? — поцікавилася Ліра.
— Та ні! Вони втекли разом з усіма іншими, — відповіла дівчинка.
— Там нікого немає. Це місце зачароване, — повідомив молодший хлопець. — Ось чому звідти вийшла кішка. Жоден із дітей туди не ходив, і нізащо не піде. Там моторошно.
— А люди Гільдії не бояться туди ходити, — сказав інший хлопчик.
— Вони використовують особливу магію. Вони дуже жадібні, обдирають бідних, — промовила дівчинка. — Усю роботу виконують бідні люди, а Гільдія живе собі їхнім коштом.
— А наразі в башті нікого немає? — запитала Ліра. — Я про дорослих.
— В усьому місті наразі немає жодного дорослого!
— Вони не насмілюються сюди прийти, ось так. Але ж Ліра бачила нагорі башти того юнака — вона була в цьому переконана. До того ж ці діти розмовляли якось по-особливому — як досвідчені брехуни. Ліра вміла відрізняти брехунів від щирих людей і знала, що діти чомусь кажуть їй неправду.
Раптом вона згадала: маленький Паоло заїкнувся, що в нього та його сестри Анжеліки є старший брат Туліо, котрий також знаходиться в місті, але Анжеліка різке і обірвала його. Може, той юнак, якого вона бачила, і є цим братом?
Вона залишила дітей, аби повернути катамарани на пляж, а потім, вирішивши приготувати каву, повернулася у квартиру над кафе. Віл ще не прокинувся, поруч із ним, згорнувшись, спала кішка, а Лірі не терпілося знову побачити вчену, з якою вона розмовляла вчора. Тож вона написала хлопцеві записку та поклала її на підлозі біля ліжка, після чого взяла свій рюкзак і пішла до вікна, що вело у Вілів світ.
Обраний нею шлях пролягав через маленьку площу, на якій вони побували попередньої ночі. Тепер вона була порожньою, сонячні промені били у фасад давньої вежі та освітлювали потемніле дерев'яне різьблення навколо дверей: людиноподібні постаті зі складеними крилами, риси яких були стерті часом, але в їх спокої й досі можна було відчути міць, співчуття та інтелектуальну силу.
— Ангели, — промовив Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у неї на плечі.
— Може, примари? — припустила Ліра.
— Ні! Діти казали, що це Башта Ангелів, — не погодився з нею деймон. — Гадаю, це саме вони.
— Увійдімо?
Вони подивилися на величезні дубові двері на вигадливих чорних петлях. Півдесятка сходинок, що вели до них, були добряче витерті, а самі двері були напіввідчинені. Ліра зрозуміла, що завадити їй увійти міг лише її власний страх.
Вона навшпиньках збігла сходами вгору та зазирнула в щілину, але побачила лише темний, облицьований каменем хол, та й то лише невелику його частину. Пантелеймон нетерпляче тріпотів у неї на плечі — так само, як того дня, коли вони викинули той фокус із черепами у склепі біля Коледжу Джордана, — але тепер вона була трохи мудрішою. Це місце було поганим, і вона збігла сходами вниз на площу та пішла в бік залитого яскравим сон-цем бульвару з пальмами. Переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона пройшла крізь вікно та опинилася у Віловому Оксфорді.
За сорок хвилин Ліра вже була в холі дослідницького центру і знову сперечалася з консьєржем — але цього разу в неї була схована козирна карта.
— Спитайте доктора Мелоун, — поблажливо сказала вона. — Це все, що вам треба зробити — спитати її.
Консьєрж узяв у руку слухавку, і дівчинка трохи зневажливо подивилася, як він натискає кнопки та розмовляє. У справжньому оксфордському коледжі йому б надали гідне приміщення, а так він сидів за дерев'яною конторкою — наче це магазин.
— Ну що ж, — повернувся до Ліри чоловік. — Вона каже, щоб ти підіймалася. Дивись нікуди не завертай.
— Не буду, обіцяю, — покірливо відповіла слухняна маленька дівчинка.
