Моя новина якраз стосується лорда Фонтлероя. І якщо це так… тоді хлопчик, який ото спить на дивані – не є лордом Фонтлероєм. Він просто син капітана Ерола. А справжній лорд Фонтлерой – то син Бевіса, який зараз зупинився у Лондоні у мебльованих кімнатах.
Граф так міцно стиснув бильця крісла, що на руках у нього виступили вени – як, зрештою, і на чолі, від чого його суворе обличчя аж посиніло від гніву:
– Що ви таке кажете! – вигукнув він. – Ви, певно, збожеволіли! Це брехня! Хто вам такого наговорив?
– Якщо це брехня, то, на жаль, дуже подібна на правду, – відповів містер Гевішем. – Сьогодні зранку до мого бюра прийшла жінка і сказала, що шість років тому, у Лондоні, ваш син Бевіс одружився з нею. Показала мені свідоцтво про шлюб. Через рік вони посварилися і він дав їй грошей, аби відступилася. У неї є син – йому п'ять років. Та жінка американка, з нижчих прошарків суспільства… неосвічена… донедавна вона не розуміла, яке становище може посісти її син. Але порадилася з адвокатом і переконалася: її син справді є лордом Фонтлероєм, спадкоємцем титулу графа Доринкурта. Звісно, вона наполягає, щоб права її сина було визнано.
У цей момент кучерява голівка на жовтій атласній подушці поворухнулася. Седрик глибоко і солодко зітхнув уві сні, перевернувся на бік – і спокійно спав собі далі. Зрозуміло, хлопчик не чув, що відтепер він більше не лорд Фонтлерой, а всього лише маленький самозванець, якому ніколи не стати графом Доринкуртом. Він лише повернув зарум'яніле уві сні личко, немовби даючи можливість графові й адвокатові ліпше його роздивитися.
Горде обличчя графа зараз було не впізнати: на губах застигла гірка посмішка.
– Я не повірив би жодному вашому слову, якби ця історія не була такою низькою і негідною, – бо це якраз дуже подібно на мого сина Бевіса, – проказав він, звертаючись до адвоката. – У цьому весь Бевіс. Він-бо завжди вмів усіх нас зневажити. Безхарактерний, брехливий, розбещений негідник, у якого не було ані крихти смаку, – ось ким був мій син Бевіс, мій спадкоємець, лорд Фонтлерой. Кажете, ця жінка неосвічена і невихована?
– Мушу потвердити: вона ледве вміє підписатися без помилок, – відповів адвокат. – Про якісь манери тут і не йдеться – вона відверто говорить про свої корисливі наміри. Її цікавлять лише гроші, нічого більше. Можна сказати, вона навіть вродлива, тільки її врода радше така… груба… І…
Тут адвокат стримався і змовк, стенувши плечима.
Вени на чолі старого графа нап'ялися ще більше, проступили краплі поту. Граф витягнув носову хустинку і витер чоло. І знову гірко усміхнувся.
– А я відкидав… відкидав оту жінку, матір цієї дитини, – вимовив він, показуючи поглядом на диван, де лежав Седрик. – Не хотів її знати… Хоча вона точно вміє грамотно підписатися… Певно, це мені відплата…
Тут граф зірвався з крісла і давай ходити туди-сюди. З його уст зривалися гострі слова. Від гніву і нищівного розчарування він увесь аж дрижав, немов дерево, на яке раптом налетів вітровій. Лють і справді заполонила його дорешти – проте містер Гевішем бачив: навіть у ці хвилини граф не забував про хлопчика, який ото мирно спав на дивані, тим-то жодного разу не дозволив собі зірватися на крик, аби бува його не розбудити.
– Я мав би це передбачити, – кинув граф. – Вони завдавали мені клопотів вже змалку! Я їх ненавидів! А вони так само ненавиділи мене! Бевіс – той був найгірший. Не хочу вірити у те, що ви мені розказали! Буду боротися до останнього. Хоча… це так подібно на Бевіса… це так на нього подібно!