На другому поверсі на неї чекав сюрприз — коли вона проходила повз двері з жіночим силуетом на них, ті відчинилися, і доктор Мелоун мовчки поманила її пальцем.
Здивована, Ліра увійшла. Це була не лабораторія, а вбиральня, і доктор Мелоун була вельми збуджена. Вона сказала:
— Ліро, в лабораторії хтось є — може, поліцейські, а може, й ні, і вони знають, що вчора ти до мене приходила. Я не знаю, чого їм треба, але це мені не подобається. Може,ти мені розповіси, що відбувається?
— Звідки вони дізналися, що я тут була?
— Не знаю! їм невідоме твоє ім'я, але я зрозуміла, кого вони мають на увазі…
— А, ну то я можу легко їх обдурити.
— Але що відбувається?
У коридорі пролунав жіночий голос:
— Доктор Мелоун, ви бачили дівчинку?
— Так, — голосно відповіла пані Мелоун. — Я показую їй, де можна помити руки.
Ліра подумала, що вченій не треба так хвилюватися, але ж вона, либонь, не звикла до небезпеки.
Жінка, що чекала на них у коридорі, була молодою та добре вдягненою, і коли вона побачила Ліру, то спробувала посміхнутися, однак її очі залишилися холодними та підозрілими.
— Привіт, — вимовила вона. — Ти ж Ліра, так?
— Так. А вас як звати?
— Я сержант Кліфорд. Ходімо.
Ліра звернула увагу на те, що ця жінка поводиться з такою холоднокровністю, ніби це її власна лабораторія, але смиренно кивнула. Саме цієї миті вона вперше відчула напад тривоги — вона знала, що їй не слід бути тут, і знала, що алетіометру це також не подобається. Але було вже пізно, і вона увійшла в лабораторію.
У кімнаті також був високий дужий чоловік із білими бровами. Ліра знала, як виглядають вчені, і було очевидно, що жоден із цих людей до них не належить.
— Заходь, Ліро, — запросила сержант Кліфорд. — Усе гаразд. Це інспектор Волтерз.
— Привіт, Ліро, — вимовив чоловік. — Доктор Мелоун розповіла мені про тебе. Я хотів би познайомитися з тобою та, якщо ти не проти, поставити тобі декілька запитань.
— Яких запитань? — поцікавилася дівчинка.
— Нескладних, — з посмішкою відповів інспектор Волтерз. — Проходь і сідай, будь ласка.
Він підсунув стілець. Ліра обережно присіла та почула, що двері зачинилися. Доктор Мелоун стояла поруч. Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у її нагрудній кишені, був надзвичайно схвильований: вона відчувала його тремтіння, і залишалося сподіватися, що люди в кімнаті нічого не помітять.
— Звідки ти, Ліро? — спитав інспектор Волтерз. Якщо вона відповість, що з Оксфорда, їм буде легко це перевірити. Але вона також не могла сказати, що прийшла з іншогосвіту: вони відразу забажають дізнатися більше. Крім Оксфорда, вона знала в цьому світі лише одну назву: місто, в якому жив Віл.
— З Вінчестера, — відповіла вона.
— Ти, мабуть, брала участь у бійці, так? — поцікавився інспектор. — Звідки в тебе ці синці? Один на щоці, інший на нозі — може, хтось тебе бив?
— Ні, — коротко кинула дівчинка.
— Ти відвідуєш школу, Ліро?
— Так. Іноді, — вирішила додати вона.
— А хіба ти не повинна зараз бути у школі?
Ліра нічого не відповіла. Вона відчула, що її дедалі більше охоплює хвилювання, і подивилася на доктора Мелоун — обличчя жінки було напруженим і сумним.
— Я прийшла сюди на зустріч із доктором Мелоун, — сказала дівчинка.
— Ти гостюєш в Оксфорді, Ліро? В кого ти ночувала?
— У своїх друзів, — ухильно відповіла Ліра.
— За якою адресою?
— Я не пам'ятаю. Шлях я знаходжу легко, але назви вулиці не знаю.
— А хто ті люди?
— Просто друзі мого батька, — сказала Ліра.
— Зрозуміло.