Граф іще довго не міг заспокоїтися – усе розпитував про ту жінку, про її докази, рвучко метався по кімнаті, а обличчя його то блідло, то червоніло від ледве тамованої люті.
Врешті граф довідався геть про все, аж до найгірших деталей. Містер Гевішем лише стривожено спостерігав за ним. Граф виглядав змученим і якимсь геть вичерпаним. Напади люті завжди шкодили його здоров'ю, а тут іще причина була неабияка – бо, виглядає, крім гніву, у старому Доринкурту крилося ще щось.
Ось він повільно повернувся до дивану і зупинився перед ним.
– Якби хтось мені сказав, що я здатний прив'язатися до дитини, то нізащо би у це не повірив, – тихо вимовив, і при цих словах його голос затремтів. – Я ніколи не мав терпіння до дітей – ані своїх, ані чужих. Але до цієї дитини я таки прикипів серцем… як, зрештою, і він до мене, – додав з гірким усміхом. – Я ні в кого не викликав і не викликаю ніжних почугтів. А от він мене полюбив. Бо не боїться мене, а навпаки, мені цілком довіряє. Він був би ліпшим графом Доринкуртом, ніж я. Певний у цьому. Він зробив би честь нашому імені.
Граф нахилився над диваном і якусь хвилину просто дивився на безтурботне личко внука, що міцно спав. Кущуваті брови графа іще були нахмурені, проте обличчя поступово зм'якло. Він витягнув руку і відкинув з дитячого чола золотаве волоссячко. Тоді повернувся і теленькнув дзвінком.
Коли з'явився кремезний лакей, граф кивком голови показав йому на диван.
– Віднесіть, – і голос його ледь здригнувся, – віднесіть лорда Фонтлероя до його кімнати.
РОЗДІЛ 11
А в Америці…
Минув уже якийсь час, відколи юний друг містера Гобса покинув його і подався до Доринкуртського замку, щоб стати лордом Фонтлероєм. Отож бакалійник уже встиг здати собі справу, що тепер його і маленького приятеля, у чиєму товаристві провів стільки часу, розділяє Атлантичний океан. Від цих думок старому бакалійнику Гобсу робилося геть самотньо. Бо й справді, сам він не належав ані до бистрих на розум, ані особливо веселих осіб, навпаки – був це чоловік радше повільний і важкий на підйом, тим-то гроно його знайомих обмежувалося заледве кількома людьми. Так само бакалійник не був досить жвавий на вдачу, аби вміти якось розважитися. Правду кажучи, читання газет і впорядкування бакалійних рахунків – ото й були всі його розваги. Та навіть давати раду з рахунками було йому непросто – не раз він довго на них дивився, заки вдавалося усе це підсумувати. Раніше-бо маленький лорд Фонтлерой, який вправно вмів лічити як на пальцях, так і на грифельній дошці, заввиграшки додавав усі цифри і негайно спішив на поміч. Окрім того, хлопчик умів чудово слухати, цікавився, що там пишуть у газетах, отож вони з містером Гобсом могли годинами провадити бесіди про Революцію і про англійців, про вибори і про республіканську партію. Тим-то після від'їзду хлопчика у бакалійній крамниці немовби лишилася пустка. Спершу містерові Гобсу увесь час здавалося, ніби Седрик нікуди не поїхав і ось-ось повернеться до нього. Ото якогось дня він відірве очі від газети – і на порозі побачить свого маленького друга: у білому костюмчику, з червоними шкарпетками на ногах, солом'яний капелюшок зсунутий на потилицю – й почує його радісний дзвінкий голосочок. "Доброго здоров'я, містере Гобсе! Але ж нині спека, правда?" – вигукне.
Однак минали дні за днями – а Седрик не повертався. Містер Гобс ходив сумний і похнюплений. Уже і його улюблена газета не приносила йому втіхи, як раніше. Прочитавши до останньої сторінки, містер Гобс клав її на коліна – і безмовно сидів, прикипівши поглядом до високого стільця, забувши про час. Річ у тім, що на ніжках тої табуретки залишилися позначки – які і вганяли містера Гобса у гнітючий смуток. Тому що залишили їх каблуки майбутнього графа Доринкурта, – коли він ото вимахував ногами, бесідуючи з господарем крамниці, тобто з містером Гобсом. Виявляється, що навіть юні графи вимахують ногами, коли сидять на кріслі чи табуретці – і жодна шляхетна кров, жодне походження не можуть цьому завадити! Споглянувши на ті позначки, містер Гобс діставав свій золотий годинник, відкривав його і довго дивився на напис: "Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене". Надивившись на присвяту, викарбувану на годиннику, містер Гобс закривав кришечку, глибоко зітхав, підводився зі стільця – і рушав до дверей. Тоді зупинявся між ящиком картоплі і бочкою з яблуками – і дивився на вулицю. Увечері, зачинивши крамницю, бакалійник виходив за поріг, запалював люльку і поволі проходжувався по тротуару аж до будиночка, у якому мешкав Седрик. Зараз на дверях там висіло оголошення: "Здається в оренду". Містер Гобс зупинявся, дивився на темні вікна, скрушно хитав головою, пахкав своєю люлькою – і, пригнічений, повертався назад.
Так тривало уже два чи три тижні поспіль, аж поки у голові бакалійника не зародилася нова думка. Був то чоловік повільний і важкий на підйом, отож на обмислювання чогось нового у нього йшло багацько часу. Тим-то неборака не дуже-то полюбляв, коли йому спадали на голову якісь нові думки – волів покладатися радше на старі і знані. Та ось по наступних двох чи трьох тижнях, упродовж яких його настрій ніяк не поліпшувався, а навпаки – ставав усе більш гнітючий, у голові старого бакалійника проступив сякий-такий план дій, який поволі набував чітких обрисів. Отож: він постановив навідати Діка! Правда, містер Гобс іще випахкав немало люльок, перш ніж дійшов такого висновку, та врешті це таки сталося. Він піде навідати Діка. Йому ж бо про Діка було відомо геть усе. Тому що про нього розповідав Седрик. Тим-то бакалійник подумав: може, коли ото побесідує з Діком, то бодай трохи відляже від серця.
Отож одного дня, коли Дік старанно ґлянцував черевики чергового клієнта, на тротуарі перед його робітнею зупинився присадкуватий опецькуватий чолов'яга із брезклим обличчям та лисиною на голові – і втупився у вивіску, яка повідомляла:
МАЙСТЕР ДІК ТІПТОН
НАЙЛІПШИЙ В ОКРУЗІ
Чоловік так довго розглядав вивіску, що у Діка вже прокинулася жива цікавість. Отож скінчивши ґлянцувати взуття свого клієнта, він спитав:
– Поґлянцувати вам, сер?
Чолов'яга повільно підійшов і поставив ногу на підставку.
– Так, – проказав.
Дік узявся до роботи, а товстун усе переводив погляд з Діка – на вивіску, тоді знову з вивіски на Діка.
– Звідки це в тебе? – поспитав нарешті.
– Від одного хлопця, – відказав Дік, – мого друга. Він зі всім мені тут поміг. Файний малий, другого такого не зайдеш… Тепер він в Англії. Поїхав, щоб стати там… ну, як його… лордом.
– Лорд… лорд… – повільно повторив містер Гобс. – Лорд Фонтлерой, майбутній граф Доринкурт?
Дік мало не випустив щітки з рук.
– Пане, то ви його знаєте?! – вигукнув хлопець.
– Чи мені його не знати? – проказав містер Гобс, обтираючи змокріле чоло. – Та ж знав його від народження.